Версiя для друку Обговорити в форумi

Поет і час

Левко Іванович Воловець народився 18 вересня 1936 року в с. Велика Вільшаниця Золочівського району на Львівщині. Навчався на філологічному факультеті Львівського державного університету. З 1959 року — на педагогічній роботі. Працював учителем, директором Колоденецької школи Кам’янка-Бузького району Львівської області, де нині й живе.
Левко Воловець — член Національної спілки письменників України, активний учасник літературного процесу. Протягом 1963-2011 років опублікував понад 185 статей, рецензій, передмов, а також літературно-критичні нариси «Григорій Тютюнник» та «Святослав Праск», книжку нарисів «Надбужани». Він — автор поетичних збірок «Подих доби», «Мить перестороги», «Живої пам’яті рядки», «Кредо віри», «Рубежі», «За волю», «Вірність» та інші.
Щойно у львівському видавництві «Сполом» побачила світ нова книжка Левка Воловця «За покликом дзвону», до якої увійшли вірші та поеми, написані останнім часом.
Ліричний герой збірки не мириться з особистою долею і долею свого народу, а часто йде їй наперекір. Він вбачає своє покликання в тому, щоб нестихаючим голосом дзвону будити людей зі сну і спрямовувати їх на шлях змагання за волю і правду, за гідне життя і щасливе майбутнє.
Світ порятує від морального занепаду не лише краса, а й сила віри і твердість волі, невпинне протистояння злу і вічний потяг до справедливості й добра.
Пропонуємо до уваги наших читачів вірші Левка Воловця з його нової книжки «За покликом дзвону».

Левко ВОЛОВЕЦЬ
«ЛИШЕНЬ, КОЛИ ДО НАС ПОВЕРНЕ ПРАВДА, ТО Й УКРАЇНА ОЖИВЕ…»

МИНУЩЕ І СУЩЕ

Все на світі мине —
і це всім нам відоме,
Бо віки за віками ідуть навмання.
Залишають в душі
 обнадійливий промінь
І запалюють в серці
 невигаслий пломінь,
Ще й утверджують велич
 прожитого дня.
Кольоровий наш світ,
тож не будьмо безликими,
А додаймо ще гаму своїх кольорів.
Ставши поруч із ним,
будьмо рівновеликими
І з’єднаймось зі світом
 надійними стиками
Так, як совість велить
 і як Бог нам велів.
Проти вічності наше життя
 нетривале,
Та продовжити вік свій уміння нема.
А щоб ми в ньому
гідно всі дні проживали,
Реагуймо на виклики долі зухвалі
І рішуче розвіюймо затхлий туман.
А в житті небагато й немало
 нам треба:
У майбутнє надіями
 встелений шлях,
Щедрість диво-землі,
безмір синього неба
І любов до людей, і повага до себе,
І нетлінна краса у квітучих полях.
Оминаймо дрібне
і прямуймо до сущого,
Щоб у ньому утвердити
 мужній наш рід,
Щоб надати наснаги йому
 невмирущої,
Воювати із намірами загребущими
Тих, що прагнуть від нас
відібрати наш світ.
Ми зумієм себе в цьому світі
 утвердити,
Стати в рівень з народами
 вільних країн,
Йти по шляху звитяг
непоступливо впертими,
Україну зробити міцною,
 безсмертною,
Щоб в нас вічно лунав
правди й вольності дзвін.

