Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово - зброя!

Надзвичайна концентрація думки й образу, які просто вистрілюють і влучають у ціль, пробуджуючи свідомість сплячих, — така поезія Руслана Морозовського. Вона звучить, як стародавня кобзарська дума. Парадоксальність порівнянь оголює ту неймовірну прірву, яка пролягла між давнім героїчним чином українських лицарів і діяльністю сьогоднішніх демократів, лібералів та олігархів, які, втративши сором, кидають нашу обідрану державу в пащу світових глобалізаторів. Автор хоче до кожного українського серця донести болючу Правду про зраду Рідних Богів, щоб воскресити прагнення відродити Рідну Віру. Така громадянська позиція засвідчує виняткову рису особистості поета, а саме — сувору чоловічу мужність, уміння відверто дивитися правді у вічі, щоб поборювати негативні прояви рабського мислення, які були нав’язані нашим слов’янським Предкам тисячоліття тому... Пропонуємо увазі читачів добірку віршів з книги Р. Морозовського «Поклик роду».

Руслан МОРОЗОВСЬКИЙ
«ПОКЛИК РОДУ»

ВЕРБОВА ДОЛЯ

Вітри вербу ґвалтують лугову.
Осінній лист її — останній сором
Зірвався й ліг в оглушену траву.
Вітри вербу ґвалтують
 п’яним хором.
Не кличе порятунку, не клене,
Ще й, мов би провокуючи наругу,
Зелене лоно, наче муліне,
Одну біду нанизує на другу.
Всім курявам доступна,
 всім вітрам,
Байдужа до людського лихослів’я,
Розвішала принади, наче крам,
На ярмарок, на ґвалт, на безголів’я.
Наповнені дощами, як торби,
Женуться над лугами
 хмари драні, —
Здається часом, не було б верби,
То й не було б на світі ураганів!
Ген буреломи дикі та круті,
Рятівника ж ні зліва, ані справа...
І не втекти вербовій простоті
Від наглого,
 насильницького права.
За смерчем, смерч.
 За ґвалтами — журба.
Спішать стихії, мов голодні,
 жерти,
Але весною знов шумить верба,
Неначе наречена, а не жертва!
Така сердешній доля —
юний вік —
Болючі рани гоїти на тілі.
Весною зламле всякий чоловік
Пучок верби до Вербної неділі!
Гей, Україно, ти хіба верба,
Уквітчана весняними квітками,
Що так безумно губиш, мов раба,
Красу та честь
 перед ґвалтівниками?

ОДІСЕЙ

Невгамовні вітри
 напинають вітрила...
І куди потягло
 мандрівних сіромах?
Вороги нам давно
 забуття сотворили,
Але жде Пенелопа і син Телемах.

І верстається літ
 вже не перший десяток,
Як Вітчизна сама
 без вождя та керма.
Пенелопа моя
 все за ткацьким верстатом,
А мене, Одісея, — мене все нема.

І заповнили дім женихи-олігархи,
І продажних рабинь
 запопадливий сміх.
І безчестять народ
 кандидати в монархи
І мене, Одісея, і рідних моїх.

Ніби й нікому вже
 віднайти мого лука,
Приладнати стрілу,
 тятиву нап’ясти,
Та за попрану честь
 оголити шаблюку,
І віддати врагу заповітної мсти.

Бо бійців ні Циклоп не пожер,
 ані води
Не поглинули всіх
 і не збили з пуття.
Ми до берега йдем
 під зорею Свободи,
І крутих крутіїв не спасе каяття.

Ми уникли сирен
 милозвучної тризни,
Ми втекли від кохань
 чужоземних наяд,
Бо чаїний рефрен
 в голосінні Вітчизни
Вивіряє нам курс, як в тумані маяк.

