Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3239)
З потоку життя (6464)
Душі криниця (3517)
Українці мої... (1465)
Резонанс (1508)
Урок української (990)
"Білі плями" історії (1675)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
З ╤СТОР╤╥ УКРА╥НСЬКОГО КОЗАЦТВА НА П╤ВДН╤ УКРА╥НИ
вийшов друком зб╕рник матер╕ал╕в науково-практично╖ конференц╕╖ «Запорозьк╕...


СТАНОВЛЕННЯ УКРА╥НСЬКО╥ НАЦ╤╥ В ОСОБАХ
3 серпня в Ки╓в╕ було урочисто в╕дкрито Музей становлення укра╖нсько╖ нац╕╖.


Р╤ЧНИЦЯ КАТАСТРОФИ МН17: 298 СОНЯШНИК╤В У Н╤ДЕРЛАНДАХ
У Н╕дерландах п╕дсумовували розсл╕дування за 5 рок╕в. Рос╕я, як ╕ ран╕ше, в╕дмовля╓ться в╕д...


ВЕЛИК╤ ЛЮДИ МАЛЕНЬКОГО НАРОДУ
Презентац╕╖ ф╕льм╕в проекту «Б╕льше, н╕ж Крим» в╕дбулися в Ки╓в╕, Львов╕, Херсон╕,...


КАТАСТРОФА МН17: ЧЕТВЕРО ВИННИХ НАЗВАН╤, КОЛИ ЧЕКАТИ ╤НШИХ?
Трагед╕я МН17 об’╓днала 5 кра╖н. До складу м╕жнародно╖ Сп╕льно╖ сл╕дчо╖ групи ув╕йшли...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #32 за 08.08.2003 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#32 за 08.08.2003
"СОЛОДКИЙ ХУТІР"
Григорій КУРИЛО, пенсіонер.

Автор цих спогадів Григорій Павлович Курило - постійний передплатник "Кримської світлиці", геолог за освітою, в 60-ті роки працював у Кримській нафтогазорозвідці, а потім 20 років розвідував нафтові та газові родовища на Далекій Півночі Росії, був першим головним геологом Полярної експедиції глибокого буріння на Обській дузі. Після виходу на пенсію повернувся в Сімферополь, де його родину чекала заброньована квартира. Надовго відірваний від українського середовища, він майже три роки присвятив відновленню знань рідної мови. Тепер нею володіє досконало і дивується деяким кримським українцям, які байдужі до проблем відродження нашої держави.

