Версiя для друку Обговорити в форумi

Мистецтво

Про Міжнародний художній пленер у Сербії мені розповіла моя близька подруга, філолог, з якою я кілька років працювала в редакції одного київського журналу. У 2011 році вона брала участь у Міжнародній науковій конференції з фольклористики в Белградському університеті і в той же час побувала в гостях у сербського культуролога, співупорядника багатьох книг з культури Сербії, колекціонера сучасного європейського живопису Любіши Вєчанські. Під враженням від її яскравої розповіді я захопилася ідеєю поїхати туди.
Після спілкування з Любішею Інтернетом і по скайпу я отримала від нього запрошення на організований ним пленер у його рідному місті Панчево поблизу Белграда. Він діє на постійній основі понад десять років і за цей час тут побувало багато живописців з різних країн.
Далі була вже справа техніки. Прямого авіасполучення з Києва до Белграда немає, і я вилетіла з Борисполя спочатку в Мюнхен, а там пересіла на інший літак. Через півтори години він приземлився в белградському аеропорту «Нікола Тесла». Ще чотирнадцять кілометрів від столичного автовокзалу автобусом — і я в Панчевому.
Зустрів мене сам Любіша Вєчанські, чоловік років п’ятдесяти, з яким я і дісталася до його будинку, що є саме тим місцем, де живуть і працюють запрошені художники. Наступного дня я познайомилася з п’ятьма студентками-художницями з Петербурга. Втім, знайомство виявилося нетривалим, бо їхнє перебування тут закінчувалося. У мене ж усе було ще попереду.
Після їхнього від’їзду наша компанія поповнилася ще однією мешканкою Пітера та двома москвичами — братом і сестрою. Так учотирьох ми і поєднували пленерний живопис з подорожуванням Сербією, що в певному сенсі дуже схожа на Україну і не так давно отримала незалежність після розпаду Югославії.

ПАНЧЕВО – МІСТО СВІТЛИХ УСМІШОК

У перший день я не малювала, а набиралася вражень, гуляючи з фотоапаратом по Панчевому, його старовинних вуличках та закутках, обираючи місця, куди можна прийти з етюдником. Мальовничих куточків у місті з населенням понад 75 тисяч осіб тут було багато, як і в майже кожному невеличкому місті, яке не обтяжене громіздкою висотною забудовою. Навіть очі розбігалися від живописних церков, маленьких будиночків та різних архітектурних пам’яток, серед яких навіть виявився вітряний млин на березі місцевої річки Таміш, притоки Дунаю, а також не менш рідкісний нині паровоз, на який приходять подивитися, як на музейний експонат.
Робочий ритм у мене склався дуже динамічний: навіть вдавалося малювати по дві картини у дні, коли я не знаходилася в дорозі. Матеріали для малювання я привезла з собою, папір і полотно придбала в місцевій художній крамниці. А етюдник брала в Любіши, бо возити власний по аеропортах було б дуже незручно.
Звісно, це не перший мій пленер. До цього моменту в мене уже був досвід виїзду на натурні замальовки у Крим і Карпати, Волинь і рівненське Полісся, місто Седнів Чернігівської області, а минулого року створила серію картин за мотивами поїздки в Ізраїль. Але на відміну від попередніх пленерів за три тижні в Сербії я мала змогу повною мірою задовольнити свій художній запал. Цьому допомогло невідоме раніше відчуття духу і колориту Балкан, які давно стали місцем поєднання різних народів і культур.
Сербія — це країна сонця, в якій навіть у середині осені дні були, як влітку, теплі, іноді навіть спекотні, а в насиченій зелені природи лише де-не-де вкраплювалися багряні і жовтогарячі барви осені. Простір наповнювався свіжістю, що струменіла крізь білу піну хмар, і світ від цього ставав ближчим і ніжнішим. В Україні в цей час уже йшли дощі і вирував холодний північний вітер.
Під час малювання до мене часто підходили місцеві діти і дорослі, які давно звикли до вуличних художників. Зверталися сербською мовою, а почувши у відповідь мої ввічливі пояснення, що я приїхала з України, переходили на російську. Як виявилося, старші покоління сербів, за їхніми словами, вивчали її в школі. Тож особливих складнощів у спілкуванні у нас не виникало.
Однак, незважаючи на перші позитивні враження від спілкування з сербами, виявився один дещо прикрий момент: Україна в їхньому сприйнятті ще не є окремою державою. Хоча СРСР і розпався, але вся його територія поки що вважається для них одним єдиним цілим. Тому і до всіх гостей звідти ставляться, як до людей з однієї країни. Мабуть, саме через це на пленери в Панчево приїжджає багато художників із східнослов’янських країн, яких об’єднує схожість мов. Серби – дуже приязні і веселі люди, товариські і відкриті. І це — одне з найбільших вражень, що залишилося в мене від цієї країни.

