Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
Тож за яку Укра╖ну? Вкотре перекону╓мося, що питання, як╕ ставив Дмитро Донцов, сьогодн╕ ╓...


ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
╤сторична пам'ять – головний феномен в╕дтворення ╕стор╕╖ сусп╕льства, кра╖ни, нац╕╖…


ОДЕСЬК╤ ДРУЗ╤ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
В Одес╕ на той час мешкали друз╕ Тараса Григоровича, з якими в╕н п╕дтримував пост╕йний...


ПЕРША ЛАСТ╤ВКА УКРА╥НСЬКО╥ ПЕР╤ОДИКИ
Наш календар


ЯН НАГУРСЬКИЙ – ТОЙ, ХТО ПОСТАВ З МЕРТВИХ
П╕лот час╕в Першо╖ св╕тово╖ в╕йни був оголошений загиблим, про що в╕н д╕знався в середин╕ 1950-х...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #32 за 10.08.2012 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#32 за 10.08.2012
ЗВОЙОВАНИЙ, АЛЕ НЕ ЗЛАМАНИЙ

За см╕лив╕сть, талант переконувати ╕нших людей ╕ вести ╖х за собою генерал-хорунжого Арм╕╖ УНР Юрка Тютюнника у неповн╕ тридцять л╕т п╕длегл╕ називали батьком, отаманом, вождем. Недоброзичливц╕ звинувачували його в бонапартизм╕, а дехто з в╕йськових старшин вбачав у ньому суперника Головного Отамана Симона Петлюри ╕ нав╕ть п╕дбивав його до в╕йськового перевороту, аби взяти владу в сво╖ руки.
Справд╕, його зал╕зна воля, р╕шуч╕сть ╕ вперт╕сть не раз ставали вир╕шальними чинниками у, здавалось, безвих╕дних становищах, приносили перемогу ╕ славу. Водночас надм╕рна його самовпевнен╕сть ставала причиною поразок ╕, зрештою, завела його у влаштовану радянськими чек╕стами пастку.
Гадаю, волелюбн╕сть ╕ харизматичн╕сть Юрка Тютюнника була вроджена. Адже з’явився в╕н на св╕т 1891 року, наступного дня п╕сля християнського свята Юр╕я Переможця, у благодатному Шевченковому кра╖ — сел╕ Будищах на Черкащин╕, у хл╕боробськ╕й родин╕, де жив дух Кобзаревого «Запов╕ту». До реч╕, по материн╕й л╕н╕╖ Юрко Тютюнник — онук сестри великого поета Ярини Шевченко. 1902 року жандарми взяли п╕д варту вс╕х чолов╕к╕в родини Йосипа Тютюнника, що дозволяли соб╕ в╕льнодумство, в тому числ╕ й одинадцятир╕чного Юрка. Правда, через тиждень батька родини та менших його син╕в в╕дпустили, а старших заслали «за мазепинство» у Вологодську губерн╕ю. Через п’ять рок╕в один з брат╕в ут╕к ╕з заслання за кордон. Другого п╕д час втеч╕ поранили ╕ в╕н наклав на себе руки. Йосип Корн╕йович не витримав такого удару дол╕ ╕ 1908 року помер. Вистояти у житт╓вих знегодах юному Юрков╕ Тютюннику допомогло знайомство з видатними укра╖нцями. Його першим вчителем був учений ╕ революц╕онер, автор низки праць про селянство ╕ землеволод╕ння в Укра╖н╕ Тих╕н Осадчий, а також в╕домий укра╖нський помолог ╕ сад╕вник Левко Симиренко, батько якого дав Тарасов╕ Шевченку грош╕ на видання «Кобзаря» 1840 року.
Маючи таких наставник╕в, Юрко Тютюнник усп╕шно зак╕нчив Уманське училище землеробства, витримав ╕спити у Ки╖вськ╕й приватн╕й г╕мназ╕╖ ╕мен╕ Л. Жука, самотужки опанував ази пол╕теконом╕╖ та соц╕олог╕╖ ╕ готувався до вступу в ун╕верситет. Але 1913 року його призвали в царську арм╕ю. Служив в╕н солдатом шостого Сиб╕рського стр╕лецького полку. П╕сля вибуху Першо╖ св╕тово╖ в╕йни Юрка Тютюнника направляють на фронт. В одному з бо╖в йому поранено пальц╕ л╕во╖ руки. Р╕к трива╓ вимушена в╕дпустка. Пот╕м знову фронт, школа прапорщик╕в у м╕ст╕ Гор╕, направлення у розпорядження начальника штабу Одеського в╕йськового округу, а зв╕дти — у 32-й С╕мферопольський запасний п╕хотний полк. Саме тут у революц╕йн╕ лютнев╕ дн╕ 1917 року яскраво проявився орган╕заторський хист молодого прапорщика. На зборах оф╕церських та солдатських депутат╕в, як╕ сво╖м р╕шенням усунули з посади начальника гарн╕зону, генерала Радовського, його обирають заступником голови гарн╕зонно╖ ради солдатських депутат╕в. На хвил╕ революц╕йного п╕днесення у С╕мферопол╕ поста╓ Укра╖нська громада, що склада╓ться переважно з оф╕цер╕в, солдат╕в та матрос╕в. З ╖╖ ╕н╕ц╕ативи створю╓ться Укра╖нський в╕йськовий клуб ╕мен╕ гетьмана Петра Дорошенка. Першим заступником голови цього клубу обирають прапорщика Тютюнника. У кер╕вництва клубу виника╓ задум сформування в С╕мферопол╕ першого укра╖нського козацького полку ╕мен╕ Петра Дорошенка на зразок Ки╖вського козацького полку ╕мен╕ Богдана Хмельницького, що охороняв Центральну Раду. Ось як в╕н сам згаду╓ про це:
«В╕дкривши в╕че, я запропонував:
— Хто пом╕ж вами укра╖нц╕, п╕днес╕ть руку догори!