Моє життя почалось на Солодкому хуторі, котрий  колись прикрашав мальовничі схили широкої долини річки, що була правою притокою Хоролу. Сьогодні про місце хутора нагадують здичавілі садки, що збереглись, та смуток, що навіки поселився на покинутих дворищах. На хуторі, розказували старші, жили заможно роботящі, здебільшого молоді, добрі хазяї, котрі обробляли невеликі клапті родючої землі. Ці люди уміли працювати до сьомого поту, веселитись скільки душа бажає і дуже гарно співати на лоні земного раю, що панував довкола. Можливо, від того і хутір називався Солодким.
Мій тато Курило Павло Іванович і мама Марія Савівна жили у хатині, що ховалась у вишневому садочку на північному схилі зазначеної долини. Тато мав три (за податковими документами чомусь шість) десятини орної землі і відповідне господарство. За 12 років, що прожили до колективізації, вони рясненько обросли діточками. Породили у 1918 році Тоню, у 1921-му - Любу, у 1923-му - Таню (першу, померла немовлятком від тифу), у 1924-му - Кирила, у 1926-му - Олександра, у 1929-му - мене, у 1931-му - Яшу. Потім іще були Галя і Таня (друга). Ці останні родились уже після голодомору.
Враховуючи оту ораву їдоків і те, що мама весь час була зайнята дітьми, вона лише встигала прясти, ткати, прати, латати і готувати їжу. А на плечах тата лежала вся робота у полі і по господарству. Про відпочинок навіть не мріяли. Проте у домі, за тодішніми мірками, було що їсти, пити і у що одягнутись.
Та всьому прийшов кінець. Як розказувала мама, одного разу у нашу галасливу хату прийшло п'ятеро молодих "буксирів" (так тоді називались комсомольці і піонери, які втілювали у життя політику партії щодо колективізації). І іменем революції забрали кобилу з лошам, увесь рогатий скот, овець і свиней. Лишились у господарстві лише двоногі: кури, вутята і люди. При цьому поки що залишили землю, на яку призначили такий податок натуроплатою, який сплатити було неможливо. Навіть за наявності тяглової сили для обробітку землі. У нас же забрали не тільки тяглову силу, але і весь сільськогосподарський реманент, включаючи вила, лопати і сапи. Згодом відібрали і землю, залишивши нам лише страшні податки.
Похмурого ранку, десь у лютому 1931 року, після холодної ночі з хуртовиною, що намела перед нашим порогом кучугуру снігу, я голосно сповістив усіх, що до нас приїхало багато людей. Ці люди наповнили хату холодом, і разом з тим зчинився страшенний галас. Плакали Тоня, Люба, Кирило, Саша, хватаючись за мамину спідницю, закриваючи собою маму від непроханих гостей. Мама також щось кричала, звала на поміч Бога і совість. Яша спав у колисці. Я, напівголий, топтався на лавці коло вікна і ревів разом з усіма. Раптом заплакав Яша. Мама зробила рух до немовляти. І у цю мить чоло-вік з наганом, у чорній шкіряній одежі, котрий стояв перед мамою і кричав на неї, протягнув руку до колиски, зняв її з крючка. Відчинив двері і разом з дитиною викинув у сніг. Оце мене так вразило, що це звірство не виходить з моєї пам'яті більше 72 років. Від цього моменту мені вірно служить моя пам'ять.
У цей час отой, що кидав у сніг Яшу, звідкись вивів під дулом нагана напівроздягненого тата, зв'язав йому за спиною руки і прив'язав до воза. І зразу ж сів на воза і поїхав, а тато побіг на прив'язі за возом. Потім якісь молоді чоловіки вигнали нас із двору...
Мама тим часом клопотала у радянської влади про якийсь порятунок, виклопотала дозвіл повернутись до хати лише дітям. Для мами такого дозволу не було. Тата посадили в тюрму, за що і на скільки - не пам'ятаю. У свою хату ми повернулись на третій чи четвертий день після розкуркулення. Вікна і двері в хаті ззовні були забиті дошками, коло порога на землі валялись побиті ікони. Це був той абсолютний нуль, з якого ми розпочали відновлення свого життя. Крім необхідних речей, що були у бідній селянській хаті, будівельники "нового щасливого життя" забрали чисто все. Не залишили ні курки, ні вутки, ні, бодай, зернини чи картоплини. Мені здається, що навіть мишей забрали і кішку разом з ними. А собаку Рябка убили. Просто щоб не жив.
Нас прийняв у кріпкі обійми лютий холод і невідворотний голод. Голод мучив постійно. Навіть сни були голодні. Мама на день кудись зникала, десь щось добувала. Ми - Сашко, я і Яша сиділи дома голодні, майже голі, Люба і Кирило пішли до школи у Русанівку, а Тоня, їй уже виповнилося 14 років, почала працювати у колгоспі на різних роботах. Вона школи не знала.
Одного разу (чи у 1931-му, чи то у 1932-му) під осінь, коли вже було холодно виходити на вулицю босому і без штанів, під вечір, ще до смерків, до нас у хату стали приводити наших хуторян і заганяти їх під стіл, під ослони, під піл. Серед приведених були лише жінки. Чоловіки їх заштовхували у незручні місця. Коли під стіл загнали нашу маму, ми дружно дико заревіли і ревіли, аж поки прийшов чоловік у кожанці. Він тільки переступив поріг, зразу ж накричав на нас, щоб затихли. Бо перестріляю, каже, усіх кулацьких щенят.
Оцей грізний чоловік кинув на стіл кілька листів паперу і запропонував тим, хто хоче вступити до колгоспу, вилазити із насиджених місць і писати заяви. Він носився по хаті з наганом і тикав ним в обличчя нещасним жінкам і при цьому так матюкався, що я у житті нічого подібного не чув. Так він розорявся доти, поки не стало темно у хаті. Після чого усіх розігнав по домах, звелівши завтра принести готові заяви. Заяв, звичайно, ніхто не приніс. І агітатора я більше ніколи не бачив. Як пам'ять про нього у мене лишився взірець "добровільного" вступу селян у колгосп і його російське матюччя, котре  супроводжує мене усе життя.
Невдовзі із тюрми повернувся тато. З цього моменту турботи про нас з маминих плечей частково перейшли на плечей тата. Він хоч і був майстер на всі руки, та не міг багато зробити, бо повернувся із тюрми так званим "лишенцем", позбавленим громадянських прав, і його не приймали навіть у колгосп. Він змушений був ходити по селах і братись за будь-яку роботу: шити або ремонтувати взуття, класти печі, крити хати тощо. За його роботу люди розраховувались натурою. Оту платню він ніс додому на плечах за десятки кілометрів, ховаючись від усіх, бо повсюдно діяли загони ударників, які обшукували усіх і відбирали усе, залишаючи невід'ємне право померти голодною смертю.
З наближенням зими 1933 року облави цих ударників ставали частішими. Селянських дворів, де тато міг щось заробити було все менше. Тато став повертатись додому змореним і без заробітку. Тоді він установив в сім'ї жорсткий закон - жити суворо за нормою: на кожен день відпускалось стакани чи два якогось зерна, котре діставалось із якихось сховищ, відомих лише татові з мамою. Це зерно розмелювалось на дертушці, варилось у вигляді сірої бурди, яка потім відмірялась ложкою у кожний голодний рот. Так ми жили довго. Скільки - не пам'ятаю. У цей час нічого не було видно і нічого не було чути, бо мучив нестерпний голод. Пам'ятаю опухлу маму з синім скорботним обличчям, коли вона ложкою вливала в наші роти оту бурду, що з кожним днем ставала все рідшою і рідшою, бо зерно у схованці закінчувалось.
Наближалась весна 33-го. Подовшали дні, сонце довше гріло землю, почали пробиватися кропива та інша зелень, а на луговині - щавель. Потайні запаси зерна закінчились, а разом з ними кінчились таємничі походи тата з мамою по городу з лопатою. Тепер мама шукала кропиву і щавель. Ходити далеко на опухлих ногах вона уже не могла. До нашого порога наближалась голодна смерть, котра забирала уже свою багату добичу у Русанівці і навколишніх хуторах. Кирило і Люба приходили зі школи і приносили вісті про померлих від голоду прямо під тином. У селі голод нищив цілі родини. Мертвих вивозили у ями, як сміття. Ходили чутки, що у Русанівці були випадки людоїдства. Коли я пішов до школи, мені навіть показували стару жінку, що жила коло старої церкви, яка, казали, з'їла свою дитину. У селі ж була зсипка, збудована ще за часів, коли Русанівка була волосним центром, і  під час голодомору в ній під охороною зберігались сотні тонн зерна.
Нас від смерті ще боронила якась сила. Тато, обірваний і худий, як тріска, сам не хотів помирати і до останнього захищав від голодної смерті сім'ю. Одного сонячного теплого ранку він підняв усіх домашніх голодних, щоб йти на город копати і шукати падалишню картоплю. Поставив усіх на коліна перед образами, що колись були викинуті "буксирами", а тепер поставлені на своє місце, прочитав сам "Отче наш", а мама і я за ним повторили. Саша і Яша уже не говорили. Тоні, Люби і Кирила дома не було. Потім сказав: "Ну, з Богом" - взяв на руки Сашу, а мама - Яшу, і ми пішли на город.
Перекопували ланку, на якій у минулому році росла картопля, плекаючи надію знайти в землі хоча б якусь поживу. Виявилось, що в землі лишилась не тільки гнила картопля, але і жива - з ростками. Тато звелів добру картоплю збирати окремо, щоб потім посадити в землю для тих, хто переживе голод.
Копали вони довго, але робота просувалась повільно, бо не було сили. Аж ось татова лопата стукнулась об щось металеве. Тато закричав: "Маріє, ми, здається, спасенні!" Він упав на коліна і став руками розгрібати землю. Скоро вони з мамою дістали із землі великий чавун, закритий сковородою. Перш, ніж зняти сковороду, тато зняв рвану кепку і вголос прочитав "Отче наш". Потім відкрив чавуна - він був повнісінький золотої пшениці. Тато звелів нікого до чавуна не пускати, щоб, бува, хто не наївся і не помер, а сам знайшов вже давно забуту дертушку і змолов кілька стаканів отієї пшениці. Мама тим часом закип'ятила воду, зробила затірку і кинула її варити. Тато з горища приніс стару ковганку, котрою не користувались більше року. Оцю ковганку він розколов на тоненькі трісочки, які пахли часником і салом. Коли їх опустили у кип'ячу бурду, в ній з'явились скалки жиру і розповсюдився приємний, давно забутий запах.
Зварену їжу мама з великими перервами вливала ложкою по черзі у наші голодні роти. Так же потроху з перервами їв тато. Коли їла мама - не пам'ятаю. Вона завжди їла останньою. Тепер оту пшеницю міряли стаканом на кожний день. Бурду, що варили з цієї муки, наповнювали різною зеленню, що буйно наростала повсюдно, і оте їли під суворим наглядом тата або мами, та щоб, бува, кого не об'їли, щоб ніхто не охляв. Поки були трісочки з ковганки,
то ними їжа змащувалась. Так на отій пшениці з ковганкою ми і дотягнули до нового врожаю жита, хоча жати довелось його ще недозрілим - солодким на смак. Ми вижили. Голодна смерть нас не здолала.

м. Сімферополь.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #32 за 08.08.2003 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1138

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков