Версiя для друку Обговорити в форумi

Спочатку було Слово...

(З КНИЖКИ, ДОСІ НЕ ВИДАНОЇ)
*    *    *
Як хочете, а я вам не повірю,
Що з егоїста може бути вчитель.
Не тільки – путній,
 вчитель взагалі...
Хіба такий дитину зрозуміє?
Хіба помітить трепетне кипіння
В очах дитячих вчитель-егоїст?
А чи навчить любити Україну,
Якщо в самого лиш любов до себе?
Як хочете, а я вам не повірю...
1998 р.
*    *    *
Ви сльози зблизька бачили хоч раз?
В дитячі очі – чуєте? – вдивіться:
В них — і печаль, і болі без прикрас,
Й, буває, радість сяє –
промениться.
А сміх дитини слухали, скажіть?
Дзвінкий і чистий,
 як вода з криниці.
Нехай той сміх і ллється,
 і дзвенить,
Ну, а сльоза лиш з радощів
 іскриться! 
1998 р.
*    *    *
Нехай ніхто не заздрить нашій долі:
Важкий то хліб, зароблений у школі,
В її вогні я сам себе спалив,
Як віл у полі серед рідних нив.
Усе  спізнав, і щедрий дар любові
В серцях дітей, у їх нехитрім слові.
Коли підуть чутки  помежи люди,
Що вже мене нема
 й ніколи вже не буде,
Не вір, не вір, я буду, поки світ,
Допоки по стежині од воріт
Спішитиме дитя
 до вчителя з любові
Сказать «спасибі» у нехитрім слові!
1999 р.
*    *    *
Мені так гарно, любо в класі...
Хоча й чужі, та все ж мої
Маринки, Тані, Толі й Васі –
Ці невгамовні солов’ї!
Не заздрять тут і не лукавлять,
Як між дорослими бува.
А розіб’ють печалі камінь,
Що часом серце розрива!
Тут тиша-тишенька тремтлива,
Світ чарівної доброти...
Тут України зріє нива,
Яку плекати мусиш ти!
2000 р.

ПРОВИНА

Я сьогодні образив дитину –
Слово зле спересердя жбурнув,
Ніби в душу камінчиком кинув,
Ніби воду линув крижану.
Посмутніли ясні оченята,
Сліз росинками вмить зайнялись...
Ну, кому про біду розказати,
Де подітись тих сліз боячись?
День – не день...
 Ятрить серце провина...
Нащо скоїв, явив ту біду?...
Я сьогодні образив дитину.
Я до неї з повинною йду!
2000 р.

ПРИТЧА ПРО СМІХ

Його вигнали з класу
Ще тоді, як біля школи
Клени розгубили червінці.
Діти принесли їх на урок,
І так звабно сміялись,
Що й вчительці захотілось.
Аж рипнули двері – директор:
— Смієтесь?!
І сміху не стало.
І побрів він туди,
Де його виглядали.
А сюди вже ніколи
Й не потикався.
2002 р.
*    *    *
Цю дівчину я вчу з п’ятого.
Зараз вона в дев’ятому.
Вчора так глянула
На однокласника,
Аж розцвіло на уроці,
Хоча за вікном
Мороз-морозище.
Стала дівчиною...
*    *    *
Кажуть мені сусіди,
Просить дружина:
— Ну коли вже покинеш
Ту школу?
Є пенсія. Є хліб і до хліба.
Читай непрочитане,
Бався з онуками,
Віршуй на здоров’я!
Ну коли вже?!
А я кожного разу:
— Ось довчу такий-то клас
До останнього дзвіночка,
І крапка – бувай, школо!
Не йме віри дружина,
Бо знає тільки вона:
Шкільні дзвінки
Пройшли крізь моє серце
І бринітимуть доти,
Поки не покличе
Прощальний дзвінок.
Туди, де не сіють, не жнуть...
2012 р.

ОБІЦЯНКИ

Скільки топчу ряст,
Мені щось обіцяють.
Пам’ятаю,
Тато обіцяв велосипед,
Та не купив:
Не вистачило карбованця.
І я катався на соняшнику.
І зараз мені обіцяють:
Президент — підвищити зарплату,
Вчені – «побороти» жука-колорада,
Видавці – пустити у світ книжку,
Якщо... поможуть меценати.
Скуштувавши гіркого досвіду,
Я сам нічого не обіцяю:
Ні президенту,
Ні видавцям, ні вченим, —
Боюсь брехуном стати.
Коли мені щось обіцяють,
Я згадую слова матері:
— Синку, не грайся
В обіцянки-цяцянки!
Вчися нелегкої науки:
Говорити правду!

СЛОВО

Так довго не писалося мені!
Слова не йшли,
 хтозна куди тікали –
Чи то за море, чи за перевали,
А чи зникали десь удалині.

«Не муч себе дарма вже
 стільки діб! –
Казав собі. – Не пишеться –
 й не треба!
Невже в наш час, дивак,
 така потреба
Писати вірші? Йди вирощуй хліб!»

І я пішов орати переліг,
Зерном добірним ниву засівати.
Й воно – зійшло!
 Жадане, ніби свято!
Явилось ждане зі світів-доріг.

І засвітилось рідне, зацвіло –
Словечко, слово – ну хіба не чудо?
Оте, що в пісні маминій почуте,
Оте, в якому татове тепло.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
учитель школи с. Пруди
Совєтського району в Криму

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 05.10.2012 > Тема "Душі криниця"