Версiя для друку Обговорити в форумi

Багато добрих, світлих, душевних, талановитих людей горнеться до нашої газети! У цьому ми переконалися на святкуванні 20-ліття «Кримської світлиці», побачивши заповнену читачами актову залу бібліотеки ім. І. Франка, де кожен з гостей хотів привітати нас добрим словом і подарунком. А це ж була тільки невелика частина наших «світличан», котрі змогли прийти, приїхати. Ось і наша давня читачка і прихильниця із Сімферополя Лариса Василівна Данилейченко вразила нас і всіх присутніх на святі своїм незвичайним, колоритним подарунком – ляльками в українських народних костюмах (як охрестила їх пані Лариса — солодка українська парочка — Івась та Одарочка), котрі тримали мініатюрний рушничок з вишукано вишитим логотипом газети «Кримська світлиця». А потім Лариса Василівна виконала власну пісню про «Світлицю» на мелодію «Червоної рути»:

З ювілеєм усіх
«світличан» привітаєм,
І «Світлиці» в цей день
щиро ми побажаєм,
Щоби гострим було
журналістське перо,
Щоб в душі читачів
було світло й добро.
«Кримська світлиця» —
то духовна скарбниця,
То величний і славний
український світ.
«Кримська світлиця» —
то джерельна водиця,
То барвистий
 чарівний дивоцвіт.

А ми пригадали, як Лариса Василівна артистично виконувала пісню П. Зіброва «День народження» (теж переробивши її для «Світлиці») на 15-річчя газети (на фото праворуч). Коли в редакції з’явилася власна бібліотека, вона стала однією з перших читачок, постійно цікавилася, чи не надійшли до редакції нові українські книги. Або пісні – це коли ми почали проводити в редакції «Караоке у «Світлиці», Лариса Василівна відразу зрозуміла, де можна роздобути «мінусовки» українських народних пісень.
Тому й хочеться розповісти трохи більше в нашій газеті про таку прекрасну й душевну людину, яка нещодавно завітала до редакції зі своїм новим рукотворним дивом-подарунком — лялькою-мотанкою Зореславою (на фото ліворуч), — щоб сяяла «Світлиці» зоря натхнення, удачі, творчості!
Народилася Леся (так називали Ларису Василівну рідні) в українській родині на Дніпропетровщині у той страшний 1944 рік, коли помер від хвороби тато. Навчалася в українській школі № 14 м. Дніпродзержинська. Марія Іванівна, вчителька української мови, була її улюбленим педагогом. Співала у шкільному самодіяльному хорі, виступала з українськими народними танцями. Іноді доводилося виходити на сцену з побитими колінцями, бо ще до того ж займалася велоспортом.
У 1962 році вступила на українське відділення історико-філологічного факультету Кримського педагогічного інституту ім. М. Фрунзе. В інституті була однією з кращих студенток, входила до тріо бандуристок, постійно брала участь у Шевченківських читаннях та різних концертах до ювілейних дат.
Після закінчення навчання вийшла заміж, влаштувалася вчителем української мови у селищі міського типу Фрунзенське (нині Партеніт). Нелегко тоді було Ларисі Василівні викладати свій предмет у цьому містечку, коли багатьох дітей батьки звільняли від вивчення української мови, хоч ці учні залишалися присутніми на уроках разом з тими, котрі бажали знати українську. Пригнічувало й те, що працю вчителів української мови тоді цінували менше, ніж труд вчителів російської мови, котрим доплачували до зарплатні додаткових 15 відсотків. Та все ж було й чимало світлих незабутніх сторінок у педагогічній діяльності того часу. Лариса Василівна з теплотою згадує свій улюблений 7-й клас, з яким проводила безліч цікавих заходів. Зокрема, запам’ятався фестиваль, присвячений дружбі народів (тоді такі виховні заходи були популярні). Її учні на фестивалі виконували роль делегації з Польщі, розповідали про «свою» країну, співали польські пісні. Захоплення польською мовою, зокрема піснею, залишилося з Ларисою Василівною назавжди.
Незабаром, коли Лариса Василівна з сім’єю переїхала до Алушти, трапилася нагода вчителювати в селі Лучистому. Працювати вчителькою в невеличкій сільській школі для неї було справжнім щастям. Адже у класах було небагато учнів, до кожного можна було підійти індивідуально. Та й сільські школярі порівняно з міськими були добрішими, слухнянішими, стараннішими, працелюбнішими, бо крім навчання займалися активною трудовою діяльністю — їздили на збирання персиків, пелюсток чайної троянди. З жалем довелося прощатися з колегами і вихованцями, бо так склалася доля, що родина переїхала в 1982 році до Сімферополя.
Хтось із близьких знайомих порадив спробувати попрацювати в дитячому садку. Пощастило влаштуватися до ДНЗ № 94, що розташований на вулиці Заліській. Спочатку Лариса Василівна працювала вихователем, пізніше – методистом.
Після здобуття Україною незалежності у 1996-1997 роках у Києві почали нарешті розробляти програми з вивчення української мови для російськомовних дитсадків. Лариса Василівна їздила до столичних дитячих садочків на семінари, переймала досвід. Була відповідальна за роботу постійно діючого семінару з громадянського виховання. П’ять років була керівником координаційної ради з питань навчання української мови дітей дошкільного віку.
Брала участь в міському конкурсі методичних проектів, розробивши власний проект «Українські рушники на все життя, на всі віки», який здійснювався у трьох вимірах: що ми знаємо про це? що ми хочемо дізнатися? як ми це будемо робити? В рамках цього проекту в дитсадку було створено міні-музей українського рушничка. Підтримувала в усьому й сприяла завідувачка дитячого навчального закладу Валентина Іванівна Бурчик. Допомагали у створенні музею і батьки, і вихователі. Лариса Василівна принесла до музею дорогий серцю рушник, вишитий бабусею Одаркою Юхимівною.
Їй подобалося працювати тут і нікуди не хотілося йти. Коли виповнилося 55 років, пішла на заслужений відпочинок. Та згодом попросили знову тимчасово вийти на роботу, після того вона пропрацювала методистом ще майже 10 років! Брала активну участь у клубі методистів «ТТТ» (труд, талант, творчість), організатором і натхненником створення якого була Лідія Іванівна Прийомишева, методист методичного центру Управління освіти м. Сімферополь, людина надзвичайно мудра, глибоко ерудована, сповнена високої духовної краси.
З 2009 року Лариса Василівна вже не працює в дитсадку, весь час приділяє своїм уже дорослим дітям і малим онукам. У неї троє дітей: Ігор закінчив сільськогосподарський технікум, Юлія за освітою — медик, Андрій – філолог. Чоловік, на жаль, рано пішов з життя.
«Якось мені на очі потрапила ікона Божої Матері, майстерно вишита бісером у поєднанні з хрестиком, — розповідає Лариса Василівна. — Спробувала сама вишити таку. З тих пір для душі займаюся вишивкою бісером, хрестиком, стрічками. Вишивання хрестиком ще не ідеальне, тому попросилася на майстер-клас до Галини Дмитрієвої, учениці Віри Сергіївни Роїк. На День незалежності України я взяла у неї майстер-клас з виготовлення ляльок-мотанок, тепер мрію створити свою колекцію оберегів.
Влітку, відпочиваючи на березі моря, під уявний образ підбираю камінці, а коли приїжджаю додому, розмальовую їх аквареллю, гуашшю, потім покриваю лаком і так створюю з них різноманітні композиції, наприклад, українську хату й подвір’я. Ще займаюся квілінгом – виготовленням композицій з паперу. Багато своїх робіт дарую близьким, рідним на дні народження, свята. Мрію потрапити цього року на фестиваль «Етно-лялька», що проводитиметься восени у Львові».
Окрему статтю можна було б написати про пісенні захоплення Лариси Данилейченко. Багато сценаріїв до свят у школі, в дитсадку довелося розробити Ларисі Василівні, переробити багато відомих пісень, написати вірші. Свої улюблені російські пісні вона переклала і співає українською. Ось, наприклад, її переклад пісні «Листья желтые»:

Так буває з цілим світом,
Так буває з цілим світом:
Не прожить нам без втрат.
Ще недавно було літо,
Ще недавно було літо,
А тепер листопад.
Листя жовте хороводить і кружляє,
З тихим шелестом на землю опадає,
І гуляє чарівниця-осінь містом,
Прикрашає все навколо жовтим листом.

А це переклад популярного романсу «Только раз»:

День і ніч дарує серце ласку,
День і ніч хмеліє голова.
Ми з тобою поринаєм в казку
Й на вустах такі слова:
Тільки раз бува таке стрічання,
Де єднає нас чарівна мить,
Тільки раз таке палке кохання
Може серце спопелить.
День згаса, і обрій вже синіє.
Не повернешся до мене ти.
Де ж мої ті нездійсненні мрії?
Де ж тебе, коханий мій, знайти?

Також цікавиться польською пісенною творчістю, записує з Інтернету і самотужки вивчає відомі польські пісні — «To ostania nidzela», «Nie spoczniemy», «Jesinne liscie» та багато інших. У такий спосіб вивчає польську мову.
До 10-річчя Чорнобильської катастрофи була учасницею акції «Марш матерів, діти яких постраждали від Чорнобиля», написала вірш «Чорнобиль»:

Чорнобиль! Це жахливе лихоліття!
Розлука й сльози материнські.
Чорнобиль… Мічені страхіттям,
Страждають діти українські.
За що ті муки і страждання,
За що скорботне майбуття?
А у очах німе благання:
— Врятуйте, люди, нам життя!
О люди! Милосердні будьте
До скривдженої долею дитини!
Творіть добро і не забудьте,
Що діти – то майбутнє України!

Поки є в нашій країні такі матері-берегині, які прищеплюють дітям любов до рідної землі, рідної мови, доти й буде Україна. Пропонуємо вашій увазі ще один вірш Лариси Данилейченко:

КУТОЧОК РІДНОЇ ЗЕМЛІ

Немає Вітчизни без отчого дому,
Без маминих добрих очей,
Що ніби навічно забувши про втому,
Промінням своїм зігрівали дітей.
Слова ті священні – рідня і родина,
Умій шанувати свій рід,
Для кожного з нас –
 то мала батьківщина
Й життєвих доріг дивосвіт.
Спливають у пам’яті
 чиста криниця,
Рушник вишиваний і яблуні цвіт,
І свіжа духмяна пухка паляниця,
Й бабусина казка з дитячих тих літ.

На прощання Лариса Василівна щиро зізнається нам: «Завжди іду в нашу «Світлицю», як до Храму». Залишається лише додати, що Храм цей створюєте, будуєте ви, шановні наші читачі, своїми щедрими, багатими на добро і талант душами!

Любов СОВИК

На фото: Лариса Василівна Данилейченко

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 18.01.2013 > Тема "Душі криниця"