НАШІ УРОКИ

Літа біжать, у синю далеч линуть,
З якої вже повернення нема.
Не спиняться в бігу ні на хвилину.
Бува, зітхнеш за ними крадькома
Та й то усе. Душа сивіє з болю,
Що стільки в нас розтрачено віків,
Що важко так виборювали волю
Князі, дружинники,
 ватаги козаків.
Бо від часів найважчої покути
Минуло триста, потім сімдесят.
Гірке питання: «Бути чи не бути?»
Тягнуло нас дорогою назад.
А двадцять років,
 що настали згодом,
Не можуть налагодити життя,
Бо влада не з’єдналася з народом —
У неї зовсім інші поняття.
Ніяк не треба владоможцям
 Правди.
Чи так диявол кожному велів?
Чи є такий чиновник,
 що не крав би
І в громадян не брав би хабарів?
У кого нині захист нам знайдеться,
Хто допоможе простим, рядовим?
Чия душа від болю стрепенеться,
Хто до своїх признається провин?
Давно даремні всі оті питання,
Бо відповідь на жодне з них не йде.
Убогі від світання до смеркання
У праці коротають кожен день.
І тільки як прокинуться поснулі
Та знов повстануть за свої права,
Поглянуть гостро у гірке минуле,
Де пам’ять заховалася жива,
І дім свій будуть
 будувати справно —
Так, як підкаже їм життя нове,
Лишень тоді до нас поверне правда
І Україна врешті оживе.

ПРОБЛЕМА ПРОБЛЕМ

Не біда, що так довго ми спали,
Що й туман огорнув нас густий.
Хоч який би не був сон тривалий,
А кінець йому має прийти.
Та біда, що ми й досі ще сонні,
Що не кличе до волі порив
І не чути в душі передзвонів,
Ані серце вогнем не горить.
Знов чекаєм на «братські» поради,
На вказівки новітніх вождів.
Аби все хтось зробив нам до ладу
І готове прийняти велів.
Ну, а ми вже подумаєм звично,
Що нам брати і скільки, і як.
До всього ми амбітно-критичні,
Та в очах мерехтить переляк.
Боїмось, аби знов не заснути,
Бо вже спати нам час не велить.
А як звички до сну не позбутись,
Тоді жити достойно коли?

НА ХВИЛІ ВІЧНОСТІ

Вже стільки про лелек
 в нас проспівали,
Вже стільки оспівали журавлів...
І кожна пісня нам здається вдала,
Мов щемний легіт літній із полів.
І кожна пісня — доброти основа,
Що нашу душу щедро звеселя.
І кожна пісня складена з любові,
Бо як же без лелеки й журавля?
Запав у душу їх гортанний клекіт,
Розслабитись нітрохи не дає.
Допоки є в нас журавлі й лелеки,
Допоти й Україна в серці є.
Тож хай пісні видзвонюють раїнно,
Хай заворожує бентежний спів.
Живи довічно, рідна Україно,
Під крилами лелек і журавлів.

КРІЗЬ СУМ’ЯТТЯ

Я думав наївно,
 скажу вам по щирості,
Що ми до чужих
 не підем на поклін.
Та ще й сподівався,
 що крила в нас виростуть,
Коли ми ледь-ледь
 піднялися з колін.
Здавалось мені,
 що ми з міццю орлиною
На ворога кинемось, гідні звитяг,
Що в душах воскреслих
 живем Україною
Отак, як живе мати рідним дитям.
Та бачу: ми знову
 похилені й стомлені
І знов наші спини зігнулися вниз.
Чи власним завзяттям
 уже присоромлені,
Чи наші пориви —
 лиш долі каприз?
Чи то ми зуміємо ще раз піднятися,
А як піднімемось-таки, то коли ж?
Здається тепер,
 що вже досить вагатися.
Чому ж ти, душе,
 так нестерпно болиш?
Невже ти не здатна
 світитись офірою?
Невже твій порив остаточно затих?
Чи, може, той біль
 ще проявиться вірою
І стане підґрунтям
 для кроків нових?

ІЗ ВІРОЮ

Небо, наче на сніг,
 стало грізно захмарене,
Аж незвично вражає
 гінка крутизна.
Чи його відтінив хтось
похмурими фарбами?
А зате на землі мерехтить білизна.

Цей контраст ріже в очі
й сприймається змучено,
Бо хіба ж на такий
 сподівалися день?
І німіє душа, мовби горем
 засмучена,
Ніби стомлену душу
 виймають з грудей.
Ще повернеться сонце —
потрібно лиш вірити.
Ще засяє наш день,
як Господній Едем.
Треба діяти всім,
 а не бути покірними.
До покірних нікчем
 щастя в дім не прийде.
Хто з нас вартий чого,
тому стільки й відміриться.
Хто ще байдуже спить,
 прокидайся зі сну!
Маєм йти по житті
 із натхненною вірою.
А без віри життя хіба має ціну?

