Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #42 за 18.10.2002 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#42 за 18.10.2002
ПІСЕННИЙ ГОЛОС УКРАЇНИ
Василь МАРТИНОВ, м. Львів

Він до глибини душі любив Львівщину. Про це я знав ще до знайомства з чудовим українським поетом-піснярем Дмитром Омеляновичем Луценком.
З Києва він надсилав вірші в обласні газети "Вільна Україна", "Львовская правда", "Ленінська молодь" і неодмінно в котромусь з них лунала львівська тема. Один з моїх редакторів, Леонід Ступницький, показував мені твори Дмитра Луценка у рукописах, давав читати його листи.
Одного разу Леонід Васильович у розмові зі мною підкреслив:
- Окрім Львова, Луценка цікавили історія Золочева, Дрогобича, Трускавця. Але найчастіше, детальніше Дмитро Омелянович розпитував про Радехів. І була у нього на це особлива причина.
Щось тоді нам перешкодило у розмові. І про ту "особливу причину" я довідався сам лише улітку 1984 року. Та про це - згодом.
А познайомились ми з Луценком у 1981 році, коли він відзначав своє 60-річчя, що припадало на 15 жовтня. Напередодні мене, власкора республіканської газети "Радянська Україна", викликали зі Львова до Києва, щоб попрацював у відділі культури, доки його завідувач Ярема Гоян перебуватиме у відпустці. Одного разу заступник редактора дав мені доручення: "Підготуйте від імені нашого колективу вітальну телеграму ювілярові Дмитрові Луценку. Окрім того, плануємо надрукувати його віршовану добірку. Спробуйте написати до неї дві машинописні сторінки вступу".
Я тоді, як кажуть, перевиконав план. У додаток склав ще й вірша для Дмитра Омеляновича, сподіваючись вручити йому свій твір принагідно.
Зберігаю текст телеграми, котра ще має бути лише в архіві поета. Відшукавши у себе оригінал, пропоную його для першої публікації: "Дорогий Дмитре Омеляновичу! Щиро вітаємо Вас - поета-пісняра, друга газети з шістдесятиріччям від дня народження і високою нагородою Батьківщини - орденом Дружби народів. Хай справдиться пророцтво Вашої доброї зозулі, що накувала Вам на щастя 100 завітних літ. Хай Ваші книги і нові пісні завжди приносять вам та шанувальникам Вашим велику радість".
Мій вступ з певних причин до добірки віршів ювіляра не дали. Але він не щез безслідно. Його взяла республіканська газета "Культура і життя". Матеріал надрукували 18 жовтня. Придбавши кілька примірників газети, я подзвонив Дмитрові Луценку додому і через три дні після його 60-річчя привітав з цією поважною датою, сказавши, що готовий особисто привезти йому примірник "Культури і життя".
- То відразу і їдьте, не зволікаючи! Чекатимемо вас я, моя Тамара Іванівна і наш син Сергій. Заодно почастую смачним вином, що подарували мені садоводи з Черкаської області. Ще маю у запасі.
І він продиктував свою адресу.
Зустрів мене привітливо, усміхнено.  Уважно прочитав те, що я написав у газеті. А мій вірш вислухав із сльозинками в очах. Зберіг я і цей текст у первісному вигляді. Гадаю, що нині, коли Україна не забуває, вшановує свого вірного сина, перша публікація цього вірша буде доречною:
Синові з Березової Рудки
В розповні його змужнілих літ
Простягає материнські руки
Та земля, де він з'явився на світ.
Тягнеться вишневими гілками,
Яблуневим цвітом повіва
І дзвенить привітно колосками
За селом, коли ідуть жнива.
Синові радіє рідна хата,
Світла, наче на осонні день,
І така щаслива та багата
Від його осонцених пісень!
З Києва вони сюди приходять,
З круч, що піднялися над Дніпром
І в людських серцях щедротно сходять,
На добро, засіяні добром.
Гей, по світу, по широкім світу
Розлетілись птицями пісні!
Бо високі кличуть їх орбіти
І далекі обрії ясні.
Та однак Березової Рудки
Жодна з них не може обминуть -
Там приймає мати їх у руки,
А затим благословляє в путь.
- Оце, Василю, - мовив Дмитро Омелянович, - слухав я ваш вірш і так багато згадував у цю хвилину. І рідне село, і те, як працював у шахті, і сувору прикордонну службу на Памірі, і всі фронтові дороги, що пролягали й через Львівщину, і повоєнні літа журналістської праці... Та ніколи не був я таким щасливим, як тепер, коли народ полюбив мої пісні. Хочеться творити і творити.
- Дмитре Омеляновичу, - сказав я поетові-пісняреві, - готовий підтвердити це. Спускався я в метро, щоб їхати до Вас, а там по радіо лунали слова вашої популярної пісні: "Грає море зелене, тихий день догора, дорогими для мене стали схили Дніпра...". Не тільки кияни, а й усі гості столиці готові вигукнути разом з Вами: "Як тебе не любити, Києве мій!"
Луценко тепло усміхнувся, підвівся, наблизився до якоїсь досить місткої, складної радіоапаратури:
- Зараз я увімкну записи моїх пісень. Хай пролунає цілий концерт, доки частуватиму вас вином.
