Версiя для друку Обговорити в форумi

Ровесник

Іларіон Мальцев — ровесник «Кримської світлиці», а ще студент — один із мільйона трьохсот студентів України (це — щодо дня студентства, який відзначався 17 листопада). Але для нас найважливіше те, що він — наш читач і передплатник, як були передплатниками і його батьки, коли Іларіон був ще маленьким. Переді мною фотографія у «Джерельці» від 13 серпня 1999 року: ось він, шестирічний, разом зі старшенькою сестричкою Настею, портрет якої в українському вбранні в тому ж році прикрашав першу шпальту «Джерельця».
Сьогодні Настя вже доросла. Закінчила школу, професійно-технічне училище, працює закрійницею. А Іларіон тільки-но розпочав своє навчання у Таврійському національному університеті — вивчає історію України. Діти виросли такими, якими і хотів би їх бачити батько, українець родом із Херсонщини, художник Павло Юхимович Мальцев, який у 1970-ті роки працював головним художником у книжковому видавництві «Таврія», а ще — у «Кримторгрекламі». Іларіон — теж художник, він приніс до редакції свої роботи, найвиразніші з яких виконані гелевою пастою. Здебільшого це міські пейзажі, які важко не впізнати, але й важко не подивитися на них по-новому. Вони — і знайомі, і вже інші, бо намальовані з настроєм, зі своїм світобаченням. Має вже Іларіон і перші відзнаки — це грамоти за участь в конкурсах дитячого та дорослого малюнка. А малює він з раннього дитинства, з тих пір, коли ще живим був батько, до якого в критичну хвилину три години їхала «Швидка допомога»…
І хоча прислів’я «Яблучко від яблуньки недалеко падає» вживається здебільшого у негативному смислі, хочеться зауважити: правда, таки недалечко. Від батька у Іларіона і особливе ставлення до української церкви, куди вони колись приходили удвох. Хлопець навіть розмірковував, чи не стати йому священиком. Та в цьому питанні, здавалося б, поставила крапку його внутрішня вимогливість, бо мав перед собою приклад: це отець Володимир, що служить у храмі святих рівноапостольних князів Володимира та Ольги УПЦ КП у Сімферополі. Бо о. Володимир — справжній, і стиль життя його не суперечить тому, що він проповідує з амвона. Втім, хлопець так і не розпрощався зі своєю мрією остаточно: він виконує в храмі обов’язки пономаря, для душі, безкоштовно, вже майже чотири роки.
Юнак вважає себе патріотом України і почувається некомфортно в російськомовному оточенні, попри те, що в ньому і народився. Та поруч був батько, якому теж, певне, було не дуже комфортно. В дитинстві Іларіону не бракувало батьківських теплоти і турботи: вони з Настею відвідували театральну студію «Світанок», обоє малювали. А ще із семирічного віку Іларіон ходив до танцювального ансамблю «Сонечко», і це тривало вісім років поспіль. Сьогодні він — член колективу вірменського танцювального ансамблю «Арарат», де верхня вікова межа — 25 років. І якщо спочатку це вимагало коштів, то з часом хлопців, яких тут бракувало, від оплати звільнили, і навіть навпаки з’явилася можливість влітку на гастролях щось заробляти. А для родини, де немає батька-годувальника, це дуже доречно, бо мати не може працювати за станом здоров’я. І тепер на часі її підтримати дітям, як все життя підтримувала їх вона, забезпечуючи максимальні можливості щодо їхнього розвитку і самореалізації. Позаду у Іларіона й астрономічний гурток та гурток малювання, і недільна школа при храмі Трьох Святителів, яку він полишив, потерпаючи від тих суперечностей, що існували поміж представниками церков Московського та Київського патріархатів, які не приховувалися навіть від дітей.
Втім, мала намір поговорити з Іларіоном ще й про його студентське життя. Усвідомлюємо ми чи не усвідомлюємо вчасно, але це саме той його період, коли закладається фундамент всього майбутнього, й це стосується не лише фаху, за яким доведеться працювати, але й набуття друзів, що на довгі роки, а то й першого незабутнього кохання. Та і чи не застаріла аксіома, згідно з якою «від сесії до сесії живуть студенти весело»?
І, як стало зрозуміло з розповіді Іларіона, не лише весело, але й змістовно.
— Є у нас в університеті туристичний клуб. Разом з іншими його учасниками лише за час мого студентства ми побували під Севастополем на місці Альмінської битви, їздили до Львова, а днями повернулися з Києва, де відвідали найгарніші його місця. Маємо в університеті і свою команду КВК.
У школі Іларіон, як і його сестричка, перебував на домашньому індивідуальному навчанні, та це не завадило йому вступити на бюджетне відділення університету і комфортно почувати себе тепер серед одногрупників. А ще він мріє вже сьогодні написати історію України. Але для цього, як він вважає, йому дуже бракує комп’ютера. Матеріальне становище сім’ї, на жаль, не дозволяє придбати його ближчим часом. Не можемо посприяти в цьому і ми, бо вже багато років не бачили нової техніки. Та не за горами той час, коли хлопчина почне працювати, і його заповітні мрії здійсняться. Не думаю, що він стане успішним підприємцем: згідно зі спостереженнями педагогів, у нинішніх, не зовсім цивілізованих ринкових умовах, ними частіше стають чомусь саме «трієчники». Освіченим, здібним людям знайти собі забезпечене майбутнє, на жаль, складніше. Та Іларіон має шанс стати хорошим художником. Бо яблучко біля яблуньки, як бачимо, падає недалеко. І історію України, часточкою якої є кожне наше життя, перш ніж написати, він намалює. Вже 20 років творимо її і ми, складаючи літопис українського життя в Криму. А наприкінці грудня святкуватимемо важливу історичну дату — своє двадцятиріччя. За цей час встигли народитися і вирости діти, підхопити і понести в майбутнє батьківські традиції разом зі смолоскипом любові до своєї держави. А чи може бути щось дорожче і важливіше за безкорисливу самовіддану любов?

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #49 за 07.12.2012 > Тема "Українці мої..."