Версiя для друку Обговорити в форумi

Останнім часом про любов до України говорять усі, починаючи від найзапекліших українофобів до лідерів націоналістичних партій. Утім, як можна виміряти справедливість цього морального твердження? Адже любов — то не те, що можна якось зважити. І чия вартісніша любов: джинсового молодика, що захоплюється величними фортецями та безмежними ланами України, чи його однолітків, які йшли у лави УПА, щоби захистити Батьківщину від нападників?
Біблія вчить: суди не по словах, а по справах. Якщо наш сучасник іде на Майдан і голодує заради існування української мови, він нічим не гірший від своїх попередників. Він також любить Вітчизну і захищає її від гнобителів, тільки іншими методами. Проте за граничний приклад «межі любові до України» можна вважати акт самоспалення, вчинений Василем Макухом 44 роки тому.
Василь Омелянович Макух народився 14 листопада 1927 року у селі Карів на Львівщині. В 17 років став вояком УПА і склав присягу на вірність українському народу. 14 лютого 1946 р. при виконанні завдання був поранений радянськими прикордонниками, його доглядали медсестри з підпілля, але дівчина, завербована НКВС, видала повстанця властям. Було Макуху тоді 20 років. Його перевезли на Львівщину. Тут у підвалах Домініканського собору селища Підкамінь була влаштована катівня НКВС. Звідси засудженого направили до концтаборів у Мордовію. Повернувся до України Василь тільки у 1957 році, одружився з дівчиною з Дніпропетровська. У молодої родини народилось двійко діточок, чоловік вивчився на вчителя. Здавалось, ніщо не затьмарювало подальше життя молодої сім’ї. Але...
Але український патріот не відчував справжньої волі. Зустрічатись із побратимами по УПА і концтаборах вільно він не міг, доводилось постійно ховатись від пильних очей НКВС. До всього, восени 1968 року радянські війська вдерлись до Чехословаччини, придушивши революцію вільного народу. Це переповнило чашу терпіння Василя. Макух вирішує зробити якийсь надзвичайний вчинок, щоби привернути увагу заснулих українців та іноземців до справжнього становища націй у СРСР. І зробити це треба не будь-де, а в серці України – у Києві, на Хрещатику.
Він міг би кинути гранату під час святкової демонстрації 7 листопада, але прості люди не винні. Вони тільки байдужі й заснулі. Як їх розбуркати, не покалічивши? До того ж так, щоби потім не датись живому до лап НКВС? Адже тортур він більше не витримає... Ліпше заподіяти лихо собі, ставши живим смолоскипом!
План визрів поступово й остаточно. Василь поцілував дружину й дітей – востаннє... Відвідав родичів у Карові – востаннє... Погомонів із друзями – востаннє... Довірився лиш односельцю й товаришу по концтабору Г. Ментуху. Той жахнувся. Відраджував. Доводив, що продовжуючи жити, Василь зробить для країни більше... Однак відчайдух тільки посміхнувся і, прощаючись з Ментухом на вокзалі Львова, промовив: «Я чую себе щасливим. Я обов’язково те зроблю!».
Повідомлення про подію, що сталася на Хрещатику 5 листопада 1968 року, радянська преса ретельно замовчувала. Та все ж через півроку за кордоном в українській пресі Мюнхена, Парижа, Нью-Йорка, Франкфурта-на-Майні, а згодом у відомому журналі «Український вісник» почали з’являтись повідомлення: «5 листопада 1968 р., перед 51 річницею Жовтневої революції на Хрещатику здійснив самоспалення український патріот Василь Омелянович Макух. Він облив себе пальним і виголосив промову проти окупації України Росією. Закликав протестувати проти цього. Потім підпалив себе і з вигуками «Хай живе вільна Україна!» — побіг. Впав біля будинку № 27 на Хрещатику. Його намагались загасити шинеллю, потім відвезли до лікарні». Нині відомо, що лікарям НКВС наказала врятувати Макуха, щоб згодом допитати, але той помер від опіків...
Ще довго родину й друзів Макуха допитували «органи». Сестру Параскеву так побили, що вона невдовзі померла. Хотіли дізнатись про націоналістичну організацію, яка доручила йому такий акт. Але Василь Макух усе зробив сам – на власний розсуд українського патріота, із граничної любові до України...
Минуло 44 роки з моменту відчайдушного героїчного вчинку. Дивно, але не на Львівщині, де народився патріот, а на протилежному боці України – на Донеччині тутешні українці вже кілька років ведуть ретельне дослідження біографії Макуха, і мають певні успіхи.
Всеукраїнська громадська організація інвалідів «Чорнобиль-Допомога» на чолі з Віктором Тупілком заснувала перший у світі музей народних Героїв В. Макуха та О. Гірника «Смолоскип». Це місце стало осередком зборів для щирих українців Донеччини. У 2012 р. упорядники Віктор Тупілко та Людмила Огнєва видали книгу «Межа любові», де, крім текстів про героя, вміщені архівні документи СБУ, вірші, присвячені вчинку Макуха, світлини родини Василя.
Цього ж року невтомні дослідники з допомогою спонсорів створили фільм «Василь Макух. Вільний син невільного народу». Цей фільм дуже простий за сюжетом та виконанням як на наші часи (автор Юрій Бурих), проте він отримав премію на престижному одеському кінофестивалі «Кінологос». Чому? Голова журі Леонід Мужук відповів так: «Премія присуджена не за якісь естетичні переваги кінострічки, а тому, що у фільмі показаний справжній Герой України. Він довів мужність простого українця, який не пошкодував власного життя заради Вітчизни».
5 листопада 2012 р. фільм був презентований у донецькому музеї «Смолоскип». Молодь і сивочолі ветерани обговорювали його зміст і наступні кроки для поширення інформації про Василя Макуха серед громади. Оскільки герої не вмирають. Їхні вчинки – то дороговказ для живих.
Похований був В. Макух у Дніпропетровську 14 листопада 1968 року – саме у день свого народження. Його життя – це пісня, з першого до останнього подиху присвячена Батьківщині.
Слава герою!

Ірина МОЛЧАНОВА,
член «Просвіти», журналіст
м. Маріуполь

В. Макух з дружиною та донькою

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 23.11.2012 > Тема "Українці мої..."