Версiя для друку Обговорити в форумi

Ялтинець Петро Миколайович Москаленко був колись нашим регулярним гостем. Познайомили мене з ним як із правозахисником, бо представляв він Всеукраїнський комітет захисту прав людини, що був відгалуженням Всесвітнього із центром у Лондоні. Та якщо на початку тисячоліття правозахисник був ще дуже авторитетною людиною (в пам’яті одразу ж виникали імена Андрія Сахарова, Петра Григоренка, Валерії Новодворської), то тепер слово це щонайперше асоціюється із якоюсь майже оголеною феміністкою, що в міліцейських обіймах сучить ногами і давиться неоковирною лайкою та матами. А люди нібито й задоволені: «Добре, що хоч так. Бо хіба ж по-іншому можна?» Телефони правозахисних організацій якось поступово зникли із моїх блокнотів, бо – замовкли. Та і сам Петро Миколайович зізнався, що припинив свою діяльність ще у 2002 році – на той час мав конфлікти, довідавшись, що його колеги беруть за послуги долари тисячами, хоча допомога мусить бути безкоштовною. І у самого опустилися руки.
Тим не менше, до цієї теми Петро Миколайович не збайдужів. Він підготував книгу власних перекладів з англійської «Міжнародна амністія. Аналіз стану щодо прав людини в країнах світу». А також видав книгу, присвячену стану прав людини в Україні. Сподіваюся, невдовзі ми зможемо розповісти про ці видання нашим читачам детально. Вийшла друком також збірка поезій Петра Москаленка «Ялтинські контрасти» українською мовою, хоча за наших минулих зустрічей, пам’ятається, він послуговувався лише російською.
Але з часом, як показує життя, все наносне, тимчасове відлітає від людини, як полова. І залишаються материнська мова та рідна земля. А рідна для Петра Москаленка вона таки не в Криму, а на Полтавщині, де у Миргородському районі є село Будаківка. І через багато років Петро Миколайович раптом усвідомив: для нього конче важливо не тільки щонайчастіше ходити по цій землі, але й докопатися до її історії, дізнатися про долі селян, які поливали колись її потом і кров’ю, про тих, хто пройшов через розкуркулення, і тих, хто сіяв тут щось розумне, добре, вічне, і треба подбати, щоб сходи ці не затоптали. Сіяв його і сам Петро Москаленко, бо був учителем, дипломованим викладачем з англійської мови. Щоправда, спочатку, приїхавши до Криму, викладав українську – бо таких фахівців було обмаль. А їх обмаль і зараз, хоча вже не одне покоління має повноцінну україномовну освіту. Бо йдеться не про тих, для кого  слово – просто засіб висловити ту чи іншу думку, а про тих, для кого воно дійсно подібне гірко-солодкій калиновій ягоді, яку, здається, смакуєш усім своїм єством. І тим більше в ній відтінків смаку і ароматів, чим довше бродила вона, подібно марочному вину, але не у темних підвалах, а прямо під серцем. Тож вживати рідну мову для Петра Миколайовича сьогодні — і потреба, і задоволення.
Наводимо два вірші, які він запропонував редакції.

НІЗАЩО

Забрати в українців хочуть все:
Вже забирають й мову.
Закон той мовний – що він нам несе?
Загарбників лукавих змову.
Бо що очікувать услід за ним?
Державну другу – з нею «краще».
Скажу на це запроданцям отим:
Не мрійте, не погодимось нізащо!

ПАМ’ЯТЬ
 (Біля меморіалу жертвам Голодомору в Києві)

Згадались тут Оксанині слова,
А пам’ять далі, далі повела…
Невже такі ми зроду безпорадні,
Що відсіч не дамо підступній зраді?
Іде орда по рідній нам землі,
Ховаються обличчя за щитами.
І що їм наші болі і жалі,
Що поле з дерев’яними хрестами?
Тут рвуться із неволі журавлі,
І дівчинка завмерла з колосками…
Вже коні зайд п’ють воду із Дніпра,
В Криму шанують Катерину і Петра…

Спілкувалася Т. СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 14.09.2012 > Тема "Резонанс"