РОЗБУРХАНІ ЗГУСТКИ ВІКІВ НА БАЛКАНАХ

Дні пленерного живопису в мене перемежовувалися екскурсійними поїздками. Двічі я їздила в Белград, до якого від Панчевого — всього двадцять хвилин на автобусі. У першій поїздці мене та москвичів супроводжував Любіша, який як своєрідний гід показав нам найбільш значні місцеві пам’ятки.
Протягом своєї семитисячолітньої історії Белград змінював назву більше десяти разів і пройшов довгий шлях до нинішньої – Біле місто. Його старий дух – це фортеця Калемегдан з романтичним видом на річку Сава, що тут впадає в Дунай, і символом міста – пам’ятником Переможцю. Це і палац княгині Любиці, де віки зустрічаються своєю розкішшю. А на іншому боці — це Земунське місто з баштою Гардош, в якому вузькі вулиці з кам’яною бруківкою зберігають свої середньовічні таємниці.
Белград — місто двох сербських королівських династій: Обреновичів, символом яких є Старий палац, — в ньому знаходиться столична мерія, і Карагеоргійовичів — Новий палац, сьогодні Кабінет Президента Сербії.
Кожен крок по Белграду – це зустріч з культурним минулим країни, яке немов луна відбивається на площі Республіки, в розкішних фасадах Народного музею і Народного театру, в пам’ятниках, десятках театрів, музеїв, галерей… Світом поезії і старої міської музики наповнена вулиця Скадарлія – белградський аналог паризького Монмартра, символом якої є капелюх.
Крім столиці, ми побували ще в кількох місцевостях, де розташовані три діючих монастирських комплекси – Крушедол, Гргетег і Ново Хопово. В чудових розписах їхніх храмів, зокрема фресках і мозаїках, віддзеркалився культурний образ Сербії.
У місті Сремські-Карловці ми побачили будинок, в якому в 1922-1926 роках жив і працював генерал-лейтенант барон П. Врангель. Недалеко від нього росте величезний платан, якому понад п’ятсот років. Щоб охопити його стовбур руками, потрібно не менше чотирьох людей. Оригінально сконструйований фонтан у центрі міста. Він наповнюється водою із скульптурних голів чотирьох левів.
Погода стояла чудова, світило яскраве сонце і, зробивши кілька етюдних зарисовок з натури, ми продовжили поїздку легковим автомобілем у друге за розмірами сербське місто, розташоване на відстані 80 кілометрів від Белграда, — Нові Сад. Це центр автономного краю Воєводіна. Його ще називають містом винограду, сербськими Афінами, тому що два століття тому воно стало осередком сербської культури. Нові Сад має побратимські зв’язки з українським Львовом і в чомусь ці міста навіть схожі між собою.
Тут, на березі Дунаю, жив відомий вчений Альберт Ейнштейн з дружиною Мілевою Марич. Нові Сад традиційний і сучасний водночас. Він поєднує в собі стару та сьогоденну забудову. Його багатокультурність відчувається в архітектурі площі Свободи, у пішохідних вуличках і монументальних храмах – католицькому кафедральному соборі, Миколаївському та Успенському православних храмах. Свої культурні перлини місто зберігає в приміщеннях галереї «Матиця Сербська», музею Воєводіни і Народного театру.
Багато художніх галерей і майстерень розташовано в Петроварадінській фортеці. Ця величезна кам’яна споруда свого часу була збудована для укріплення австрійсько-турецького кордону. Нині вона є одним з найпопулярніших туристичних комплексів Сербії.
 
DOVIDENJA!

Закінчувався третій тиждень мого перебування в Сербії, підсумком якого стали півтора десятка картин з видами Панчевого. Однак, якщо відверто, я кілька разів дуже жалкувала про те, що не вдалося затриматися надовше в тих містах, де ми були лише проїздом. Тоді результат моєї подорожі був би значно більший. Одну із своїх картин, за умовами пленера, я залишила Любіші для експонування на різноманітних місцевих виставках і як згадку про моє перебування тут.
Для мене як художника це була унікальна можливість для відпрацювання техніки та майстерності малювання з натури в умовах міста – на вулицях, у парках, у присутності перехожих. Це дуже важливий досвід, бо раніше сторонні люди мені заважали зосередитися.
А як історику за першою освітою було дуже цікаво пізнавати цю країну, її минуле та сучасне, яке дуже відрізняє Сербію від багатьох інших європейських держав хоча б залишками руйнувань будинків від недавніх збройних конфліктів.
Я сказала своїм новим знайомим «Dovidenja!» — «До побачення!» і за традицією туристів кинула монети в один із міських фонтанів, щоб приїхати у майбутньому сюди знову. Тут є що подивитися, чому повчитися і отримати масу вражень, емоцій, нових відчуттів сприйняття світу, адже все пізнається в порівнянні, а на межі контрастів створюється гармонія.

Ірина БЛІНОВА,
художниця
Київ — Белград

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 16.11.2012 > Тема "Душі криниця"