П╕днеслося не б╕льше трьохсот рук.
— Малороси! П╕днес╕ть руки! П╕днесло руки коло половини присутн╕х.
— Хохли! П╕днес╕ть руки!
Знов п╕днесла руки добра третина.
— Укра╖нц╕, малороси ╕ хохли! Вс╕ разом п╕днес╕ть руки! Понад головами к╕лькатисячно╖ юрби п╕дн╕сся л╕с рук.
Одиниц╕, що не п╕днесли рук, не були пом╕тн╕ серед загалу».
Укра╖нськ╕ солдати вперше почули виступи на р╕зн╕ пол╕тичн╕ теми р╕дною мовою. На лекц╕ях про землю, в╕йну, осв╕ту, економ╕чн╕ справи обов’язково з’ясовувались ╕нтереси Укра╖ни ╕ Рос╕╖ у цих питаннях. Слухач╕ доходили висновку, що вони часто в╕дм╕нн╕, а ╕нколи зовс╕м протилежн╕. В так╕й атмосфер╕ полков╕ роти, в яких була б╕льш╕сть укра╖нц╕в, оголошували себе укра╖нськими сотнями, обирали сотник╕в з укра╖нських оф╕цер╕в. 31 травня 1917 року збори клубу ╕мен╕ гетьмана Петра Дорошенка п╕д головуванням Юрка Тютюнника ухвалюють р╕шення створити з солдат╕в ╕ оф╕цер╕в гарн╕зону Перший С╕мферопольський полк ╕мен╕ П. Дорошенка. У Петербург пересила╓ться телеграма з проханням затвердити таке р╕шення. У в╕дпов╕дь Керенський наказу╓ перевести Тютюнника до 228-го запасного полку в Катеринослав╕ (нин╕ Дн╕пропетровськ). Проте Юрко Тютюнник ╖де в Ки╖в як делегат Другого Всеукра╖нського в╕йськового з’╖зду. В сво╖х спогадах в╕н переда╓ загальну атмосферу з╕брання, детально змальову╓ обставини, в яких проходили зас╕дання. Водночас Юрко Тютюнник да╓ виважену оц╕нку кер╕вникам Центрально╖ Ради, як╕ не змогли скерувати енерг╕ю народного п╕днесення у творче русло: «Пров╕дники боялися р╕шучих сл╕в, а ще б╕льше боялися р╕шучих д╕й». Причину тако╖ нер╕шучост╕ в╕н вбача╓ у тому, що «наш╕ пров╕дники любили Рос╕ю! Що се була за протиприродна любов, год╕ сказати. Чи се була любов старо╖ ж╕нки, що колись молодою з примусу в╕ддалася ╕ ц╕лий в╕к гиркала на свого чолов╕ка, не пом╕чаючи, що давно вже його покохала, чи любов льокая до зубож╕лого пана, чи любов приручено╖ зв╕рини до дзвоник╕в на ярм╕, але залиша╓ться фактом, що в наших пров╕дник╕в була та╓мнича, можливо п╕дсв╕дома, любов до Рос╕╖. З╕ сво╓ю любов’ю пров╕дники дуже ховалися. Але часом се ставало пом╕тним. В так╕ моменти здавалося, що маси розтопчуть усе ╕ вс╕х на свойому шляху до свободи, стих╕йно кинуться на ворога ╕ вже в сам╕й боротьб╕ знайдуть соб╕ нових вожд╕в, як╕ не спинятимуть нового життя».
