Версiя для друку Обговорити в форумi

Отак живемо...

Якось біля спеціалізованої аптеки наздогнала мене літня жінка, що стояла у черзі десь позаду. Вона почала розпитувати, де я беру рецепти на транквілізатори і чи правда, що від надмірної дози цих препаратів можна заснути і не прокинутися. Потім вона зізналася, що їй вже несила доглядати хворого, майже нерухомого чоловіка, який тримається тільки на наркотиках і якому вона нічим не може допомогти, і що, на її думку, краще вже було б поставити на усьому цьому крапку, тобто заснути і не прокинутися, бо її життя — це лише суцільні страждання і безнадійність.
Після цього випадку я кілька місяців обривала телефони установ, які могли б і мали б бути дотичними до питань, пов’язаних із суїцидом, адже Сімферополь, як виявилося, чи не єдиний обласний (не кажу вже республіканський) центр, що не має відповідної гарячої телефонної лінії. Передовсім це мало б бути турботою психіатрів, але так і не стало, хоча під тиском громадськості головний лікар республіканської психіатричної клініки і позбувся своєї посади.
Та для людей, які у певний момент потребують негайної допомоги, від цього не легше. Всі ці болючі роздуми знову ожили для мене після спілкування із завідувачкою відділення соціально-побутової адаптації людей похилого віку Територіального центру соціального обслуговування Центрального району м. Сімферополя Людмилою Станіславівною Малиновською. У розмові вона згадала випадок, коли біля очолюваного нею відділення, яке знаходиться майже у лісі, їй зустрілася літня жінка, вигляд якої свідчив про те, що вона перебуває у стресовому стані. Жінка ця прямувала до лісу з тим, щоб додому, де її життя зробили діти просто нестерпним, більше не повертатися.
Та замість лісу вже через кілька хвилин вона сиділа в кріслі у затишному приміщенні відділення, де були і свій психотерапевт, і заспокійлива музика, а головне — просто щирі люди з відкритими серцями, сповненими нажитих за довгі роки безцінних скарбів, якими все рідше і рідше доводиться ділитися.
Невдовзі ця неочікувана гостя знайшла тут для себе навіть не другий, а перший дім з друзями, медичною допомогою, обідами і розвагами. І так тривало кілька років.
Вперше я побувала у відділенні соціальної адаптації, щоправда, тоді ще соціальної реабілітації, понад 10 років тому. На той час воно тільки-но ще розбудовувалося, були великі плани й очікування і море ентузіазму.
Не хотілося вірити, та від фактів подітися нікуди — «помаранчева» влада почала активно згортати соціальні програми. Тож реабілітаційні центри перетворилися на адаптаційні, а це означало, що були скорочені медичні ставки: лікаря-стоматолога (тепер чимчикуйте, старенькі, до лікарні і платіть щонайменше тридцятку), масажиста (це слово взагалі раджу забути — не знадобиться, бо пов’язане із захмарними сумами), лікаря-психотерапевта (а такі фахівці є сьогодні лише у психіатричній клініці, куди звертатися ви, звичайно ж, посоромитесь, бо літніх людей у нас і так охоче тримають за недоумків, тож треба «маскуватися»).
Для адаптаційного центру, зрештою, достатньо і звичайної медсестри та психолога, яких у нас без остраху поспіхом штампують у великій кількості, бо це воістину люди, які ні за що не відповідають, тому на них і переучують чи не всіх, хто у своїй рідній, обраній змолоду спеціальності не відбувся. Дай, Боже, щоб цьому адаптаційному відділенню пощастило більше, ніж багатьом іншим установам, бо керівництво, як правило, підбирає колектив «під себе», а те, що Людмила Станіславівна — людина з великою душею, не важко збагнути і без допомоги психолога, тож її колеги теж мають відповідати певним стандартам.
Понад 20 років пропрацювала вона очільником відділення з роботи з інвалідами, переймаючись долею кожного свого підопічного, і вже 6 років за рахунок дуже незначного резерву утримує на плаву острівець любові і добра для стареньких, яких молодь любить називати не пенсіонерами, а піонерами, а лікарі «Швидкої допомоги» частенько просто ігнорують їхні виклики.
Звичайно, заслуга в тім, що відділення таки існує, хоча і з обмеженими функціями не лише Людмили Малиновської, а й цілої низки керівників соціального фронту, котрі, діючи в рамках закону, що зачиняє сьогодні двері подібних установ перед старенькими, які мають працездатних дітей, таки знаходять прийнятні форми, аби не відмовляти в турботі пенсіонерам зі складних родин.
Сьогодні на порядку денному і відвідування адаптаційного відділення на комерційній основі. Думаю, для тих, хто дійсно потребує спілкування і оздоровлення, ця сума не буде катастрофічною. Бо де ще вони зможуть попрацювати на таких унікальних тренажерах: тут і міні-стадіон, і бігова доріжка, і велосипед, і лижня, які тренують і зміцнюють м’язи, кістки, поліпшують кровообіг і назавжди залишають в минулому проблеми із зайвою вагою.
Для тих, хто не дуже впадає на рекламу, достатньо було б подивитися на жіночок, які випадково затрималися в залі: жваві, енергійні і по-справжньому молоді, вони ставили під сумнів саму ідею, що комусь до чогось тут треба адаптуватися.
Варто поспілкуватися хоча б з Людмилою В’ячеславівною Сандар, яка вже готується святкувати своє 80-річчя. Одягнена вона, як молода стильна леді, золоте доглянуте волосся (можливо, тому, що працювала в театрі і звикла бути «на людях», а можливо, просто здоров’я та позитивний настрій дозволяють дбати про свою красу). Зрештою, вона й зараз «на людях» — є учасницею хору «Золота осінь», відкрита для спілкування, товариська, за що дякує адаптаційному відділенню, а ще — за електрофізичні процедури: КУФ, магніт, дарсонваль та, звичайно ж, заняття спортом. Каже, що летить сюди, мов на крилах, і не мислить собі іншого життя.
Вдові Світлані Федорівні Котолуповій довелося складніше. Після смерті чоловіка вона опинилася у глибокій депресії, життя, здавалося, втратило сенс. Забула, що таке дзеркало, бо її пригнічене, одразу змарніле обличчя тільки підсилювало тугу. Та ось сидить вона переді мною в гарненьких молодіжних бриджах і розповідає про своє відродження, яке відбулося завдяки можливостям та атмосфері відділення.
— Тут все є для підтримання здорового способу життя, — розповідає вона. — Ми навіть п’ємо очищену воду. Щодня безкоштовно обідаємо.
І хоча — не на абиякі гроші — на 5 гривень, та обіди привозять дієтичні, гарячі, зі шкільної їдальні. Варто відзначити й інші приємні моменти. Завжди до послуг підопічних швачка Таїсія Юхимівна Соколова, а у відділенні реабілітації молодих інвалідів вони можуть безкоштовно зробити зачіски. Для них — завжди свіжа інформація, що стосується справ пенсійних та питань соціального захисту, у формі зустрічей з фахівцями цих установ.
А ось як щодо розваг (це, окрім великого телевізора, подарованого мером) — не розпитала. Пам’ятаю, колись тут чи не щодня щось відбувалося. Тепер, здається, скромніше — довелося пригадати власні колишні інтереси і таланти.
До Дня людей похилого віку (1 жовтня) жіночки підготували концерт. Ще б пак, у них гостя! Міністр і кандидат в депутати ВР України Віталіна Олексіївна Дзоз. Переконана, що вона теж прийшла не з порожніми руками.
Та мене непокоїть дещо інше, не ті люди, що почуваються тут, як риба в воді, завдяки своїй комунікабельності та життєстійкості, а ті, хто бере мотузку і йде до лісу, хто знати не знає, що є на світі такий острівець, де можна пересидіти негоду, підремонтувати на житейському «човні» пробоїни і не припускатися найбільшого гріха, який не дозволить заспокоїтися душі і на тому світі.
Тож, якби я була народним депутатом чи якоюсь іншою впливовою людиною, я б не скорочувала ставки, а навпаки підсилила антикризову складову в діяльності цієї організації. І нехай би тут запрацював телефон SOS! (довіри), номер якого можна було б довідатися на кожному стовпі, а священик з’являвся не лише раз на тиждень, а значно частіше. Бо усім нам є за що попросити прощення у Господа: адже це наші батьки живуть сьогодні у горі і відчаї, а ми нібито того не помічаємо. Незабаром успадкувати їхню долю настане час і для декого з нас.
Втім, не хотілося б завершувати ці роздуми на такій сумній ноті. Навпаки, хочеться подякувати кожному, хто причетний сьогодні до збереження таких адаптаційних відділень, бо не здивуюся, якщо незабаром хтось вирішить, що вони є нерентабельними і забере приміщення під комерцію. Як було колись із дитячими садочками.
І нехай сьогодні з фінансами скрутно, завтра, сподіваємося, буде легше. А з прий-няттям пенсійної реформи, яка створить проблеми для сотень тисяч людей похилого віку без належного робочого стажу й права на пенсію, та з подальшим утвердженням у суспільстві капіталістичних принципів, життя літніх людей тільки ускладниться. Тож знадобиться і інфраструктура, і не менше — добрі, щирі серця, сповнені співчуття і турботи. Бо кому ми потрібні, коли вже не потрібні ніде і нікому? Але ж хочеться, щоб осінь таки і насправді була золотою...

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 05.10.2012 > Тема "З потоку життя"