Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

Микола Іванович Борщ народився 1940 року в селі Ташлик Смілянського району на Черкащині. Там минули дитинство і юність. З 1962 до 1964 року — служба в армії. На третьому році служби вступив до Рівненського педагогічного інституту, а згодом перевівся до Черкаського педінституту, котрий закінчив 1968 року. Відвідував літературну студію. На третьому курсі став переможцем інститутського літературного конкурсу, а в 1969 році, уже працюючи вчителем у селі Товмач Шполянського району, — лауреатом обласного літературного конкурсу «Сонячні кларнети». Друкувався у періодичній пресі, в колективних збірках, в журналі «Холодний Яр». У 2002 році вийшла збірка поезій «Блискавки болю», а у 2005-му – «Роздоріжжя».
Ось як про вірші цієї книжки відгукнулася черкаська поетеса, член Національної спілки письменників України Валентина Коваленко: «…Справжність поетичного дару Миколи Борща — у життєвій точності його художніх деталей та образів, лаконічності і, водночас, щирості філософської думки. У своїй збірці «Роздоріжжя» поет не просто ностальгійно оглядається в минуле України, а дивиться прямо, своєрідно перевіряючи його проріст у сучасне; дошукуючись причин втраченого, розтранжиреного, відбираючи все те цінне, що могло б стати помічним, рятівним у нашому одвічно нелегкому українському світі. Надмірно чутливий поетів світ супроводжується величезною кількістю риторичних фігур-запитань, вигуків, спонукань — позначених різними емоційними тонами-напівтонами. Тому його романтична натура така ж різнотонна: то молитовно-сповідальна, то пафосна».
Микола Борщ за тематикою своїх творів і за художніми засобами їх вирішення є поетом, на перший погляд, традиційним, але за кожним віршем, за кожною довершеною строфою відчувається невтомна пошуковість справжнього українця, котрому болить наша писана й неписана історія, якого вабить високе небо національної культури, чию душу виповнює щирість людських почуттів, радує краса рідної природи, тонкими акварельними портретами якої він щедро обдаровує небайдужого і вдячного читача.

Микола БОРЩ
«О БОЖЕ, УКРАЇНУ НЕ КАРАЙ, СПАСИ ЇЇ, ПРАВДИВИЙ І ВСЕВИШНІЙ…»
* * *
О Боже, Україну не карай,
Спаси її, Правдивий і Всевишній.
Прости, Вкраїно,
 гетьманам колишнім.
Нових — із розумінням обирай.
Пошли нам, Боже,
мужність Богуна
І непогасне світло Прометея,
Гераклів дужих і земних Антеїв...
Хай всяк із них Вкраїну не мина.
О Україно, обніми синів,
Твою надію і могутню силу,
Щоб їх серця любов’ю колосились,
Щоб в них вогонь
 незгасний пломенів.
Засій дорідним золотим зерном
І щирою любов’ю все навколо,
Щоб наше споконвічно щедре поле
Повік не заростало бур’яном.
О Боже, чашу дружби нам подай,
Наповнену довірою по вінця.
Вселяйся в душу
 кожного вкраїнця,
Добром у його помислах світай.