На з’╖зд╕ Юрка Тютюнника обирають членом Центрально╖ Ради та Всеукра╖нсько╖ Ради В╕йськових Депутат╕в. У нарис╕ «Творимо!» в╕н пише про те, як важко, з якими оглядками, з якими суперечками давався кожен крок на шляху утвердження укра╖нсько╖ влади. Тютюнник палко п╕дтриму╓ революц╕йний виступ полку ╕мен╕ Павла Полуботка, що захопив рос╕йськ╕ державн╕ установи ╕ готовий був передати ╖х укра╖нськ╕й влад╕, ╕ нар╕ка╓, що Укра╖нський генеральний в╕йськовий ком╕тет допом╕г рос╕янам у придушенн╕ виступу козак╕в-полуботк╕вц╕в, що був першим масовим протестом проти угодовства укра╖нського пол╕тичного центру. П╕дсумовуючи свою роботу в державних органах в Ки╓в╕, в╕н зазнача╓: «Революц╕я набирала б╕льшого й б╕льшого розмаху. Треба було творити. Треба було будувати. Ми мали сприяюч╕ умови, щоби творити, — наш ворог, Рос╕я, захитався в сво╖х найголовн╕ших п╕двалинах. Ми мали знаменитий матер╕ял для буд╕вл╕ — спалахнувш╕ революц╕йним ентуз╕язмом народн╕ маси. Та серед керманич╕в Ц. Ради не знайшлося людини з творчим ген╕╓м. В нас були каменяр╕, ╕ часом непоган╕, але не було арх╕тект╕в-творц╕в. Ми не мали пров╕дник╕в. Т╕ люди, що вважали себе пров╕дниками, не були ними. Час, дорогий час минав; умовини зм╕нялися в нашу некористь; дорогоц╕нний матер╕ял псувався».
Наприк╕нц╕ л╕та 1917 року Центральна Рада в╕дряджа╓ Юрка Тютюнника на його батьк╕вщину — Звенигородщину — для полагодження конфл╕кту, що виник м╕ж Земськими зборами ╕ кошем В╕льного козацтва. У перших числах лютого Тютюнник ста╓ кошовим отаманом ╕ перетворю╓ Звенигородський к╕ш на Об’╓днаний штаб В╕льного козацтва п╕вденно╖ Ки╖вщини ╕ п╕вн╕чно╖ Херсонщини. П╕д час вдало спланованих штабом бо╖в проти 8-╖ зб╕льшовизовано╖ рос╕йсько╖ арм╕╖ на станц╕╖ Бобринськ╕й до рук козак╕в ледве не потрапив командувач окупац╕йних в╕йськ Муравйов, що м╕сяць тому топив у кров╕ Ки╖в. У мемуарах Тютюнник переказу╓ його ╕нтерв’ю газет╕ «╤зв╓ст╕я В.Ц.К.»: «На Укра╖н╕ прийшлося натрапити на ор╕╜╕нальну орган╕зац╕ю буржуазно╖ самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський пов╕т, де укра╖нський шов╕н╕стичний нац╕онал╕зм збудував соб╕ фортецю у форм╕ так званого В╕льного Козацтва. Ся орган╕зац╕я не т╕льки не допустила нашо╖ влади в пов╕т╕, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим в╕йськам. Я дуже жал╕ю, що мен╕ не довелося зруйнувати се гн╕здо, втопити в кров╕ тих, що посм╕ли п╕дняти руку на червону арм╕ю...»
З приходом в Укра╖ну н╕мецьких в╕йськ Центральна Рада розпочина╓ демоб╕л╕зац╕ю В╕льного козацтва ╕ доруча╓ це робити уповноваженому сьомо╖ д╕льниц╕ П╕вденно-Зах╕дного фронту Юрку Тютюннику. Але той зброю та майно розвозить по селах ╕ розда╓ людям, а н╕мецькому комендантов╕ допов╕да╓, що склади н╕бито розграбован╕. Розпочина╓ться сл╕дство. Причетност╕ Тютюнника до ц╕╓╖ акц╕╖ довести не вда╓ться, але до Звенигородки присилають полк н╕мц╕в, а також каральний заг╕н рос╕йських оф╕цер╕в, що були на служб╕ в гетьмана Павла Скоропадського. Вони шомполують селян, ╜валтують д╕вчат ╕ молодиць, мародерствують. Обурений Юрко Тютюнник ╖де до Ки╓ва ╕ добива╓ться зустр╕ч╕ з гетьманом. Почувши про те, що виробляють його п╕длегл╕, Скоропадський в╕дбива╓ телеграму з наказом про в╕дклик карател╕в з╕ Звенигородщини ╕ одразу ж одержу╓ в╕дпов╕дь: карател╕в винищено селянами п╕д м╕стом Лисянкою. Як з’ясувалося, селянське повстання очолював внук Тараса Шевченка, сотник ав╕ац╕╖ Левко Шевченко. Тютюнников╕ в╕н радив не втручатися у безнад╕йн╕ повстанськ╕ справи, аби зберегти себе для майбутньо╖ боротьби. Однак колишн╕й Звенигородський кошовий не уникнув ув’язнення. Його кинули в лук’ян╕вськ╕ каземати, де в╕н потоваришував з сотником Андр╕╓м Вовком та отаманом Пал╕╓нком. 14 листопада 1918 року вони п╕дняли у в’язниц╕ бунт ╕, вирвавшись за тюремн╕ мури, при╓дналися до в╕йськ Директор╕╖, що якраз вступали до Ки╓ва.
