Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

Микола Василенко. Тавровані зоряниці: Поезія. — Херсон: Айлант, 2011. — 352 с.

Поезія Миколи Василенка завжди привертала і привертає увагу. Напевно, тому, що написана самим життям автора. «Переболіти, перетерпіти, вистояти і йти вперед», — це не просто світоглядне кредо поета, це віхи його біографії, а відтак — творчості.
Микола Василенко — автор багатьох поетичних збірок, творів для дітей, повістей і романів, книги щоденникових записів. Щедрий ужинок, хоч доля аж ніяк не стелилася йому рушником. Вісім років ГУЛАГів — за любов до України, — майже три десятиліття заборони друкуватися будь-де, оприлюднювати будь-що (в сенсі навіть «найбезневинніші» в ідеологічному плані твори), і — ціла бібліотека написаного, а згодом — й виданого. Бо, нарешті, змінилися часи і письменник був готовий до цих змін: він мав з чим прийти до читача!
Одна за одною видаються книги Миколи Василенка, але попри те, завжди щось залишається «поза кадром». А хочеться, щоб жодна зернина не пропала: надто довго й жертовно письменник ті зерна плекав. Тож ошатний томик вибраних поезій: «Тавровані зоряниці» просто не міг не з’явитися на світ.
До книги увійшли в основному вірші, котрі з тих чи інших причин (найперша — комуністична цензура) і не могли бути опубліковані раніше. Більшості з цих творів — понад п’ять десятиліть, а вони, — на превеликий наш жаль і сором, — актуальні й досі. Є вірші чи окремі строфи, які, здається, ще вчора не були надто злободенними, а сьогодні знову «акумулюють» час. Ну хоча б як ось ця мініатюра з розділу «Кошик катренів»:
Летиш натхненно, як вітрисько,
Сягаєш крилами небес.
Іти до істини вже близько,
І до в’язниці теж.
Думаю, тут усе зрозуміло без зайвих коментарів.
Загалом у «Таврованих зоряницях» — п’ять розділів: «Супроти вітру», «Вінок надгробних написів», «Автографи пам’яті», «Каравели балад» і згаданий уже «Кошик катренів». Кожен з цих розділів заслуговує на окрему розмову, бо це своєрідна яскрава і цілісна «книга в книзі», як справедливо зазначає автор передмови Василь Загороднюк. Вдячний, бо цікавий і різноплановий, матеріал для дослідження — особливості поетики Миколи Василенка. Поетики, яка органічно поєднала в собі «класику» і модерн, епічні балади, притчі і своєрідні віршовані новели.
Мені ж у цій рецензії хочеться детальніше зупинитися на аспекті, який став яскравим лейтмотивом нової книги Миколи Василенка. Я б означила цей аспект як «випробування свободою».
Для сучасної української поезії ця тема, здається, ще не надто «своя», хоча була і залишається актуальною. Особливо сьогодні. У творчості Миколи Василенка вона має щонайменше три грані: філософсько-етичну, психологічну і, зрозуміло, — громадянську.
Верліброві притчі-мініатюри, розлогі балади, жорсткі сатиричні катрени й епітафії — в кожному з цих жанрів тема свободи й гідності як невід’ємної основи, на котрій тримається ВОЛЯ, знаходить своє художнє втілення. Незламний патріот, невиправний романтик і оптиміст, який твердо переконаний, що незалежній Україні БУТИ!, Микола Василенко проте зірко бачить усі драматичні колізії боротьби з найнепоступливішим суперником — самим собою. Він не перестає дивуватися сам і дивувати читача, лаконічно і жорстко розповідаючи про гіркі парадокси буття.
Так, свобода не потрібна Люциперові в пеклі, тому вона «хоча бува й помре, та воскресає знову й знову» («Балада про свободу»). Але чому ж людина, стійко витримавши пекельні тортури в неволі, раптом стає розгубленою і безпорадною, покинувши тюремні мури (балади: «Страх», «Майбутнє»)? Гірка іронія «нестерпної легкості буття»?
Соціуму потрібні жертви, лише тоді соціум вірить, що перед ним — герой?! Можливо... бо інакше, чим пояснити «Еволюцію ейфорії», яку так пронизливо-чітко висловив поет. Люди бачили й чули свого пророка, доки той був надійно схований за тюремними мурами. Люди вимагали свободи для свого лідера. «І ось він на волі!» Борець, оратор, патріот, герой, який готовий вести націю за собою. Він не змінився. Він той самий. Але... «ніхто і краєм вуха не почув, ніхто і краєм ока не побачив».
То що залишається пророкові? Знову звернутися до ворогів: «Киньте мене до в’язниці». Звідти його голос люди неодмінно почують (о, він добре знає свій народ...) і навіть, можливо, збудують барикади... («Притча про пророка»).
У драматичних — до трагізму — стосунках лідера і нації (природно, що Микола Василенко акцентує увагу саме на цьому: не народ, не соціум, не громада і не суспільство — НАЦІЯ!) переможцем, як правило, залишається лідер. Переможцем над собою, над власним страхом і зневірою. А що залишається просто борцеві, який вистояв у в’язниці, бо там було усе гранично зрозуміло: ось — ворог, ось — мета: вийти на волю і продовжити шлях опору? Шкода тільки: свобода не така вже й гостинна. Вона чомусь не зустрічає «радостно у входа», і братів, готових віддати меч, майже не залишилося. Та й сам меч помітно приржавів... («Вийшов на свободу»). Як тут не розгубитися, не зламатися під тягарем страху, самоти і зневіри. Не кожному дано вистояти...
Але як не дивно (хронічна хвороба нашої ментальності?), можна — попри все! — пройти випробування поодинці, значно важче... а втім, слово авторові:
Ми стояли над прірвою,
трималися за руки
і говорили один одному
тільки приємне.
Коли з’явилася стежка
і по крутосхилах,
оминаючи ошалілу тичню вовків,
вийшли на відкриту площину,
нам зробилося тісно.
Кожен почав дивитися,
де б знайти камінь... («Прірва»).
Аж не віриться, що цей верлібр, ця зовні беземоційна притча була написана кілька десятиліть тому, така вона «теперішня». Що й казати, важко лікуються хронічні хвороби...
Випробування свободою триває. Для нації, для народу, для кожного з нас. Попри всі трагічні злами епохи й особисті драми, поет Микола Василенко залишається оптимістом, а отже — переможцем. Тому хочеться закінчити це невеличке дослідження оптимістично — ...епітафією з циклу «Вінок надгробних написів»:
В могилі «тушка» —
 хамова порода.
Його сточити хробачок не зміг.
Коли в труні змінилася погода,
Із ями в іншу яму перебіг.
(Депутатові — «тушці»).
Дотепно, правда? Тому посміхнімося і спробуймо робити те найменше, що кожен з нас може: творити добро. «Добро, яке свободи гідне».

Світлана АНТОНИШИН
м. Броди Львівської області

Микола ВАСИЛЕНКО
«ВСЮДИ ПОВІКИ ТВІЙ Я,
ЗЕМЛЕ, ВКРАЇНО МОЯ!..»

СВЯТА ВІРА
Колись в державних установах,
Порвавши кляті ланцюги,
Відродиться вкраїнська мова,
Свої озвучить береги.
Колись ітимеш рідним містом,
Де зараз йду в зажурі я,
Тебе щасливим зробить чиста
Вкраїнська вимова твоя.
Тоді згадай минуле гідно,
Згадай, козаче, без хули,
Що рідну мову, слово рідне
Тобі поети зберегли.

ХТО?

Хто звоював
 найбільш земель на світі
І виплітає на свободу сіті?
Хто хижим оком знову на чужу,
На миролюбну зиркає межу?
Хто на планеті в давнину й сьогодні
Поміж країн веде лукаві зводні?
Хто викохав несамовите зло,
Якого ще на світі не було?
Хто із тупих керманичів сьогодні
Скеровує народ свій до безодні?
Хто вік паплюжив
 і паплюжить знову
Вкраїнську націю і мову?
Хто?

СЛОВО

Наче скеля, міцні ми
 у нашому слові,
Його крил не зламати
 ворожим рукам.
Рідне слово, — небесна потуга
 у крові, —
Запливає у серце, як хвиля дзвінка.
Коли в темряві раптом
 проваляться гори
І надія на світло загубиться в млі,
Слово буде світити,
 як місяць і зорі,
Зберігатиме наші сліди на землі.
Не загине — воскресне
 калина казкова, —
Не засипати ворогу русло ріки.
Наше слово вкраїнське
 в духовній обнові
Привітає найдальші новітні віки.

НЕДРУГАМ УКРАЇНИ

Вони наскоком, наче тать,
Копали яму Україні.
Тепер самі у ній лежать
І зогнивають в баговинні.

НАРДЕПОВІ

Придбавши наперед труну,
Нардеп у ній привільно вклався,
Який на сесії поклявся:
«Украінє не присягну».

ДЕПУТАТОВІ — «ТУШЦІ»

В могилі «тушка» — хамова порода.
Його сточити хробачок не зміг.
Коли в труні змінилася погода,
Із ями в іншу яму перебіг.

РУСИФІКАТОРОВІ

Під плитами лежить аматор —
Із царських днів русифікатор.
У ямі блазень не німує,
В пітьмі мерців русифікує.

ВЕТЕРАНОВІ ВІЙНИ

Колись він мав могутні крила,
На них вантаж воєнний пер.
Його на фронті не убили,
Забутий владою, помер.

ЯЗИКУ

Міцний, червоний, наче бик,
Лежить брехливий тут язик.
За те його зарили знову,
Що очорнив вкраїнську мову.
* * *
На Півночі я велетів зустрів.
Вони були у лапищах катів
За дисидентство — почуття любові
До України й батьківської мови.

ПОПУТАВ ЛУКАВИЙ

— Ви чули, слишалі?..
Хірург Камінський
говорить по-вкраїнськи!
— Ти что?
— Так, так... Мені казали люди.
— Не може бути!
Хірург... І вдруг!
Да что он заболєл?
І как посмєл!?
— Так, так... Мені казали люди.
— Не може бути!

ТИ ГОВОРИШ...

Ти говориш українською,
і я — українською;
їмо український борщ,
п’ємо українську воду;
читаємо українські книжки
і любимо українських жінок,
але і досі
не можемо подати
один одному
руку.

КЕРЧ

Старий як світ, Пантікапей
В античні проминулі роки
Для прометеєвих людей
Свої сліди лишив глибокі.
Стоїть скелястий Мітрідат.
У пам’яті Боспорське царство,
Навальний гунн, старий сармат,
Бої, пораження... і рабство.
Промчали хмарами роки.
Тривожать душу спогадання —
Життя одвічної ріки,
Історії епоха рання.
Сучасності мажорний лад
Створив нову собі токкату —
Садів зелений водоспад,
Землі привабливість строкату.

КРИМСЬКИЙ ПЕЙЗАЖ

Вітрам в діброві стало тісно.
Вітри в гірські помчали гони,
Щоб там, де скелі і муфлони,
Свою гірську співати пісню.
Стрункі музичні кипариси
Ритмічно кронами кивають,
Ідуть дорогою на миси,
Де вишняку немає краю.

ЧУМАКИ
Моєму дідусеві Івану

Стоять розпатлані тополі
Й скирти солом’яні у полі,
Немов у водному околі,
Покрились мороком густим.
Добірну сіль везе Устим.
В його очах стоїть ще Крим,
Морські пасати, хвилі кволі...
А це, прийшовши побратим,
Лаштує люльку й ділить з ним
Душевні радощі і болі.
Хай Крим летить к убогій долі!..
Востаннє їздив. Так. Доволі!..
Пора вже іншим, молодим.
...Ідуть собі воли поволі,
Рипить мажара повна солі
Херсонським степом дощовим.

ВЕЧІР НА МОРІ

Гойдається на хвилях моря вечір.
Мінливі тіні під каштан лягли,
Хмаринка сіла бескету на плечі,
Де рід виводять молоді орли.
У скелю б’є потужний
 шум прибою,
Вечірня тиша лагідно росте.
Сховалось сонце в морі за косою —
Лишилося повіддя золоте.

РУЙНУВАЛИ ЦЕРКВУ

— Влєзай по лєстніце
 й бери за глотку!
На купол, говорю, тягни свій трос!..
— Ох, іроди!.. Нема на вас хреста!..
На кого підняли свою десницю?
— Чого даремно лементуєш, бабо?
Збудуємо тобі отут палац,
В якому буде наша суть і правда.
А нинче йди...
 покуда ще не в допрі.
— Не гримай, Петре,
 на стареньку Мотрю.
До правди і краси незрячий ти.
— Що, що, Максиме?!
 Давню тягнеш пісню,
Яка, позвольте,
 Соловками пахне...
— Чого лякаєш,
 вишкрібку ледачий?
Помимо віри є іще й краса,
Яка закладена в будові церкви.
Можливо, прадід твій
 колись клепав
Оті бляшки, що милують нам око,
А може, й мій тесав стрункі колони,
Які руйнуєш.
Слухай, схаменися!
Бо завтра вже спитають нас онуки,
Куди поділи ми своє минуле.
— Атож!.. Атож!..
 Веде Максим до діла,
Бо дід казали: січове козацтво,
Коли було іще могутнє й вільне...
— Чого!?. Чого!?.
 І ти, Остапе, з ними?
Забув, де був й за що сидів у допрі?
— Та не забув...
 Воно в мені, як горе...
— Ото ж бо то!.. Попівство
 надшкідливе...
Руйнуємо, щоб світ новий
построїть.
Агов, на тракторі!
Ти, что там, здох?
Руйнуй, валяй
 цей бабушкин чертог!..

ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ

Я — Калнишевський,
рідний син Вкраїни,
І маю в серці те, що не зника.
Крізь мене проросли катівень стіни
І чорних Соловків трава гірка.
Вдивіться у мої набряклі жили,
Що на руках пульсують, мов кора.
У них течуть мого народу сили,
Свята любов до рідного Дніпра.
Я захищав клейноди Січі мужньо,
Виборював і волю, і любов.
Коли царям було в бою сутужно,
На виручку негаючись ішов.
І ладен був ділити горе й славу,
Нести з Москвою спільного хреста,
Аби не розпалить війну криваву
І не лишить людини живота.
Не відав я, що є в царів отрута, —
Вони усі із клану сатани, —
І на козацтво одягнути пута
Давним-давно намислили вони.
Отож підступно й підло із-за рогу
Мене убив царствуючий удав,
Щоб за Вкраїну не молився Богу
І козакам свободи не шукав...
А я живу і житиму довіку,
Допоки рідна житиме земля.
Нестиму отчу правду чоловіку,
А ненависть до лживого Кремля.

НА ДВА ГОЛОСИ
В. Симоненкові

«Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду...».
І досі наша рідна Україна
Визвольницьку долає путь круту.
Закрили рота українській музі,
Вона лишається останніх сил.
«На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил...».
Вкраїнська мова у дітей зов’яла,
І маємо кукіль з духовних піль.
Народні муки більші мук Тантала, —
Чекістське око зирить звідусіль.
На трон приходять все нові тирани,
У них в руках колишні палаші.
«Уже народ — одна суцільна рана...».
Народ прийшов до крайньої межі.
«Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду...».
І досі наша рідна Україна
Визвольницьку долає путь круту.

ЧОЛОМ ТОБІ, ТАРАСЕ

Пройшли роки, мов хмари над ріллею,
Промчав, як вітер, швидкоплинний час.
А ти ідеш на повний зріст землею,
Надихуєш ідейним словом нас.
І наші душі сповнені наснаги,
І чорнотроп не заблукав у млі.
Колишуться блакитно-жовті стяги —
Висока суть праотчої землі.
Ти вигострив нам серце голосами
Своїх поем, що здивували світ, —
І день новий лопоче прапорами
На княжих вежах Золотих воріт.
Ми викинули затичку із рота, —
Настали дні нових великих змін.
Але не спить іще одна турбота:
Піднять раба останнього з колін.
І хоч пощезли виплодки тирана,
Які тримали націю в пітьмі,
Але болить, болить колишня рана:
Сибір... гулаги... правда у тюрмі.
Духовним гідом будь повік, Тарасе, —
Ми всі твої — великі і малі.
Народна воля смертю не поляже,
Якщо ти будеш поряд на землі.
м. Херсон

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 09.11.2012 > Тема "Душі криниця"