НАША СИЛА НЕЗГАСИМА

Мій прапрадід за пороги
Поспішав колись на Січ.
Шапку й шаблю у дорогу
Взяв з собою в темну ніч.
Гостра шабля затупилась
У кривавому бою.
Шапка знову опинилась
В нашій хаті — на краю:
То сусід — козак, нівроку,
З поля битви повернувсь,
Дав нам шапку сірооку,
Підкрутив свій сивий вус
І, що в спадок залишилось,
Спадкоємцям передав.
Богу дякував за милість.
Юнакам сумним сказав:
Що ж ви, юні козаченьки,
Розхвильовані?
Може, коні для погоні
Не підковані?
Ваші плечі молодечі
Розправляються.
Ваша сила незгасима
Розгуляється.
Йшли роки і повертали
Від війни і до війни.
Вже давно повиростали
Славних прадідів сини.
Чутка йшла, що гайдамаки
Посвятили вже мечі.
Прадід прародинну шапку
Приміряв тоді вночі.
Поривався кінь в дорогу,
Хата хлипала від сліз.
Сивий прадід за порогом
Повторив віночок слів:
Що ж ви, юні козаченьки,
Розхвильовані?
Може, коні для погоні
Не підковані?
Ваші плечі молодечі
Розправляються.
Ваша сила незгасима
Розгуляється.
В дев’ятнадцятім-двадцятім
Йшла війна за рідний край.
Мій дідусь — козак завзятий —
Закінчив збирать врожай.
Взяв він шапку сірооку
Із краплинками крові:
— Нам ця шапка — від пророка,
М’ні якраз по голові.
Кінь помчав його далеко
Україну захищать.
У боях було нелегко:
Шаблі — крешуть, коні — мчать.
Все долав — і біль, і втому.
Дбав щодня про щастя нам.
А коли прийшов додому,
То сказав своїм синам:
Що ж ви, юні козаченьки,
Розхвильовані?
Може, коні для погоні
Не підковані?
Ваші плечі молодечі
Розправляються.
Ваша сила незгасима
Розгуляється.
В сорок першому наш тато,
Коли крикнули: «Війна!» —
В сірій шапці вийшов з хати
І промовив нам, синам:
Що ж ви, юні козаченьки,
Розхвильовані?
Може, коні для погоні
Не підковані?
Ваші плечі молодечі
Розправляються.
Ваша сила незгасима
Розгуляється.
Попри всяку обережність
Бились пращури в боях,
А тепер — за Незалежність! —
І мене вже кличе шлях.
Йду стрімким до неї кроком,
Почуття забили дух.
Взяв я шапку сірооку,
Й мовив дітям на ходу:
Що ж ви, юні козаченьки,
Розхвильовані?
Може, коні для погоні
Не підковані?
Ваші плечі молодечі
Розправляються!
Ваша сила незгасима
Розгуляється!
* * *
Таємниць найбільше у мовчанні,
В роздумах, не вилитих в слова,
У щоденних клопотах, в навчанні,
Котре правду всім нам відкрива.
Нас беруть в обійми океани...
Та шукаймо напрямку в імлі,
Як пройти крізь хащі і тумани
До святої рідної землі,
Щоб з любов’ю сіяти й орати,
Щоб забути горе і біду,
Недругів зневагою карати,
Гартувати силу молоду.
Щоб частину спільної роботи
Всяк собі по духу обирав,
Щоб усе, полите рясно потом,
Розцвітало й зріло для добра.
Наш народ брехні не потакає,
Бо для нього правда над усе...
Той його повік не ошукає,
Хто добро в народний дім несе.

ДО МОЛОДИХ

Ви молоді. Вам тяжко зрозуміти
Стремління наші, думи осягнуть.
Душа щемить —
 вчорашні наші квіти
Вітри нові обламують і гнуть.
Як день і ніч —
 усе для мене звичне...
Що ж, рік із роком схожим не бува.
Ми ще земні, а ви уже космічні —
Прийшли свої виборювать права.
Я вас не кличу
 йти чумацьким шляхом,
З машин пересідати на воли.
Лишень прошу:
 одним-єдиним махом
Не знищить те, що вам передали.
Бо щоб ви в цьому світі не шукали,
Які б вам не траплялися дива —
Нові вокзали чи нові причали,
Чужі наїдки і чужі слова —
Пригляньтеся:
 куди й до чого кличе
Богданова болюча булава.