Тільки витримай ти
 атмосферу мерзотну, —
Вже мене пізнає
 найвірніший мій пес...
Батьківщино моя,
 Пенелопо скорботна,
В мандрівнім убранні
 твій спаситель воскрес!
*    *    *
Ми все життя боролися за мову.
Вони — боролись тільки за права,
В них капіталів наших —
 як полови.
У нас, як завжди, —
 в нас одні слова.
І телесміх у них на тему траха
З дебільними кривляннями
«кумів».
Все робиться, щоб руський
 сіромаха
Користуватись мозком не умів,
Щоб він і мислив, і крутився здібно
Лиш тільки в межах торби
 та тюрми,
І, що найголовніше, —
 їм потрібно,
Щоб від землі відмовилися ми.
За те, що вчасно
 не здолали скверни,
Спокутуєм і кару, і вину....
І до зірок йдемо не через терни,
А до Шевченка — через Бузину.

МУРИ ДУХУ

Як українська стрінеться тобі
Душа, що потребує допомоги,
Спаси її в життєвій боротьбі,
За це спасіння матимеш від Бога.
Спаси її за будь-яку ціну,
Заблудшу душу з тупиків обману,
Зацьковану нуждою, хоч одну
Не здай ні юді, ані бусурману.

Змуруй в її сумлінні цитадель,
Модернішу за винахід Прокруста,
Аби не звабив душу ні бордель,
Ні наркота, ні розуму розпуста,

Бо тільки так ми зможемо спасти
Самі себе від супостата злого,
Бо тільки так збудуємо мости
До мурів української залоги,

Які нащадків оріїв спасуть
Від самоїдства та чужого трунку.
І ми, нарешті, зрозуміємо суть
Взаємної потреби порятунку, —

Потреби, що Конфуція сини
Угледіли на рівні ватерпасу
З Великої Китайської Стіни,
Яка спасає досі жовту расу.

Ми чули щось про Змієві Вали,
І про кургани дещо нам відомо,
Але, щоб і надалі ми були,
Змуруймо Мури Духу Молодого!

ВИРУЧАЙМО КОЗАК КОЗАКА

Українці, ми публіка чемна,
І тому в нас панує лихвар.
А нахабна брехня чужоземна —
Це для нас наймодніший товар.
По життєвій дорозі до моргу
Нас веде псевдовіра сліпа,
Ми міняєм попа на парторга,
А парторга ізнов на попа.
Нам обман, як на чоботи вакса,
Як лампаси на сині штани.
Ми міняєм Ісуса на Маркса,
Нам обидва — ікони вони.
Нам потрібні гареми турецькі,
Бо куди б ми здавали сестер,
Поки хитрі юфи та жванецькі
Обхохмили нас, наче тетер?
Ніби й справді, для того з народу
Лився поту кривавий потік,
Щоб який-небудь зайда-заброда,
Обшахраївши націю, втік...
На козацькім, на ріднім просторі
Бусурман демонструє нам честь —
Він залазить на Київські гори,
Він будує на горах мечеть.
Навчання нам до м’якого місця,
Ми не хочемо вчитись, хоч плач,
Нам би дрантя з чужого охвістя,
Та на шию чужий налигач.
Обдеруть нас хай банки та трасти,
Бо для того й існують вони,
А дозволять нам трішечки красти —
Ми щасливі тоді, як слони.
Без чужинця не зробимо кроку,
Служим вірним йому холуєм,
А якщо і народим пророка —
Ми негайно його продаєм.
Не потрібно нам Рідної Віри,
Не потрібен прадавній обряд...
І тому нас жеруть бузувіри
Цілу тисячу років підряд.
Але навіть беззахисні вівці
Чують нюхом ходу хижака.
Схаменіться, брати українці,
Виручаймо козак козака!
І громи розумової битви
Виб’ють клином безвиході клин.
І збагне рятівні алгоритми
Української матері син.