Наприк╕нц╕ лютого 1919 року командування Арм╕╖ УНР посила╓ Юрка Тютюнника у партизанський заг╕н Матв╕я (Никифора) Григор’╓ва. В╕н прихильно ставився до Директор╕╖, але його повсякчас переманювали на св╕й б╕к б╕льшовицьк╕ аг╕татори. Тютюнник знав Григор’╓ва з час╕в служби в С╕мферопол╕, коли той був штабс-кап╕таном 35-го Феодос╕йського запасного п╕хотного полку. Коли Тютюнник прибув до Григор’╓ва, той уже пристав до Червоно╖ арм╕╖, очоливши першу бригаду Першо╖ Задн╕провсько╖ стр╕лецько╖ див╕з╕╖, якою командував Павло Дибенко. Однак Юрка Тютюнника призначили начальником штабу ц╕╓╖ бригади. Тут в╕н розробля╓ плани зв╕льнення Херсона, Микола╓ва, Вознесенська, Одеси в╕д б╕логвард╕йц╕в, француз╕в та грек╕в. За взяття Одеси його нагороджують орденом Червоного Прапора ╕ призначають на деякий час комендантом м╕ста. Коли ж бригад╕ Григор’╓ва дають наказ вирушити в Угорщину для п╕дтримки тамтешнього прорадянського уряду, командир ╕ начштабу в╕дмовляються його виконувати, проголошують антиб╕льшовицький ун╕версал ╕ п╕дн╕мають повстання.
Юрко Тютюнник з╕ сво╖м загоном виганя╓ б╕льшовик╕в з низки укра╖нських м╕ст ╕ район╕в. У травн╕ нав╕ть здобува╓ на дек╕лька дн╕в Катеринослав. Залишити м╕сто змушують в╕йська червоного комдива Олександра Пархоменка. Тютюнник вируша╓ на Ки╖вщину, де зв’язу╓ться з Головним повстанським штабом й перебира╓ владу на себе. Б╕льшовицьке Бюро укра╖нсько╖ печат╕ допов╕да╓ Лен╕ну: «Установлено, что штаб Тютюнника был «Главным Революционно-Повстанческим Штабом», дававшим все директивы Григорьеву, Ангелу, Зеленому, Струку, Волынцу и прочим...»
Незабаром повстанськ╕ п╕дрозд╕ли Тютюнника з’╓днуються з в╕йськами УНР. Командир повстанц╕в ста╓ на чол╕ Ки╖всько╖ групи Арм╕╖ УНР, кер╕вництво яко╖ зм╕цнюють кадровими старшинами. ╤ знову бо╖. На цей раз з утрич╕ б╕льшою П╕вденною групою в╕йськ 12-╖ арм╕╖, яка в╕дступала п╕д натиском б╕логвард╕йц╕в з п╕вдня Укра╖ни на п╕вн╕ч. Командував ц╕╓ю групою Йона Як╕р, а начдивами були так╕ червон╕ командири, як ╤. Федько, ╤. Логофет. Хоча на допомогу Ки╖вськ╕й груп╕ прийшла Зал╕зна див╕з╕я Олександра Удовиченка та Укра╖нськ╕ с╕чов╕ стр╕льц╕, сили були нер╕вн╕. У результат╕ дводенних кривавих бо╖в тютюнник╕вц╕ в╕дступили до станц╕╖ Христин╕вка. Скориставшись цим, червон╕ в╕йська вийшли з оточення через нейтральну смугу.
Хоча Ки╖вська група продовжувала утримувати сво╖ позиц╕╖ на л╕н╕╖ Тальне — Умань — Христин╕вка з авангардом на станц╕╖ Шпола, становище Арм╕╖ УНР восени 1919 року було скрутне. З п╕вноч╕ на не╖ тисли б╕льшовики, з╕ сходу ╕ п╕вдня — б╕логвард╕йц╕. У тилу чатували агресивн╕ поляки й вороже настро╓н╕ румуни. У жовтн╕ виснажених, позбавлених постачання укра╖нських вояк╕в уразила пошесть тифу. Аби врятувати рештки Укра╖нсько╖ Галицько╖ Арм╕╖, ╖╖ командувач╕ уклали угоду про повне п╕дпорядкування Добровольч╕й арм╕╖. Юрко Тютюнник з деякими командирами-есерами Арм╕╖ УНР звернувся по збройну допомогу до Нестора Махна. Почувши про це, гуляйп╕льський ватажок анарх╕ст╕в обурився: «УНР — наш классовый враг!» В так╕й безвиход╕ Головний Отаман Директор╕╖ Симон Петлюра дозволив в╕йську саморозпуск.
Але частина комдив╕в на нарад╕ в Нов╕й Чортори╖ шостого грудня 1919 року вир╕шу╓ зберегти Укра╖нську арм╕ю ╕ не припиняти збройно╖ боротьби. Серед них були виконувач обов’язк╕в Д╕йово╖ Арм╕╖ Михайло Омелянович-Павленко та його заступник, отаман Юрко Тютюнник, як╕ й очолили шестим╕сячний пох╕д по ворожих тилах. Мету походу роз’яснювала п╕дписана Тютюнником лист╕вка: «Як по команд╕, у вс╕х б╕льшовицьких газетах почали друкувати пов╕домлення про «кап╕туляц╕ю Петлюри», н╕бито про перех╕д Головнокомандувача в╕йськ укра╖нських на б╕к б╕льшовик╕в.
