Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Поч. у № 31).

На цьому "дискусію" зупинив.
І ще раз подумав: який чудовий вірш написав Володимир Сосюра "Любіть Україну" і скільки за нього зазнав наруги шовіністів...
...Побували ми і на біологічній станції та передали вітання від Вишеславського. Працівник станції Євген Овен подарував нам із сином справжній камінець агата, якому б позаздрив і білорус Миронов! Я зберіг його, додав до своєї "колекції", і вони нагадують, яка була погода, якого кольору була хвиля, що викинула для мене той чи інший камінець.
...Ходили з сином аж до могили Юнги, до Хамелеона, уклонились могилі справжнього господаря Коктебеля поета, художника, філософа, мандрівника Максиміліана Волошина. Ця невелика мандрівка викликала багато думок про життя.
А як повернулись, то ще посиділи біля моря. Воно було навдивовижу спокійним. І кожен камінчик можеш розглядати скільки завгодно на дні при березі - хвилька не зрушить...

* * *

Інколи ми змагались: хто напише найкоротшого вірша про Коктебель. Російські поети ставили вимогу: "Вот вы по-русски не сможете..."
Одному з них я подарував експромт за кілька хвилин:
Я много видел гор, земель,
Но не забыть мне Коктебель,
Где море - словно колыбель,
И критик ходит здесь. Но он,
Ей-богу, не Хамелеон!
Саме критику я підніс ці рядки.
Гора міняє свій колір п'ять разів на день, як деякий критик свою думку про той чи інший твір!
Звичайно, всі, хто перебував у "Коктебелі", цікавились історією будинку поета, а також життям і діяльністю його власника Максиміліана Волошина. Дізналися, що Максиміліан Олександрович - наш земляк, народився в Києві 16 травня 1877 року в сім'ї юриста. Сам зазначив у автобіографії, що родове ім'я Кирієнко-Волошин іде із Запорожжя. "Я знаю з Костомарова, в ХVI столітті був в Україні сліпий бандурист Матвій Волошин, з котрого з живого була зідрана шкіра поляками за політичні пісні". Його будинок гостинно приймав під свій дах багатьох письменників, митців. Їх навіть важко перелічити. Сам господар сказав у вірші:
Дверь отперта.
Переступи порог.
Мой дом открыт
навстречу всех дорог...
І от з усіх доріг прибували гості. Полюбили "Коктебель" люди з різних республік, особливо ж першими тут побували за життя Волошина  такі поети, як Цвєтаєва, Всеволод Рождественський, Бунін, Андрій Бєлий, Гумільов, Мандельштам, прозаїки Пришвін, Горький, Булгаков, Вересаєв, Грін, Корній Чуковський...
"Коктебель" - не лише місце відпочинку, а найбільше джерело натхнення для митців та майстрів слова.
Якось після повернення з "Коктебеля" Максима Тадейовича Рильського я почув від нього два рядки:
Тех не отпустит Коктебель,
Кто раз вкусил тоски полынной.
Не важко було здогадатися, що ті слова належать Максиміліану Волошину. Виявляється, ті слова - напис на акварелі, подарованій Булгакову 1925 року.
- Їх почув випадково, зовсім недавно, - сказав Рильський. - Але саме таке почуття мені відоме. Закарпаття, приміром, не хотіло мене "відпускать" духом ялиці і шумом гірських річок та фантастичними кольорами гір. Здається мені, таке почуття зростає, шириться після кожної мандрівки.
У своїй автобіографічній новелі Рильський теж сказав: "Мандрівка пахне - аж серце в'яне". "Оте полинне повітря, як євшан-зілля, кличе мене в Коктебель", - мовив він. Бував Рильський там кілька разів до війни, а також після війни.
Селище Коктебель було перейменовано на Планерське, але  ця назва менш популярна в нашому побуті.
...Коктебель - це й бухта "бірюзова". На неї дивимось ми і дивиться скеля разом з нами. Не надивуємось... І скеля, прозвана Розбійником Іваном, і ще інші легенди, хвилюють мандрівників.
Всі, хто розмістився в маленьких будиночках у волошинському саду, по-своєму поетизують почуті легенди.
Був такий жарт (його я теж тут почув), що "в Коктебелі відпочивають всі, а про нього, Коктебель, ніхто не пише". Це не відповідає дійсності. Навіть з віршів, написаних про Коктебель різними поетами, можна скласти цікаву збірку, а розпочати її віршами володаря Будинку, відкритого для всіх. Перебування тут насправді дарує натхнення, спонукає до творчості, до праці.
Та навіть на простеньких камінцях
Відбиток моря -
довгий праці шлях.
Як морю, так невтомному співцю
Слів самоцвіт шукать -
по камінцю.
І мені завжди нагадує море: працювати, шукати, хвилюватись, як хвилюється воно... Хвилюється і працює!
Живучи в "Коктебелі", я написав цикл віршів і невеличку поему "Кара-Даг". А недалекі мандри теж "настроюють" на працю. Феодосія дихає на мене не лише природним морем, а й морем Айвазовського, хвилюють Керч, Старий Крим, де жив чудовий письменник Грін, на могилі якого завжди червоні маки, як відблиск чарівних пурпурових вітрил...
Я цікавився не тільки легендами, а й людьми праці цього приморського краю. Бував кілька разів у Щебетівці, що лежить в Отузькій долині - раніше це місце звалось Отузами, і річку, що протікає там, також називали Отузкою. Тепер це добре упорядковане селище зветься Щебетівка. Воно відоме не лише кримчанам, а й тим, хто перебуває тут чи на відпочинку, або й знаходить місце роботи у великому господарстві виноградарства, прозваному ще й місцевою столицею. Знають і всі, хто насолоджується вином, на етикетках пляшок якого знайоме слово "Коктебель". Тоді, 1961 року, я познайомився з чудовою людиною, господарем Михайлом Андрійовичем Македонським, який майже двадцять літ працював в цій щебетівській столиці. Мене дивувало прізвище його, і я жартома, при зустрічі, запитав, чи він, бува, походить не з того гнізда завойовника багатьох держав. Він теж, в жартівливому тоні, відповів: - Ось моє завоювання - незчисленна кількість виноградних ліз, і будинки ці поміж них,
і люди - воїни праці, не раби того Македонського!
Пригощав він і своїм завоюванням запашним - ніщо з тим ароматом і смаком не зрівняється!
В час війни він очолював партизанське з'єднання, що діяло в кримських горах. І, якщо вже говорити про присвоєння високих звань, то він дійсно заслужив тогочасної найвищої нагороди - вона дісталась без всіляких хитрощів чи "приписок", або особистих знайомств з тими, хто такі нагороди присуджує. Це ж можна сказати і про славну працівницю Марію Олександрівну Бринцеву, прозвану матір'ю кримських виноградарів. Тоді їй виповнилось, здається, шістдесят літ. Вона двічі удостоєна високої державної нагороди. Я бачив, як вона хвилювалась при відкритті їй в Щебетівці бюста.
І чув, як вона, тримаючи хусточку в руках, перекладаючи її, ніби погладжуючи, тихо мовила: - Ну, що я такого зробила?
І очі її, материнські, ніжні, теж ніби промовляли такі слова. Я знав, що вона виховала шість синів, і найменшому Володі не було й двох літ, як загинув її чоловік. А старшому - чотирнадцятий минав... Важко було, та всі стали добрими працелюбами, випестувані її материнською любов'ю. Перекинулись словом ми з нею, і я, тоді ж відпочиваючи, написав вірша "Свято в Щебетівці" та й послав з Коктебеля в редакцію "Кримської правди". Невдовзі, уже в Києві, отримав відповідь: "...за браком місця надрукувати не можемо". Тоді запропонував вірш нашій столичній "Радянській Україні", де його й було опубліковано 28 січня 1962 року. Мені уявлялась тоді Марія Бринцева як мужня володарка, постать якої вивищувалась над залитим сонячним промінням безмежним виноградником...
Мені отоді здалось,
Що кожна раділа стеблина,
Що море води і колось
Під ноги билися хвилями,
Вклонялися їй одній,
А сонце промені-килими
Під ноги кидало їй...
Діти дарували їй квіти, вона обіймала їх, торкаючись мимоволі хусточкою очей - сльози від хвилювання, радості... Дітям подавали в пляшечках золотий сік її винограду...
Дітям яка утіха -
Серця і сонця дар.
Вік вам не знати б лиха,
Чорних пожеж і хмар.
Вам виноградні гронця -
Сік випромінює, гра.
Силу солодкого сонця
Звідає хай дітвора.
...Знають її на Валдаї,
В дальній Караганді.
Хто її не згадає,
Здавна відому в труді...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 08.08.2003 > Тема "Душі криниця"