ШАНУЙМО ОДИН ОДНОГО

«І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі».
Тарас Шевченко
Нас хочуть відірвати від рідні, —
Від батька хлопця, дівчину від мами.
Уже нам сотворили чорні дні,
І чужину наповнили синами.
Не слухаймо брехні про козаків,
Неправда це, що наша хата скраю.
Я голосно покличу земляків,
І в ріднім колі тихо заспіваю:
І день за днем, і в ночі грозові
Міркуймо, родичаймося, кохаймо!
Шануймо одне одного, живі,
І супостата підлого долаймо.

Хто в комуністах був, а хто в УПА,
Старих не нагнітай страхополохів,
Бо вража зграя, лютістю тупа,
Перетворити хоче нас на лохів, —
То на хрестовий тягне нас похід
І бреше нам,
 що там добудем нафти,
То нас на захід пхає, то на схід,
Щоб ми позбулись і землі, і хати.
Тому і вдень, і в ночі грозові
Мирімось, родичаймося, кохаймо!
Шануймо одне одного, живі,
І супостата підлого долаймо.

Хто нищить нас сьогодні — саме ті
Червоношкіру винищили расу.
Прикиньмо, козаки, на самоті,
Чи нам потрібна доля Гондурасу?
Рятуймо рід в ім’я святих Богів,
Зневіреним розвіймо
 чорний смуток.
Спасем дітей від лютих ворогів,
А матерів — від долі проституток.
І день за днем, і в ночі грозові
Міркуймо, родичаймося, кохаймо!
Шануймо одне одного, живі,
І супостата підлого долаймо.

Міркуймо всі, щоб кодло Кабали
Нас не губило фронтом
чи морозом.
Щоб ми жили і вільними були —
Нас порятує тільки рідний розум.
Не слухаймо брехні про козаків,
Неправда це, що наша хата скраю.
Я голосно покличу земляків
І в ріднім колі тихо заспіваю:
І день за днем, і в ночі грозові
Мирімось, родичаймося, кохаймо!
Шануймо одне одного, живі,
І супостата підлого долаймо.

БЛУКАЮЧИЙ СТРУМ

Я — блукаючий струм.
Де мій плюс, де мій мінус —
Я ніколи не знав,
Але силонька є.
Я дірявлю метал,
Я — сповільнена міна,
А напруга моя
Навіть рейки жує.

Я — блукаючий струм.
У сирім підземеллі
Я твоє, пане Ом,
Позашлюбне дитя.
Я притягую грім.
Я буравлю панелі.
Що живим — небуття,
Те для мене — життя.

Я — блукаючий струм.
Там, де цинкові труни
І кислотні дощі —
Найчудовіший кайф.
Тільки кепсько мені
Там, де вруняться вруна,
Де металу нема,
Хоч під хмару втікай.

Я — блукаючий струм.
І дахи, і криниці
Неодмінно усі
Обкружляю підряд;
Може, стріну яку
Кульову блискавицю
Чи утну тривіальний
Коронний розряд.

Я — блукаючий струм,
Від неробства дурію,
Як фанатів юрба
Під вищання гітар.
Тільки часом сяйне
Надокучлива мрія...
Зацідити хоч раз
Олігарха в ліхтар!

А ХТО В НАС ХУ?

Чого іще? Кому тепер не ясно,
Що наше не належить нам давно.
Вп’ялися клешні
 в тіло неньки класно,
І світ регоче з нашого кіно.

Цинічно, примітивно, тривіально...
А хто в нас ху — вже бачать і сліпі.
За феросплав гризуться
 натурально,
Бо мій завод потрібен шантрапі.

На весь кагал розкручена ловитва,
Куражиться над лохами братва.
Якщо й гримить над світом
 люта битва,
То аж ніяк не за мої права,

А за котяче право на м’ясниці
І партії зчепились, і попи.
А я броню легованої криці
Тепер просити мушу в шантрапи.

Оце вам, лохи,
 власник ефективний.
Оце вам Захід
 (Північ, Південь, Схід...)
Ринковий лад
 конкретно-дефективний
І постіндустріальний перехід.

Мій президент стоятиме,
 мов блазень,
На паперті. Простягнута рука...
А сталевар, як безпорадний в’язень
Озброюватиме чужі війська.

Зате гуркоче з телека фанера
І «відморозок» локшину чіпля...
Вставай, Богдан,
Богун, вставай, Бандера!
Це вас гука окрадена земля!

БАРАНЯЧА ДЕМОКРАТІЯ

Коли гризуни засідали в журі,
Місця керівні позаймали щурі.
А як барани посідали в журі,
На інші місця пересіли щурі.
А перші місця зайняли хижаки:
Удави, шакали, гієни, вовки.
Чому хижаки перемог досягли?
Бо ті барани демократи були.

БОМЖІ НА МЕЖІ

Збирались бомжі на межі
Черстві споживати коржі.
Гукали до них сторожі:
«Анумо, бомжі, від межі!»
Від ляку хололи бомжі,
Неначе голодні моржі.
Бомжам би втекти від межі,
Та луки навколо чужі,
Чужі рубежі, гаражі
Ще й ікла собак, мов ножі.
Плазуйте, бомжі, як вужі,
Але і ліси вам чужі,
Байраки, шовки ковили —
Бо землю бомжі продали.

«ПРОФЕСІОНАЛИ»

Не хочу пити, ані їсти,
А хочу знати тільки суть —
Юристи та економісти
Яку нову біду несуть?
Бо ще недавно комуністи
Пролетарів та нацменшин,
Як натуральні утопісти, —
Тягли до сонячних вершин.
Коли ж вершини відсіяли,
Відмайоріли, як мара,
Взялися «професіонали»
Реформи перти на-гора.
Вони брехали, що ринкова —
Це економіка «на ять»!..
І нас, мов язиком корова,
Злизала міліонів п’ять.
Реформували керівництво —
Став їхнім рупором гарант,
Металобрухтом — виробництво
І «підприємцем» — спекулянт.
Вони кричали про закони,
Щось белькотіли про режим;
А золота накрали — тонни! —
Не в Київ, а в Єрусалим!
Якого ще на вуха «ізму»
Вчепити мусить нам шпана —
Лібералізму? Екстремізму?
Мондіалізму? Глобалізму?
Яку голодоморну клізму?
Щоб стало ясно —
Це — ВІЙНА!

ГУКНЕМО МАХНА!

Кротам та черв’якам не треба неба.
Їм краще те, що в ямі зогнило.
Культури теж населенню
 не треба —
У нього є реклама на бухло.
Як і торік, так має бути на рік —
Не Івасюк гукне мистецьку рать.
На Новий рік
 утне блатняцький Гарік
Потрясний хіт
про «номер сорок п’ять».
А як талант прорветься
 громадянський
В сатирика, актора, співака,
Його мерщій
 просунутий Роднянський
До якості Сердючки опуска.
Нема ні Солов’яненка, ні Гмирі,
Бо супостат дорвався до керма...
Є чад попси та рок-енд-рольні гирі.
Табачник є — Тютюнника нема.
А хохмачам — ані тюрми, ні страху.
Хихика тупо наша простота...
А що Вітчизна кинута на плаху —
На те хохмач уваги не зверта.
Смішний майдан
 щось прокричав про нари
І, хрестячись на їхній Іордан,
Примножив Коломойському
 доляри,
Бо в’язнем став не Кучма,
 а Богдан*.
Якого ще чекаєм аргумента?
Чи створять нам нового пахана,
Чи знову нам отруять Президента?
Чи нам гукнути батечка Махна?
*    *    *
То нищимо хрести,
То знову воздвигаєм.
О, Господи, прости,
А що ми з того маєм?
А маєм те, що кожен раз
Месії обдирають нас.

ЕПІТАФІЯ

Що зумів — зрозумів,
 бо побачив:
Все, що буде і є — вже було.
Вибачайте, кому не віддячив.
За добро. Особливо за зло.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 24.08.2012 > Тема "Душі криниця"