РОЗДОРІЖЖЯ

Схрестилися дороги, мов мечі.
Якою йти, моя де щасна доля?
Праворуч — там кати і ловкачі.
Ліворуч — там запроданці
 й сваволя.
Я попрямую: як би не було —
Дорога ця веде в моє село.
Воно мені гірку пробачить зраду,
Бо я його залишив з юних літ...
Моє село, яке ти безпорадне:
Грабіжники вивозять м’ясо й хліб,
Гребуть за безцінь молоко і сало.
А їм все мало, мало, мало, мало!
Воно мовчить... Потонуло в диму,
Марнує день до вечора, а вранці
Зітхне: «Хто нам підкинув цю чуму?
Бодай його безжально з’їли пранці.
Бо не збагнути: звідки і чому
Село перетворили на тюрму?»
А правда там проста, як Божий світ,
Як сонце, що розквітло у зеніті,
Як пісня, що майнула у політ,
Як сад і гай, як зрілий плід на вітті:
У цім селі шануються лиш ті,
Хто по трудах не пхнеться у святі.
Селянам вітер хвацько рве чуби.
Жіночі коси павутинить осінь...
Рясні сади, святі поля і роси,
Здружіть селян,
 збудіть до боротьби.
Скажіть, скажіть:
 ці люди — не раби,
А честь землі, не визнана і досі.
* * *
Як втомилась душа
Виглядати майбутнього раю!
Я б хотів його мати
Сьогодні, на рідній землі.
Озираюсь довкола —
Який же ти бідний, мій краю!
Наші спільні зусилля
Для щастя невже замалі?
Я дитинство прожив
У напруженій праці щоденній.
Босоногим хлоп’ям
Торував свою стежку в полях,
Од яких брав снагу
Не один людом визнаний геній,
Із яких починавсь
Не один позаобрійний шлях.
Я належу тобі,
Україно моя незалежна.
Буде тяжко — поклич,
Я підставлю надійне плече.
О, ще ж скільки довкола
Принишкло людців обережних!
Їхня підла брехня
Мою праведну душу пече.
Як втомилась вона
Виглядати майбутнього раю!
Україно моя,
Нашу мрію про рай освяти.
Із численних доріг
Я єдину собі обираю:
Ту, якою мені
Пропонуєш ти нині іти.

ХЛІБ

Я проходжу полем знову й знову
І вклоняюсь низько сіячам.
Хліб святий — життя першооснова,
Він — начало всіх земних начал.
Літаки, ракети — то не птиці,
А здобуток розуму й руки.
Всенародна мудрість в паляниці
Оселила сонце на віки.
Це від неї стелиться дорога.
Хліб завжди вінчав родинний стіл.
За велінням звичаю старого
Ми вручаєм гостям хліб і сіль.
Знали ми і радощі, і біди,
Та найтяжчим був для нас той час,
Коли й крихти хліба до обіду
Не було на кожен день у нас.
Нині ж хай заходить гість до хати,
Почастуєм щедро тим, що є.
Хліб святий вкраїнська наша мати
Завжди лиш на щастя подає.
А коли збереться гість в дорогу —
Дасть йому хлібину чи пиріг,
Й довго буде дякувати Богу,
Що послав їй гостя на поріг.
* * *
Яка шалена злива пронеслась!
Пройшли, мов з ціпом,
 полем градобої.
В тенетах злості, варварства, образ
Земля парує наче після бою.
Всі, хто на плечах винесли війну,
Грудьми спинили ворога навалу,
Хто пережив атаку не одну
Під посвист куль,
 під брязкання металу, —
Бідують нині, в мирні дні... О, жах!
Ряди героїв надто поріділі...
Війна, мов лезо гострого ножа,
Лишила рани в пам’яті й на тілі.
У тих героїв — тисячі звитяг.
За орденами — свист і гуркіт бою.
Їх кожен крок —
 це ризик не життям,
А до життя безмежною любов’ю.
Їх би на старість щастям обігріть,
Їм би сіять під мирним
 нашим небом...
У час реформ їм, що не говоріть,
Не орденів, а хліба вдосталь треба.
Дешевшають медалі бойові.
Багатії купують нагороди.
А в сивій дідусевій голові
Радіють ним же звільнені народи.
О, не тьмянійте золоті зірки
У тих, чиї ятряться й досі рани!
Вам честь, хвала і слава на віки,
Нев’янучі герої-ветерани!

О СВІЧЕЧКО, ПАЛАЙ І НЕ ЗГОРАЙ
У 1933 році від голоду померло 793 ташличан, більшість із яких поховані на Магулиній горі

Мовчить, мовчить Магулина гора.
А ранком сушить
 на осонні сльози...
...Тоді ж принишкли
 радість, воля, розум,
Й надії гнотик тьмяно догорав.
Це ви, це ви, манкурти й паничі,
Служаки і грабіжники свободи —
І хліб, і сіль в мого забрали роду,
Все загребли катам на калачі.
Коли цвіла Магулина гора,
Й червневим соком
пломеніли вишні
З хат вісімсот приречених
 не вийшли...
О свічечко, палай і не згорай!
Як пережити нинішні віки?
Як дарувати слову невмирущість?
Гуртуймося, хто в Україні сущі.
З’єднайте руки, діти і батьки.
Ріднімося в любові і добрі,
Долаймо дружно біди наші й горе.
Злочинців — сотні,
 нас — безмежне море.
Минуле ж хай не стане на порі...
О Господи, помилуй і спаси
Прегрішні наші українські душі...
А щастя людське твориться
 з окрушин
У всіх народів і у всі часи.
Мовчить, мовчить Магулина гора.
Тополя, наче мати, біля ґанку...
Ставай початком нашого світанку,
О свічечко! Гори, не догорай!
* * *
Я все життя шукаю шлях до щастя.
Спинився біля прірви на краю.
Напружив усі сили, щоб не впасти...
Ледь-ледь спіткнувся, відступив, стою...
О, скільки дум промчалось за хвилину!
Хотілось крикнуть в ту шалену мить:
Прокиньтесь, українці! Україно,
Почуй — навколо листя шелестить.
Поглянь: дуби стоять зазеленілі,
Квітують липи, гречка зацвіла.
І вишня соковита, захміліла,
Дарує дух любові і тепла.
Кругом — поля у житній позолоті,
Зелені луки, сонячні сади.
Підступні ж змії лізуть із болота,
Й повзуть, повзуть — провісники біди.
Отрутою наповнені їх жала.
Дивлюся і розгадую їх суть.
О земле, волелюбна, урожайна,
Скільки тих гадів по тобі повзуть!
Споконвіків завбачливі сороки
Скрекочуть, сповіщаючи усім:
Ось-ось, ось-ось — уже за кілька кроків.
Підступні змії заповзуть у дім.
Прислухайтеся до перестороги.
Гостріть, гостріть двосічні палаші,
Бо змії ті повзуть до нас з дороги,
Чужі, підступні, в наші спориші.

О ГОСПОДИ, ПОЧУЙ СЛОВА МОЇ

Святі людці — перевертні лукаві —
Чинили в сто раз гірше сатани.
Вони кричали: «Відпусти Вараву!»,
«Христа, Христа, — волали, — розіпни!».
Це з їхніх слів пішли страшенні муки.
Сліди криваві позначали час...
О Господи, невже в злочинні руки
Ти нелюдам віддав навіки й нас?
Ми молимось, ми просимо, благаєм.
Б’ємо тобі поклони день при дні...
А на престол, буває, обираєм
Того, хто вірно служить сатані.
Довкола нього у почесній варті —
Перевертні, базіки, крадії.
Варави стали лідерами партій...
О Господи, почуй слова мої!
Все грішне хай Твою відчує силу.
Відкрий нам Правди віщої огром.
Дай людям те, що в тебе попросили,
І обдаруй всіх праведних Добром.
* * *
Уже надворі осінь колобродить,
У вирій відлітають журавлі.
Із журавлями я завжди проводив
Свої найкращі роки на землі.
Летять вони — і ген за горизонтом
Вглибають у незвідані світи.
Зі мною вже надихались озоном,
Спізнали поту й крові. З висоти
Курличуть, залишаючи на згадку
Весну квітучу, літо трудове,
Зелену парость й урожайні статки,
Той засів, що надією живе.
Промчався рік —
 прощаюсь з ним назавше.
Уже новий ступив через поріг.
І я, його надійно осідлавши,
Помчусь шукати праведних доріг,
Рубать брехню,
 притлумлену дурманом,
І зрадництво в оздобі блекоти...
О, де той муж, що стане отаманом,
Хто буде людям чесністю світить!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 25.01.2013 > Тема "Душі криниця"