РОСІЙСЬКОМОВНИМ УКРАЇНЦЯМ

Українці мої! Нині й завтра мої,
Хоч доба не скінчилась зухвала.
Наші предки за мову ішли у бої,
А ми з вами її занехали.
Може, скажем собі:
 «Зупинися, постій!» —
І настане духовна обнова.
Чи нам жити весь вік
у покорі німій,
Відцуравшися рідного слова?
Та відколи ж те слово
 нам стало чуже
І з чиєї гіркої принуки?
Як же пам’ять про нього
 в серцях збережем,
Коли мови не знають онуки?
Чи то боязнь велить,
 чи байдужість терпка,
А чи нехіть до свого вже звична?
Пересохла ріка,
 і не стало й струмка,
Назріває година критична.
Чи колись проженемо
 принизливий страх
І воскресне наш дух в безгомінні?
Чи весь вік нам ховатись
 в розлогих кущах
І боятися власної тіні?
Може, досить зітхань
 і нудних нарікань,
Коли й далі ми всі на колінах?
Кожен має сказати:
 «Зведися! Устань!»
Починається судна година.
Не чекай вже нагоди
 й нової пори —
Хай сумління промовить залізно.
Тож сьогодні ти словом своїм
 говори!
Завтра буде усім нам запізно.

ГРУПОВИЙ ПОРТРЕТ

У вас голови з довгими гривами,
А навколо них світиться «німб».
Ще недавно були ви крикливими,
Та коли вознеслись на Олімп,
То вже стали такими солідними,
Хоч з дороги чимдуж утікай.
Ще усмішки здаються погідними,
Проте зверхність вже б’є через край.
На вчорашніх колег і не глянете —
Краще б зовсім позбутися їх.
Ви багатством, як сном,
 затуманені,
І давно не лякає вас гріх.
Хай держава залишиться кволою —
Вам від цього немає біди.
Тільки вічно втішали б вас долари
І в усьому були б гаразди.
Із маєтками, яхтами й дачами
Вам ввижаються пишні часи.
Ми ж у вас лиш для того
 призначені,
Щоб віддати свої голоси,
Щоб ви далі були в житті вдалими
І щасливим був кожен ваш день.
Ну, а все те, що ви обіцяли нам,
Вже ніколи до нас не прийде.
Ні зарплати високі, ні пенсії
Нам не світяться навіть у сні.
Наша радість стає щораз меншою,
Тільки ціни ростуть навісні.
Ваш портрет, голосів
 сортувальники, —
То обличчя у віспі рябе.
Упізнайте себе, обіцяльники.
Упізнайте ж нарешті себе!