Отак за вином та бесідою водночас протягом двох годин слухали ми пісні на слова Дмитра Луценка. Про "Мамину вишню в саду" автор з гордістю мовив:
- Сам Володимир Васильович Щербицький привітав мене з цією піснею, захотів мати її у своїй фонотеці. Що ж, я охоче передав йому запис.
Кому ж тоді не хотілось здобути аж таку високу прихильність?
Відтоді мине багато літ і в Україні стане популярною пісня "Росте черешня в мами на городі" на слова Миколи Луківа. Та будьмо нині справедливі і визнаємо: ця пісня явно виросла з луценківської "Маминої вишні в саду". Вони ніби перегукуються, доповнюють одна одну.
Коли я покидав гостинну домівку ювіляра, він сказав:
- Будемо дружити, листуватись, зустрічатися.
Так воно й було. У 1982 році Дмитро Омелянович охоче написав вступне слово до моєї поетичної добірки, щоб опублікувати її в "Літературній Україні", зазначивши у листі до мене, що передмова невеличка, "бо старався, щоб більше дати віршів... Дай, Боже, щоб дали цю добірку. Вірші хвилюючі, гарні, з глибоким філософськими роздумами. Але зараз поезію дають скупо. Сподіваймося на краще". Добірка світу тоді не побачила, але приязне слово, підтримка Дмитра Луценка подарували мені значно більше: надихнули, спонукали до наполегливості, творчого зростання. Я відправляв йому свої збірки, а 10 липня 1984 року і він надіслав мені чудову нову свою поетичну книжку "Дорога спадщина", яку я вважаю й для себе цінним спадком.
Одного разу він приїхав на Львівщину і мені довелось разом з ним та іншими письменниками поїхати для виступів перед читачами на Радехівщину. Везли нас у мікроавтобусі, а щоб не сумували, ми часто заспівували хором популярні пісні на слова Дмитра Луценка. Дехто піджартовував, мовляв, а оця пісня написана Малишком, а оця - Ткачем, хоча насправді вони належали Дмитрові Омеляновичу. Він не сприймав таких жартів, сердився, підправляв: "Та це ж таки моя пісня!"
Його колеги легенько сміялися, а він похмурнів. Врешті порозумілися, коли хтось затягнув: "А я люблю, а я люблю, люблю, як в юності", назвавши ім'я справжнього автора Дмитра Луценка. Він посміхнувся, прояснів.
...Улітку 1984 року, коли Радехів урочисто відзначав 40-річчя свого визволення від гітлерівців і туди були запрошені ветерани війни з різних куточків України, мені доручили висвітлювати цю подію у газеті. Отоді я й дізнався про особливу причину, чому поет Дмитро Луценко завжди найбільше цікавиться Радехівщиною. Він також визволяв цю землю. І я був щасливий побачити Дмитра Омеляновича серед його бойових побратимів. Ми стояли поруч на святковій трибуні, щоб краще бачити парад. Луценко був при багатьох фронтових нагородах. Радість не зникала з його обличчя. Та, на жаль, вона раптово затьмарилась і не лише в нього. Про це ще ніхто ніколи не писав. Коли я мав здавати репортаж з параду, редактор наказував: "Пишіть стисло, і без гучних епітетів, а те, що сталося у Радехові, не згадуйте. Колись забудеться... Хоча це, звичайно, велика трагедія...".
У чому ж річ? Про що йшлося?
Коли до святкової трибуни наблизилась автомашина, а в ній були люди у специфічному одязі, імітуючи радянських військовополонених, розігралась сцена їхнього визволення. Пролунало: "Ура!" А хтось з офіцерів, що спостерігав за парадом, вирішив дати переможний салют. Зробив це незграбно, через що ракета влучила в голову радехівської жінки, відрекошетила в автомобільний скат, а від нього - в голову іншої жінки. Загинули дві жительки райцентру. Коли ми побачили їх на плацу в калюжах крові, відразу і це сприйняли як імітацію, бо й далі лунали бравурний марш, веселий голос диктора по гучномовцю. Коли ж все з'ясувалося, люд жахнувся, парад зупинився. Бачили б ви в ту мить очі поета-фронтовика! Водночас в них поєдналися горе, незбагненність, біль, розгуба...
Ми тоді попрощались поспішно, без зайвих слів. Я відбув до Львова, щоб розповісти редакторові про трагедію.
Коли ж згодом я дізнався про смерть Дмитра Луценка, то це було для мене не меншою трагедією. Не стало творця справді народних пісень, лауреата Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, заслуженого діяча мистецтв республіки. Помилково накувала йому зозуля 100 завітних літ. Та він і сам рахував своє майбутнє не на літа, а на дні, якими дуже дорожив. У згаданій збірці "Дорога спадщина" Дмитро Луценко освідчувався:
Ще день один мого життя
У суєті людській одмарив.
Я ждав його, як відкриття,
А він уже зника за хмари.
...І я старався кожний день
Виборювать на гострім лезі
То вистражданий лад пісень,
То свіжі рими для поезій.
Але і нині, коли б він відзначав свій 81-й рік, ми думаємо про поета, як про живого, як про сучасника, котрому ще жити та жити у чудових піснях, у нашій вдячній пам'яті.

ОСІННЄ ЗОЛОТО
Багряний цвіт в гаях кружля,
Шумлять отави молодо...
Чого ж, чого вдягла земля
Рясне осіннє золото?
Втрача в гаю верба густа
Листки зеленорунисті,
А я люблю ясні літа
Своєї юності...
Літа на зиму повернули,
Пливуть в осінній хмурості,
А я люблю, а я люблю,
Люблю, як в юності!
Пора весни до мене знов
Не вернеться із вирію,
Щасливих днів п'янку любов,
Як пісню, серцем вимрію...
Багряний лист в гаях кружля,
Шумлять отави молодо...
Чого ж, чого вдягла земля
Рясне осіннє золото?

КИЄВЕ МІЙ
Грає море зелене,
Тихий день догора.
Дорогими для мене
Стали схили Дніпра.
Де колишуться віти
Закоханих мрій...
Як тебе не любити,
Києве мій!
В очі дивляться канни,
Серце в них переллю,
Хай розкажуть коханій,
Як я вірно люблю.
Буду мріяти й жити
На крилах надій...
Як тебе не любити,
Києве мій!
Спить натомлене місто
Мирним лагідним сном,
Ген вогні, як намисто,
Розцвіли над Дніпром.
Вечорів оксамити,
Як щастя прибій...
Як тебе не любити,
Києве мій!

ХАТА МОЯ, БІЛА ХАТА
Хата моя, біла хата,
Рідна моя сторона.
Пахне любисток і м'ята,
Мальви цвітуть край вікна.
Хата моя, біла хата,
Казко тепла й доброти.
Стежка від тебе хрещата
В'ється в далекі світи.
В хаті спокійно й затишно,
Вечір десь бродить в гаю.
Мати задумливо й ніжно
Гладить голівку мою.
Мамо, чого зажурились?
Дайте тепла ваших рук.
В хаті на згадку лишились
Болі й тривоги розлук.
Хата моя, біла хата,
В білому світі одна.
Пахне любисток і м'ята,
Мальви цвітуть край вікна.
В'ється дорога далека
В хату крізь синю рапчу.
Мамо, до вас, як лелека,
В горі і щасті лечу.

МАМИНА ВИШНЯ
Знову наснилось дитинство,
Тепле, як гарна весна.
Вишня вдяглася в намисто,
Мама щаслива й сумна.
Там за село проводжала
Долю мою молоду...
Щедро мені щебетала
Мамина вишня в саду.
Вдаль голубими вітрами
Весни за обрій пливли.
Раннім туманом у мами
Коси, мов дим, зацвіли.
Мати в тривогах вінчала
Щастя жадане й біду...
Радо мене зустрічала
Мамина вишня в саду.
Здавна близьке й сокровенне
Все там, аж терпне душа.
Начебто й мама до мене
Стежкою в сад поспіша.
Знов, як бувало, до столу
Кличе, лиш в хату зайду...
Ронить зацвіток додолу
Мамина вишня в саду.
Пісня любові й дитинства
В серці бринить, як струна,
Наче священна молитва,
З рідного краю луна.
Та не порадує літо
Душу мою молоду...
Плаче тепер білим цвітом
Мамина вишня в саду.

НЕ ШУМИ, КАЛИНОНЬКО
День згаса за обрієм,
Ліг туман долиною,
І зоря в небі скоро спалахне.
Жду тебе, мій голубе,
В лузі під калиною,
Пригорни до серця мене.
Не тривож, дівчинонько,
Серця полум'яного
І не гай марно молоді літа,
До зорі ранкової
Не чекай коханого,
Бо вже іншу він пригорта.
Не люби, страждаючи,
Не чекай коханого,
Бо вже іншу він пригорта.

Як себе від розпачу
І журби розраяти,
Ой до сліз щастя і кохання жаль.
Не шуми, калинонько,
Людям не розказуй ти
Про мою дівочу печаль.
Не шуми, червоная,
Людям не розказуй ти
Про мою дівочу печаль.

Жаль в душі розвіється,
Серце ще радітиме,
Розцвіте щастя, як весна в саду.
Не шуми, калинонько,
Наді мною вітами,
Я кохання вірне знайду.
Не шуми, червоная,
Не печалься вітами,
Я кохання вірне знайду.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #42 за 18.10.2002 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=109

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков