Версiя для друку Обговорити в форумi

Якось у газеті «День» звернув увагу на статтю Вікторії Скуби «Потрібен гуманітарний спецназ». Там було чимало цікавого. Скажімо, один з найвідоміших українських фахівців у сфері інформаційних технологій та інформаційних операцій професор Георгій Почепцов радив інвентаризувати весь спектр можливостей, яким досягається вплив. Він проінформував читачів про появу таких новітніх термінів, як «гуманітарний спецназ» та «креативний спецназ». Подумалося: деякі наші громадські організації фактично таким «спецназом» і є. Ось тільки про їхню роботу загал майже нічого не знає, або знає дуже мало. Але робота цих подвижників заслуговує на схвалення суспіль-ством, а досвід їхніх організацій вартий того, щоб його вивчали і переймали. Для прикладу можна взяти київську організацію «Не будь байдужим!». Пропоную читачам розмову з її лідером — Оксаною Левковою.
Зазначу лише, що відбулася вона ще до підписання президентом нового мовного закону. Не виключаю, що тепер діапазон ефективних дій дещо звузиться. І все одно, вважаю, що більшість із сказаного Оксаною, залишиться актуальним. А установки на активність, взагалі, не застаріють ніколи.

— Пані Оксано, досвід вашої організації є чималим - вже  сім років… Ви не розчарувалися в самій ідеї? Наскільки ефективними можуть бути зусилля маленької групи людей?
— Вони можуть бути дуже ефективними. Причому, у наш час протестні акції знову стають затребуваними. І дуже прикро, що більшість людей навіть не здогадуються, на яких рівнях можна протестувати. Вони не здогадуються, що можна писати листи в прокуратуру, СБУ, можна закидати факсами якесь міністерство, якщо воно не робить того, що повинно робити. Останнє є дуже примітивною, але дієвою акцією. Якщо громадська організація не може пролобіювати якесь питання, вона просить однодумців з усієї України закидати факсами це міністерство. Уявіть собі: факси починають приходити з двадцяти регіонів України! Тоді в міністерстві починається системна криза, у чиновників закінчується папір... І вони вимушені робити те, що їм належить робити по закону. Якщо водій маршрутки Київ-Хмельницький або Одеса-Кіровоград палить у салоні, то йому треба нагадати закон, який забороняє це робити. Якщо його не цікавить здоров’я дітей, які вимушені дихати тютюновим димом, то нехай його зацікавить закон! А люди навіть не здогадуються, як багато можна зробити на побутовому рівні. У нас є чимало вчителів українських шкіл, які в позаурочний час розмовляють з учнями російською. І з цим треба щось робити.
Є кафе і ресторани, які ігнорують українську мову. Порушникам закону громадськість повинна постійно нагадувати про це. Дуже важливо, щоб у нашій країні слова не розходились з ділом. Якщо закон існує, значить його треба виконувати…
- Коли ми говоримо про мову, то чи не буде помилкою робити наголос саме на юридичних аспектах справи? Адже постійно звучатимуть голоси про недемократичність, насильницьку українізацію…
- Ще років три тому, будучи на цій же посаді в цій же організації, я завжди казала, що треба усміхатися всім і пояснювати людям, що мова – це дуже важливо. Ми безкоштовно роздавали книжечку «Зроби подарунок Україні - переходь на українську». Але ж деякі верстви населення ніяк не реагують на усміхнені обличчя і такі акції! Якщо йдеться про бізнес, то там переважають прагматичні люди. Усмішка не завжди на них впливає, але якщо до таких приходить людина з Управління захисту прав споживачів і вимагає сплатити штраф у розмірі 200 гривень, то це діє. Особливо, якщо натякнуть, що наступний штраф становитиме 500 гривень. За час існування нашої організації ми стягнули штрафів десь на дві з лишком тисячі гривень. Ну, максимум, на три… Це не так вже й багато, але діє. Не можна обмежуватися лише «усміхненими» акціями! Ви, мабуть, знаєте про суди, ініційовані студентом Сергієм Мельничуком з Луганська або пенсіонерами Анатолієм Ільченком з Миколаєва та Віктором Таратушкою з Дніпропетровська. Всі вони судилися за мову. І хоча між цими людьми велика вікова різниця, але вони однаково мужні і наполегливі.  Мабуть, усі, хто відстоює права україномовної частини населення в судах, регулярно читають юридичні посібники. Але й наша юридична служба охоче надає таким людям допомогу. Захищати українську мову на Півдні і Сході зовсім непросто, але треба визнати, що там досі робилося дуже мало. Чотири роки тому ми провели в Севастополі блискучий рок-концерт! Тоді приїхали гурти «От винта», «Моторолла» і ще, здається, були «Гайдамаки»… Все пройшло на «ура» - було багато українських моряків, сотні й сотні молодих севастопольців! Успіх акції можна пояснити тим, що там є попит на такі речі, Кримом по-справжньому ніхто не займається. Хто і коли розповідав цим людям про українську складову в історії Криму? Чи чули вони бодай щось про геніального українського полководця Болбочана? Думаю, що стосовно Криму така робота ще попереду.
- Сподіваюся, в Києві роботи також вистачає?
- Так. Намагаємося підтримувати контакт із більшістю (а всього їх понад триста!) київських шкіл. Розносимо вчителям і учням диски з цікавими матеріалами про Карпатську Україну.
- Колись Оксана Пахльовська у своїй статті «Робінзон і Манілов» писала, що книга «Робінзон» мала б стати настільною книжкою кожного українця. Мовляв, наш улюблений «жанр» - це плач, а у творі Даніеля Дефо змальована зовсім інша модель поведінки. Дія є запорукою успіху, чи не так?
- Звичайно! Важливо не лише говорити, але й робити конкретні речі. Коли ми їдемо на Схід, то бачимо як люди надихаються нами, нашою активною позицією. І вони самі починають робити те, що й робимо ми! Уявіть собі, патріотичні люди знаходяться і в Харкові, і Донецьку, і в Запоріжжі… Ми бачимо як горять їхні очі, а це, в свою чергу,  надихає нас. Саме так ми й відновлюємося енергетично після виснажливих «мозкових штурмів» та проведених акцій. Намагаємося діяти максимально ефективно, бо українцям традиційно бракує  раціоналізму. Є багато хороших ініціатив, які йдуть із Західної України, але ми вважаємо, що там впораються і без нас. Ми віримо у Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ, Ужгород… Але якщо говорити про раціональне використання нашого майже 24-годинного робочого дня, то краще повністю «викластись» для Центру, Півдня або Сходу. До речі, ми вважаємо, що саме Центральна Україна є тією «золотою серединкою», яка нівелюватиме крайнощі Донецька і Львова. А ще нам приємно, що саме східняки стали рушійною силою «податкових» майданів. Саме там почав формуватися середній клас, а це, як відомо, основа основ. Сподіваємося, що якась патріотична складова у цих податкових майданах є і буде. Шкода, що й досі дехто хоче розбудовувати націю на умовах Галичини, а дехто на умовах Донбасу… До того ж, медіа занадто експлуатують тему «біполярності» України і цим лише збільшують поляризованість. А стосовно руху «Не будь байдужим!», то ми уникаємо будь-якого екстремізму, принципово все робимо по закону, а наша центристська позиція гарантує нам максимум стійкості.

Сергій ЛАЩЕНКО

На фото: Оксана Левкова

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 24.08.2012 > Тема "Урок української"