БАЛАДА ПРО ЗРАДУ

Старезна діжка, мов гірка досада,
Неприязно, озлоблено шипить.
А в діжці тій
 росте на дріжджах зрада
І на підлогу розіллється вмить
Та й потече, заповнюючи простір,
Поширюючи специфічний дух.
У неї дріжджів досить є для росту,
Потрібен їй швидкий,
 нестримний рух.
Для тіста діжки в нас були віддавна,
В них матері вимішували хліб.
Та хто й коли —
 таємно, а чи явно —
Для зради повернути їх звелів?
І хто сказав, що так повинно бути
(Бо світ гріхами сповнений ущерть),
Щоб замість хліба випекти отруту,
Взамін життя подарувати смерть?
А зради шлейф
 тягнувся в нас віками
Від княжих незапам’ятних часів:
Чужа земля — як совісті екзамен,
Чужа посада — то вже й поготів.
І брат на брата люто йшов війною,
На батька син полки ворожі вів.
А кривда відбивалася луною,
Росла образа і ятрився гнів.
Князь князя міг підступно
 осліпити (1)
Спалити місто, знівечити храм.
Так підло, люто і несамовито
Хіба татари дошкуляли нам.
Богдана зрадили, відтак Мазепу
Ще й Орлика в пекельну ту добу.
Вкривалась наша доля
 чорним крепом...
А хто з гетьманів
 зраджений не був?
Були й полки,
 що зрадили Петлюру.
Тютюнника (2) в оману завели.
У кривдний час
 диявольські натури
Старалися, як ворог повелить.
Був зраджений
 наш генерал Чупринка,
Бо ж Україні волю обіцяв.
І зрадам тим нема перепочинку,
Нема їм краю і нема кінця.
Ми виплекали зрадницьку породу
Нікчемну, як болотна каламуть...
І ворогам на радість, на догоду
Свої своїх за безцінь продають.
А нині так, що годі вже й сказати:
Політика — то поглум і брехня.
В нас партії огидних супостатів
Свою державу зраджують щодня.
Колись давно христопродавцю Юді
Дали за зраду тридцять срібняків.
А в нас хабарники хіба підсудні?
А зрадники — герої наших днів.
То що мораль їм, право чи закони?
Закон один: роби, що вигідніш.
За зраду ж, звісно,
 платять вже мільйони,
А чесність в нас не ціниться
 й на гріш.
Чи зрада одинична, чи партійна,
Немає значення.
 Прямують до посад
Так незбагненно радісно і рвійно,
Що й кроку не поступляться назад.
Отож вперед!
 Чим вища в нас посада,
То тим сильніший апетит жадань
І тим доступніша й дорожча зрада.
Іти ж без роздумів і без вагань.

1) Теребовельський князь Василько Ростиславич (1084-1124) був осліплений із наказу київського князя Святополка II.
2) Військовий діяч Юрко Тютюнник (1891-1929) — активний учасник національно-визвольної боротьби 1919-1920 рр. і Зимового походу. Тютюнника підступно заманили в Рад. Україну, використали, а потім розстріляли.

ПОРТРЕТ НЕНАСИТНОГО

Боролись ми з брехливими
 й пихатими,
Та от сьогодні, вір цьому — не вір,
Сусідський піп нахабно
 будуватиме
На Україні «новый русский мир».
Нові часи прийшли
 з старими модами,
Хоч їх також очікує конфуз.
Ми все це за Союзу ще проходили,
А вже за обрієм пропав Союз.
То й хочуть знов народ наш
 роз’єднати,
Державу перекраяти навпіл.
І їздить, наче до своєї хати,
До Києва непрошений Кірілл.
Йому ні дим, ні стид очей не виїв,
А в підступах не треба й голови.
Він приєднав би злотоверхий Київ,
Немов слугу, до білої Москви.
Дивує нас проектами химерними
В пориві до небачених висот
І вірить твердо:
 все старе повернеться.
А, звісно ж, він здійснить
 той поворот.
Чи ми на зрілість ще складем
 екзамен
І засіяє нам погідний день?
Жорстоке й хитре зло
 вже поруч з нами:
Епоха ненаситних знов гряде.

РІДНА КНИЖКА

На порив душевний
в нас немає знижки —
Буде гнів, завзяття і гіркий полин.
Скарб наш найцінніший —
 Українська книжка,
Бо вона сумлінню спати не велить.
Будять в ній уяву предків заповіти,
Нам, нащадкам їхнім,
 осявають шлях.
І нема нічого кращого на світі,
Аніж рідне слово — голос у віках.
Українське слово провіщає долю,
Українська книжка береже наш дух.
То який же вияв нищівного болю
Може зупинити наш до волі рух?
Крізь віків буяння
 у важких походах
Ми тримаєм книжку,
 як дороговказ,
Як духовний паспорт
 мужнього народу,
Що йому підвладний
 нескінченний Час.
Тож дарма сплітають
 вороги інтригу,
Хочуть зупинити на крутім шляху.
Ми несем, як світоч,
 Українську книгу,
З нею ще проб’ємось
 крізь імлу лиху.
З нею подолаєм і чужу пихатість,
І підступну зраду,
 і зловтішний сміх.
Українська книжка —
 то найбільша святість,
Нашого народу гідний Оберіг.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 23.11.2012 > Тема "Душі криниця"