Версiя для друку Обговорити в форумi

Юля Сиротська - учениця 7-го класу Нижньогірської ЗОШ № 1. У шостому літературному конкурсі школярів Криму 2003 року "Ми діти твої, Україно" дівчина посіла перше місце в номінації "Публіцистика" за документальний нарис "Живи, бандуро", присвячений народній капелі бандуристок "Вербиченька" із с. Михайлівки Нижньогірського району. Юля Сиротська - відмінниця навчання, скромна, чемна дівчина, прагне закінчити школу з золотою медаллю, - таку характеристику дала дівчині її наставниця, вчителька української мови та літератури Н. Г. Вороніна.

На уроках української літератури ми вперше познайомилися з новим жанром - думами. Як живі, постали перед нами горді козак Голота, Іван Богун, Самійло Кішка, чарівна Маруся Богуславка. Як же дійшли до нас думи? Адже стільки століть проминуло!
А донесли їх, передаючи з уст в уста, з покоління в покоління, співці народні - кобзарі. Слухаючи розповідь учительки про Остапа Вересая, Михайла Кравченка, Андрія Шута, Івана Стрічку, я задумалася: чому зараз, у наші часи, не чути кобзарського співу? Мої ровесники навіть не знають, як звучить бандура. Мене зацікавило це питання і захотілося більше дізнатися про сучасних кобзарів. Допомогла в цьому газета "Кримська світлиця".
Виявляється, що кобзарство існує, живе у великих містах України - Києві, Сімферополі, Ялті, Феодосії та на Кубані. Саме у нас на півострові, у Ялті, щорічно проходить свято кобзарського мистецтва "Дзвени, бандуро!".
І яким було моє здивування, коли я прочитала про щорічний виступ на цьому фестивалі ансамблю бандуристок із с. Михайлівка Нижньогірського району. Так це ж, можна сказати, мої земляки! Отут недалечко, кілометрів за тринадцять, живуть незвичайні люди, які володіють таким давнім видом музичного мистецтва.
І ось разом зі своєю вчителькою ми в Михайлівці. Великий, просторий, двоповерховий Будинок культури. На першому поверсі - кімната для репетицій. Нас привітно зустріла керівник ансамблю Олена Степанівна Степова. З великим задоволенням розповідала вона про створення ансамблю.
А було це 1980 року. Приїхала до них у село красива, чорнява дівчина, випускниця Запорізького музичного училища. І незабаром у музичній школі стало на один клас більше. Викладач музики Наталя Олександрівна Якса (а це була саме вона) набрала своїх перших дванадцять учнів. Їм потрібно було навчитись грати на невідомому до тих пір михайлівцям інструмен-ті - бандурі. Дві з них вона привезла із собою.
Бачачи, як успішно оволодівають інструментом діти, Наталя Олександрівна вирішила залучити і дорослих. Виникла ідея створити ансамбль. Серед перших пісень прозвучала "Ой вербиченько", яка і дала назву колективу. Через місяць після занять ансамбль посів перше місце на районному огляді художньої самодіяльності, а незабаром - перше місце на обласному огляді.
Зі всього Криму вишукувала Наталя Олександрівна інструменти, і з кожною її поїздкою бандур ставало все більше. Росла і "Вербиченька". Збільшилась з п'яти до двадцяти п'яти учасників - тепер уже капела. Росла і її слава. Про неї дізналися не тільки у нас, в Нижньогір'ї, але й за межами району.
- Наш ансамбль, - з гордістю розповідала Олена Степанівна, - неодноразово був переможцем обласних конкурсів, став лауреатом республіканських фестивалів "Творчість народів Криму" та кобзарського мистецтва ім. М. В. Лисенка "Дзвени, бандуро!". Побували ми з концертами в Нікополі, на могилі Т. Г. Шевченка в Каневі.
Перед нами почесні грамоти, дипломи. Їх багато, всі однаково дорогі колективу, бо свідчать про велику майстерність його учасників.
- Але найдорожчим нашим дипломом, - продовжувала Олена Степанівна, - є ось цей. - І вона прочитала такі слова: "За високий виконавський рівень і активну популяризацію української пісні і музики капелі присвоєно почесне звання самодіяльної народної". Ця подія відбулася в 1990 році. Вона немовби окрилила колектив, підштовхнула до нових звершень. Репертуар ансамблю поповнився новими творами.
- Ми хотіли, щоб наша життєлюбність і виконавський стиль були нерозривним цілим, щоб люди, слухаючи пісню під звуки бандури, полюбили її, - розповідала Олена Степанівна.
Мабуть, немає такої людини, яка б не зрозуміла української пісні. Прекрасно звучить у супроводі бандур Гімн України "Ще не вмерла Україна" та "Молитва за Україну" (муз. М. Лисенка, вірші О. Кониського).
1998 рік... Він був сумним для капели. Улюблений керівник - Наталя Олександрівна Якса виїхала в Білорусь. І з тих пір керівником ансамблю стала Олена Степанівна Степова. Але люди вже не могли не співати, бо це було їхнім хлібом духовним, їхньою творчістю.
- Настав такий період, що труднощі появилися в усьому, - з печаллю в голосі повідомила нам Олена Степанівна. - Раніше нам керівництво агрофірми ім. Н. Крупської допомагало і фінансово, і матеріально. Виділяли автобус для поїздки, були замовлені і пошиті два варіанти українських народних костюмів, віночки, червоні сап'янці. Люди відчували турботу про себе, розуміли, що вони справді потрібні, бо продовжують кобзарство в Криму і популяризують українську пісню.
В 1999 році звітували перед Києвом і Україною кращі професійні та самодіяльні митці Автономної Республіки Крим. І глядачі всієї України на екранах телевізорів милувалися виступом народної капели бандуристів с. Михайлівки в столичному палаці "Україна". У мене в руках грамота Кабінету Міністрів України, де записано, що ансамбль бандуристів "Вербиченька" нагороджується "за значний внесок у розвиток національної культури і мистецтва, високий професіоналізм, активну участь в організації та проведенні Всеукраїнського огляду народної творчості".
Це висока нагорода учасникам ансамблю, і, здавалось би, відділ культури, адміністрація, тепер уже товариства з обмеженою відповідальністю (агрофірма ім. Крупської розпалася) повинні гордитися тим, що мають такі таланти, берегти їх і створювати всі умови для подальшого розвитку.
А вони, ці ентузіасти (О. Степанова, О. Романенко, Є. Шаповалова, О. Трушанова, Н. Дмитренко, Н. Чернова, Т. Чернова), проводять репетиції в холодному приміщенні, все з більшими труднощами можуть кудись виїхати з концертом, бо немає транспорту, великі проблеми з бензином.
Колективу зараз 23. І хоч склад ансамблю змінюється, оновлюється, дуже хочеться вірити, що він збереже і примножить ту славу, яка здобута попередниками, що труднощі, які зараз його супроводжують, не зможуть убити  бажання сучасних бандуристів нести в народ національну культуру.
Юлія СИРОТСЬКА,
учениця 7-го "б" класу Нижньогірської середньої загальноосвітньої школи № 1.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 08.08.2003 > Тема ""Будьмо!""