Версiя для друку Обговорити в форумi

...Другий Святвечір 1945 року був по-йорданськи лютий, в мене, тодішнього восьмикласника, замерзали сльози на очах і злипався ніс, проте це мені не перешкодило прийти пішки з Коломиї, де я вчився, в село Трач до батьків на голодну кутю: незважаючи на татове вільнодумство стосовно релігії, наша сім’я ревно дотримувалася християнських традицій.
Мати поралася в кухні, готуючи до столу медвяну кутю, пампухи й капустяні вареники, тато заносив до світлиці дідуха й покривав скатертиною встелений пахучим сіном стіл, я викручував корбою з криниці воду й повні відра заносив до стайні коровам; з лісу за Зрубом викочувався на небо криваво-червоний місяць, ще дужче сковуючи морозом повітря, й воно аж кришилося на скалки, осідаючи на дерева колючим інеєм; із урочища Волового долинав глухий рев вантажівок, які, розпорюючи темряву, прокрадалися лісовою дорогою до центру села, де, в сільраді, розташувався військовий гарнізон; сусідка Параска Марусина, яка першою ловила сільські новини, перебігла обійстя, стала на порозі хати й торохтіла півголосом, що в селі вже повно совітів, певне, будуть завтра когось вивозити до Сибіру, бо приїхало щось аж п’ять машин, а на Солтисову гору підійшли наші, там, пане вчителю, заліг курінь Чарноти, то, може, й відіб’ють пайдьошників; батько випроваджував сусідку за ворота й заспокоював її словами: «Буде, як Бог дасть»; він вернувся до хати, а я, хоч тривога добиралася до самого серця, викручував останнє відро з криниці, щоб занести на ніч до сіней, — коли враз різко заскрипіла хвіртка, чиясь дебела тінь перебігла подвір’я й увірвалася до хати; я полишив відро біля цямрини й побіг слідом за непрошеним гостем.
На порозі, обличчям до батька й матері стояв військовик у незаперезаній шинелі з погонами лейтенанта, його розхристаний вигляд був геть несумісний з лютим йорданським морозом, — і я, поки усвідомив, що лейтенант звідкись панічно втікає й шукає в нас захистку, що він вельми нещасний, а може, й небезпечний у своєму розпачі, — просунувся до середини кухні, згинаючись під його ліктем, тоді озирнувся й, побачивши цілковите розгублення на обличчі вояка, пирснув сміхом; він мене затримав за плече й потягнув до себе, наче я йому був конче потрібен, й швидко заговорив, переводячи погляд то на моїх батьків, то на мене:
«Бєда случілась у мєня, хазяін, я подночьовивал в ентой лярви, што на опушкє лєса, а ваші обстрєлялі дом, і я вискочіл. Оставіл там пістолет і рємєнь, пашлі своєво пацана, штоби пріньос, іначє мнє каюк... Пашлі єво, хазяін, вєк буду помніть!»
Батько накинув на плечі куртку, я зрозумів, що він сам хоче йти, й мене пройняв страх за нього: його ж затримають зі зброєю ті або ті й уб’ють, а я малий, хто там до мене чіплятись буде... Вивернувшись з-під руки лейтенанта й схопивши в сінях кожушок, я вискочив надвір та чимдуж почимчикував на Зруб, добре знаючи, де живе відома в селі повійниця.
Забіг до її хати: розхристана, в самій сорочці жінка скімлила зі страху, а я, нічого не розпитуючи, розглянувся по кімнаті, уздрів на лавиці ремінь з кобурою, схопив його, заперезався ним під кожушком й вибіг, тямлячи тільки одне: мушу швидко допасти додому, поки батько вийде шукати мене поночі; а вже почулися постріли на Солтисовій горі, й у відповідь заторохтів кулемет біля сільради.
Тоді я зрозумів, що потрапив у надто небезпечну ситуацію — опинився в зоні між двома ворожими силами, які на світанку почнуть зближуватися, а поки що сигналять одна одній пострілами, немов виповідають війну й погрожують неминучою завтрашньою смертю; та зона розділилася незримою межею між упівцями, які патрулювали Солтисову гору й Зруб, і чекістами, що зайняли центр села включно з моєю хатою, а я в цю мить наближався до тієї межі, я мусив чимшвидше добігти до неї, щоб не настигла мене смерть на упівському боці.
Страх пронизував моє тіло гірше студені, а крім цього ще й закрадалося в свідомість відчуття чиненої підлості — ніс же зброю своєму ворогові; ту думку я розпачливо відганяв, бо нічого іншого, як віддати револьвер власникові, придумати не міг — потім, коли виросту, збагну альтернативу цьому гріхові, проте тоді таке розуміння було мені недоступне...
«Ти чого тут швендяєш?» — почувся з підлісної пітьми владний голос, я зрозумів, що це наш, і стало ще страшніше, бо ж несу ворогові зброю, й за це мені не минути кари; «Йду додому від вуйни Марії», — збрехав я, й полегшало мені від слів невидимого упівця: «Швидше, швидше проходь!»; я із зрадницькою втіхою перебігаю лінію фронту, й тут огортає мене спокій — на ворожому боці, з ворожою зброєю...
Я відчуваю, як тхне несусвітнім соромом глупа довколишня ніч, бігом її перетинаю, нуркуючи в ній, мов у відхожій твані, і здається мені, що цей встид мине, як тільки побачу батька, який не осудить, бо що, що іншого я міг вчинити; і вже опиняюся на своєму подвір’ї, і вже бачу в освітленій проймі дверей постаті батька і роззброєного лейтенанта, які нетерпляче мене виглядають; батько, схлипуючи, обнімає мене, а ворог похапливо обмацує, знімає з мене ремінь із кобурою, і тоді вдаряє в саме моє серце, немов гаряча куля, ганебна похвала: «Молодєц, пацан, молодєц!»; він тремтячими руками заперізується й вибігає з подвір’я, щоб завтра вранці з цього револьвера вбивати наших; батько не випускає мене з обіймів, щасливий, що син живий, й не відає того, яким нещасливим й приниженим став раптом я... Й від цієї миті до кінця свого життя йтиму з невигойною раною сорому в душі, і навіть моя сповідь, яку я вимовлю колись в романі, навіть придумані мною три варіанти виходу із критичної ситуації ніяк не загоять тієї рани. За цю сповідь хвалитимуть мене читачі й критики, та ніхто ніколи не збагне того, що мій невольний гріх не буде мені відпущений — і чи зможу я коли-небудь вклякнути перед Богом до Святого Причастя?

(З книги «Не щоденний щоденник»)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 11.01.2013 > Тема "Душі криниця"