Проклят╕ гади д╕йшли до п╕дло╖ провокац╕╖.
Не в╕рте брехн╕!
Головнокомандувач Симон Петлюра готу╓ться до бою з ворогами народу. Вс╕м, хто не хоче загинути п╕д владою московських окупант╕в-б╕льшовик╕в, кожну хвилину потр╕бно бути готовим до початку повстання на допомогу народн╕й арм╕╖».
При Ки╖вськ╕й груп╕, яку очолив Тютюнник, д╕яла пох╕дна редакц╕я газети «Укра╖на», що видрукувала в Уман╕ п’ять чисел видання загальним накладом 20000 прим╕рник╕в. За п╕дписом Юрка Тютюнника побачили св╕т лист╕вки «До ╕нтел╕генц╕╖ Укра╖ни», «Офицерам, козакам и солдатам Добровольческой армии» та «Селянам». Укра╖нська арм╕я п╕д час походу зв╕льнила в╕д б╕льшовик╕в Черкаси, Кан╕в, Золотоношу, Тальне, Ольгоп╕ль, Вапнярку, Гайсин. У Тульчин╕ укра╖нськ╕ вояки взяли в полон штаби 41-╖, 45-╖, 46-╖ див╕з╕й 14-╖ Червоно╖ арм╕╖. Подолавши з боями 2500 верст, учасники походу шостого травня 1920 року з’╓дналися з укра╖нськими в╕йськовими п╕дрозд╕лами, як╕ разом з поляками прямували на Ки╖в. За мужн╕сть ╕ геро╖зм, виявлен╕ п╕д час походу, його кер╕вники стали першими кавалерами першо╖ нагороди Укра╖нсько╖ Народно╖ Республ╕ки ордена Зал╕зного Хреста. Серед нагороджених була й сестра-жал╕бниця В╕ра Тютюнник, дружина отамана. Кр╕м того, Юрку Тютюннику було присво╓но звання генерал-хорунжого.
Незважаючи на таке визнання сво╖х заслуг в╕д Головного Отамана, Тютюнник не сприймав його союзу з поляками. Вважав, що п╕дпорядкован╕ йому п╕дрозд╕ли змушен╕ воювати за чуж╕ ╕нтереси, виконуючи р╕шення вищого пол╕тичного кер╕вництва. Не п╕дтримувала Голову Директор╕╖, за те що поступився полякам Галичиною, ╕ Укра╖нська Галицька Арм╕я. В╕дтак, не побачивши в Укра╖н╕ загального ентуз╕азму, поляки зупинили св╕й пох╕д у Ки╓в╕, а незабаром п╕д натиском Червоно╖ арм╕╖ в╕дступили на свою територ╕ю.
У листопад╕ Ки╖вська див╕з╕я Юрка Тютюнника, що перебувала у розпорядженн╕ командувача Середньо╖ групи, стримувала набагато б╕льш╕ сили б╕льшовик╕в, що оточили укра╖нськ╕ п╕дрозд╕ли б╕ля Копайгорода. Комдив запропонував вищому кер╕вництву нанести контрудар по червоних силами в╕йськового резерву. Але його пропозиц╕ю в╕дхилили. Вириватися з лабет ворога довелось самотужки. Ось як про цей випадок розпов╕да╓ полковник арм╕╖ УНР В. Савченко: «Ки╖вська див╕з╕я вела жорсток╕ бо╖ з переважаючим чисельн╕стю ворогом, який п╕всотнею к╕нноти при п╕дтримц╕ артилер╕╖, з одного боку, ╕ до 300 к╕ннотник╕в — з ╕ншого — оточив Ки╖вську див╕з╕ю...
Див╕з╕ю врятував генерал-хорунжий Тютюнник, який появився в передн╕х лавах з╕ сво╓ю штабною сотнею ╕ атакував ту ворожу к╕нноту, яка б╕льше всього нас╕дала. Це для ворога було так неспод╕вано, що в цьому пункт╕ в╕н в╕д╕йшов назад, що дало змогу див╕з╕╖ впорядкуватися ╕ б╕льш-менш щасливо вийти з╕ скрутного стану». Але вже 21 листопада 1920 року з наказу вищого командування тютюнник╕вц╕ перейшли на правий берег р╕чки Збруч ╕ були роззбро╓н╕ поляками.
На початку 1921 року Уряд УНР у Польщ╕ для орган╕зац╕╖ всеукра╖нського збройного повстання утворив при Головн╕й Команд╕ Арм╕╖ УНР Партизансько-Повстанський Штаб (ППШ). Кер╕вником цього штабу Петлюра призначив Юрка Тютюнника, який для консп╕рац╕╖ називався генерал-майором Полозовим. Сл╕д сказати, що д╕яльн╕сть кер╕вного повстанського центру перебувала п╕д пильною увагою польсько╖ розв╕дки, за кожним кроком його прац╕вник╕в сл╕дкували гепеушники з Представництва УСРР у Польщ╕, серед яких були Микола Любченко (Кость Котко), Олександр Довженко ╕ сам Повноважний Представник Олександр Шумський. Чек╕стськ╕ сп╕вроб╕тники нер╕дко засилали в штаб сво╖х агент╕в п╕д виглядом партизанських зв’язкових з Укра╖ни. Тому акц╕╖ ППШ часто зазнавали невдач. З великими труднощами Юрков╕ Тютюннику вдалося створити в Ки╓в╕ Всеукра╖нський Центральний Повстанський Ком╕тет (ЦУПКОМ). Для орган╕зац╕╖ його туди був в╕дряджений сотник с╕чових стр╕льц╕в ╤. Андрух (Авраменко). Але вже через к╕лька м╕сяц╕в ком╕тет розгромили гепеушники. За одну н╕ч в Ки╓в╕ була заарештована Козача Рада, на яку Тютюнник покладав велик╕ над╕╖. Б╕льшовицьк╕ спецслужби одержали ╕нформац╕ю в╕д Шумського про план Другого зимового походу Укра╖нсько╖ повстансько╖ арм╕╖, що стало одн╕╓ю з причин його провалу ╕ трагед╕╖ п╕д Базаром. Невже в╕н був такий непередбачливий? Нав╕що наражав на такий ризик сво╖х вояк╕в? Але це в╕н сказав: «Потр╕бно боротися, щоб боротьбою довести житт╓здатн╕сть укра╖нсько╖ нац╕онально╖ ╕де╖, тому що мертвою ╓ та ╕дея, на захист яко╖ н╕хто не хоче стати ╕ лити кров...» Ут╕м в╕домо, що п╕сля походу в╕н надзвичайно критично оц╕нив свою роль у ньому: «Генерала Тютюнника м╕ж вами нема╓... В╕н лишився в Укра╖н╕... Я називаюся Полозов».
Зазнавши тако╖ невдач╕ в боротьб╕ проти б╕льшовик╕в, Тютюнник на якийсь час в╕дстороню╓ться в╕д активного життя, пише спогади. П╕д псевдон╕мом Г. Юртик в╕н друку╓ ╖х у в╕дновленому у Львов╕ стараннями Укра╖нсько╖ в╕йськово╖ орган╕зац╕╖ Л╕тературно-Науковому В╕снику, який редагу╓ Дмитро Донцов. 1922 року побачили св╕т його нариси «Звенигородський к╕ш В╕льного Козацтва», «Другий Всеукра╖нський В╕йськовий з’╖зд. Перший Ун╕версал», «Перший Симферопольський полк ╕мен╕ П. Дорошенка», «Стих╕я», «Творимо!». Наступного року у коломийському видавництв╕ «Тремб╕та» окремою книжкою з’явля╓ться «Зимовий пох╕д 1919-1920 рр.».
У цей же час радянськ╕ чек╕сти планують операц╕ю з╕ знешкодження ворога № 1. Сам Дзержинський вида╓ наказ про створення ф╕ктивних повстанських орган╕зац╕й, щоб заманити Тютюнника в пастку. Ось як про це згаду╓ колишн╕й член радянсько╖ дипломатично╖ м╕с╕╖ у Варшав╕, неповерненець Г. Бес╓довський: «З огляду на свою укра╖нську д╕яльн╕сть у Варшав╕, я мус╕в бути також в курс╕ справ Тютюнника. ╫ПУ одержало приказ за всяку ц╕ну унешк╕дливити Тютюнника. Уважаючи його, не без п╕дстав, за одного з найнебезпечн╕ших ворог╕в, воно придумало такий плян. Агенти ╫ПУ впали на сл╕д певно╖ тайно╖ укра╖нсько╖ орган╕зац╕╖, що звалася Вища В╕йськова Рада. Зам╕сць того, щоби арештувати член╕в орган╕зац╕╖, а╜енти ╫ПУ ув╕йшли в ╖╖ склад ╕ фактично взяли орган╕зац╕ю в сво╖ руки. Пот╕м п╕слали одного кер╕вника се╖ орган╕зац╕╖ (не а╜ента ╫ПУ, а особистого знайомого Тютюнника) з дорученням нав’язати зносини з Тютюнником для сп╕впрац╕ ╕ викликати його на Укра╖ну в ц╕л╕ та╓много об’╖зду орган╕зац╕╖. Тютюнник, дуже досв╕дчений консп╕ратор, п╕слав наперед одного з сво╖х пом╕чник╕в. Той об’╖хав «орган╕зац╕ю», що мала розгалуження по вс╕й Укра╖н╕, ╕ повернувши, заявив Тютюнников╕, що ся орган╕зац╕я дуже поважна та що ╖й «можна ц╕лком дов╕ряти». В╕н казав, що можна нав╕ть, в близьк╕м час╕, думати про розширення повстанчо╖ акц╕╖. Лише кер╕вники орган╕зац╕╖ настирливо жадали особистого при╖зду Тютюнника, щоб отримати безпосередн╕ вказ╕вки. Перш Тютюнник вагався, та пот╕м згодився. Перейшов сов╓тську границю в умовлен╕м пункт╕. Але не встиг зробити й к╕лькадесять крок╕в, як був схоплений. Його привезли до Ки╖ва, а пот╕м до ╫ПУ в Харков╕. Почалася тепер боротьба м╕ж Харковом ╕ Москвою за долю Тютюнника. Дз╓ржиньский р╕шучо домагався його розстр╕лу. Але Харк╕в (се був час розцв╕ту «укра╖н╕зац╕╖» ) уважав, що Тютюнника можна буде «присво╖ти ╕ використати»... Отамана лишили нараз╕ живим».
Спочатку ГПУ змусило Тютюнника написати стандартн╕ «покаянн╕ листи», пот╕м памфлет на Петлюру — «З поляками проти Вкра╖ни». Та у генерал-хорунжого вийшов не памфлет, а, радше, досить суб’╓ктивн╕ спогади, пройнят╕ сарказмом ╕ неприязню до Головного Отамана. В╕дтак Тютюнника вир╕шили використати у прорадянському ф╕льм╕ «ПКП», в якому йому запропонувано роль самого себе. Назву «ПКП» взято з його мемуар╕в, де ця абрев╕атура розшифрову╓ться як «Польська кол╕я панствова» (державна зал╕зниця), а укра╖нськ╕ селяни тлумачили ╖╖ як «П╕лсудський купив Петлюру».
Колишн╕й ком╕сар Центрально╖ Ради Над╕я Суровцева у сво╖х спогадах зазнача╓, що ╖й п╕сля перегляду ф╕льму «ПКП» було ц╕каво, чи св╕дчило це про зм╕ну Тютюнника. Зустр╕вшись в╕ч-на-в╕ч з колишн╕м отаманом, вона спитала в нього, як в╕н уявля╓ сво╓ майбутн╓, коли д╕йсн╕сть для нього буде не до сприйняття. «Я знайшов шлях сюди, я знайду ╕ зв╕дси», — в╕дпов╕в той.
Розрадою для Юрка Тютюнника були в╕дв╕дини з╕брань В╕льно╖ академ╕╖ пролетарсько╖ л╕тератури (ВАПЛ╤ТЕ), написання к╕носценар╕╖в (зокрема, до ф╕льму «Звенигора», який поставив О. Довженко), л╕тературн╕ диспути, зустр╕ч╕ з колишн╕ми побратимами. Кандидат юридичних наук, полковник ╤ван Логвиненко пише: «Блискучий опов╕дач, Юр╕й Тютюнник полонив уяву молодого талановитого письменника Юр╕я Яновського, ╕ той на основ╕ його спогад╕в створив чудовий роман — думу про буремн╕ дн╕ на Укра╖н╕ — «Чотири шабл╕».
Важко не пом╕тити, наск╕льки головний герой Яновського — Шахрай, схожий на Тютюнника: «Н╕чого не вичита╓ш у нього на обличч╕. Похмуро зламан╕ брови й над ними високе чисте чоло. Дал╕ й сувор╕ уста заприм╕тиш ╕ скажено сильне п╕дбор╕ддя. Н╕ орлиних очей, н╕ соколиних бр╕в, н╕ блискучо╖ краси. Це — звичайний с╕льський парубок. Роки царсько╖ в╕йни поклали багато важких думок у мозок — ╕ ц╕ думки св╕тять тепер ╕з очей. Суворе обличчя». Ясна р╕ч, зауважили цю схож╕сть ╕ в ГПУ, тож роман «Чотири шабл╕» довгий час був п╕д забороною.
Ще одну ╕стор╕ю, в як╕й брав участь Юрко Тютюнник, опису╓ в «Розпов╕дях про неспок╕й» Юр╕й Смолич. Стосу╓ться вона обговорення його роману «Фальшива Мельпомена»: «З глибини залу, в╕д вх╕дних дверей, прямував до трибуни якийсь не в╕домий мен╕ чолов╕к: невисокий на зр╕ст, але кремезний, з широкими плечима й ч╕ткою, в╕йськово╖ муштри ходою. Його чисто виголене п╕дбор╕ддя було майже квадратове, на лоба спадав русявий чубчик, с╕р╕ глибок╕ оч╕ поглядали якимсь холодним сталевим блиском — пильно й пронизливо.
— Хто це? Хто це? — питали вс╕ один у одного: н╕хто ц╕╓╖ людини не знав.
— Ваше пр╕звище? — поц╕кавився й голова, коли оратор став на трибун╕.
— Мене звуть Юрко Тютюнник.
— Що за ╕д╕отськ╕ жарти! — гукнув хтось з першого ряду.
— Н╕яких жарт╕в, — в╕дказав чолов╕к на трибун╕, — я той самий Тютюнник, про якого ви й подумали. Отаман Юрко Тютюнник.
В зал╕ враз запала тиша. Отаман Юрко Тютюнник?
— Що ж, — сказала головуюча, полохливо кл╕паючи очима, — коли так — прошу! Слово ма╓... громадянин Тютюнник.
╤ Тютюнник почав говорити...
— Тут роз╕йшлися думки з приводу визначення ╕дейного сенсу роману: частина промовц╕в вважа╓, що автор карта╓, ганьбить та засуджу╓ нац╕онал╕ст╕в, ╕нш╕, навпаки, доводять, що автор нац╕онал╕ст╕в ╕деал╕зу╓, ошляхетню╓, отже, й неначе виправдову╓. Можливо аудитор╕╖ буде ц╕каво почути й мою думку? Вважаю себе дещо компетентним у цьому питанн╕...
Вигуки обурення зустр╕ли цю його заяву. Та колишн╕й бандитський отаман т╕льки пересмикнув плечима ╕ пов╕в бровою:
— Я був не т╕льки л╕дером нац╕онал╕зму, але й командиром арм╕╖ нац╕онал╕ст╕в та кер╕вником нац╕онал╕стичного п╕дп╕лля. Отже маю певний досв╕д у ц╕й справ╕...
Вигуки обурення знову вкрили ц╕ слова, але в╕н зак╕нчив речення, трохи перечекавши:
— Заявляю: коли б отакою, як описано в роман╕, виявилася в сво╖й п╕дп╕льн╕й д╕яльност╕ бо╖вка нац╕онал╕ст╕в, яких я посилав у п╕дп╕лля на Укра╖ну... то я б наказав тих н╕кчем розстр╕ляти.
╤ п╕шов з трибуни геть.
Натовп у проход╕ розступився перед ним, сотн╕ очей зорили йому всл╕д, в зал╕ була абсолютна тиша».
Юрко Тютюнник не приховував сво╖х думок ╕ щодо сусп╕льних процес╕в: згортання укра╖н╕зац╕╖ наприк╕нц╕ 1920-х рок╕в, зам╕ни НЕПу суц╕льною колектив╕зац╕╓ю, проблем ╕з хл╕бозагот╕влею. Його гостр╕ висловлювання стали в╕дом╕ чек╕стам.
На початку 1929 року Юрка Тютюнника вже допитував начальник третього в╕дд╕лу КРО ГПУ Толстов:
— Як розум╕ти вашу заяву такого зм╕сту: «Ран╕ше, коли щось траплялося, завжди були винн╕ жиди, а тепер в таких випадках винн╕ куркул╕. На мою думку, якщо так, то вс╕х ╖х сл╕д було б вислати на Соловки, а цього не роблять тому, що н╕кого буде винити».
Колишн╕й отаман в╕дпов╕дав щиро, з ╕рон╕╓ю:
— Щодо в╕дношення радвлади до куркул╕в, то я м╕г би його охарактеризувати такими словами, але к╕нець мен╕ причепили, бо я не м╕г сказати, що ╖х сл╕д було б вислати на Соловки. Це неможливо, бо там не вистачило б м╕сця.
12 лютого того ж року його заарештовують за звинуваченням у контрреволюц╕йн╕й д╕яльност╕. Матер╕али справи Тютюнника св╕дчать, що гепеушникам не вдалось його зламати, в╕н не видав н╕кого ╕з сво╖х побратим╕в по духу ╕ збро╖. В протоколах допит╕в записано: «В╕д сво╖х погляд╕в не в╕дмовлявся ╕ дос╕ не в╕дмовляюся...» «Пов╕домлення ГПУ будь про кого — проти мо╓╖ морал╕...»
Третього грудня 1929 року Колег╕я ОГПУ у Москв╕ винесла Юрков╕ Тютюнников╕ вирок —розстр╕л, але з застереженням: «приговор не приводить в исполнение до особого распоряжения». Майже р╕к чекав генерал-хорунжий виконання смертного вироку. Але в╕н не здався. Вистояти йому допомага╓ любов до дружини ╕ д╕тей. В лист╕ до дочки Ольги в╕д 22 с╕чня 1930 року в╕н пише: «...Не сумую, не втрачаю р╕вноваги. Г╕рше почував себе в перш╕ дн╕ п╕сля арешту, а пот╕м призвича╖вся. Щоб я не скучав та не сумував, до мене прил╕та╓ мр╕я золота, рожева, блакитна, могутня. Вона, мр╕я, пот╕ша╓ мене, несе в надхмарн╕ простори, на волю. В тих╕ хатини ╕ бурхлив╕ ок╕яни...»
А розстр╕л в╕дкладали ╕ в╕дкладали... Т╕льки двадцятого жовтня 1930 року куля об╕рвала життя незламного отамана.

╤ван ОЛЬХОВСЬКИЙ

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #32 за 10.08.2012 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10615

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков