"Кримська Свiтлиця" > #28 за 13.07.2012 > Тема "Душі криниця"
#28 за 13.07.2012
БЕРЕГИНЯ Р╤ДНОГО СЛОВА
Рима з Криму
Н╕на Федор╕вна Миколайчук (Гуменюк) народилася в сел╕ Острожець Млин╕вського району Р╕вненсько╖ област╕ в селянськ╕й родин╕. Навчалася в Острожецьк╕й середн╕й школ╕, до яко╖ прийшла на роботу п╕сля зак╕нчення ф╕лолог╕чного факультету Р╕вненського педагог╕чного ╕нституту ╕м. Д. Ману╖льського в 1958 роц╕ ╕ як╕й в╕ддала 45 рок╕в прац╕. В╕дм╕нник народно╖ осв╕ти, учитель-методист, науковий кореспондент АПН УРСР у 1970-1980-х роках. Автор поетичних зб╕рок «Цв╕т черешн╕», «Барви самоцв╕т╕в», «Неймов╕рна любов», «Благословенна будь», «Осяяння», багатьох статей у пер╕одичн╕й прес╕, в журналах «Укра╖на», «Укра╖нська мова та л╕тература в школ╕» («Дивослово»). Поез╕╖ Н╕ни Миколайчук друкувалися в зб╕рнику творчост╕ педагог╕в Укра╖ни «Самоцв╕ти», зб╕рнику волинських автор╕в «Св╕т помаранчевий». Ще в 70-х роках минулого стол╕ття славетний педагог, учений ╕ письменник Василь Сухомлинський назвав Н╕ну Федор╕вну «неповторним палким самоцв╕том». Сама ж учителька-поетеса так говорить про свою творч╕сть: «Мене завжди вабили тайники духовного св╕ту Людини, ╕ це обов’язково якось пов’язувалось з природою р╕дного краю. З раннього дитинства ╕ до сьогодн╕ сповнен╕ для мене яко╖сь та╓мничост╕ нав╕ть т╕н╕ в╕д дерев у саду, реч╕ в стар╕й комор╕ ╕ на горищ╕, пахощ╕ книг у б╕бл╕отец╕, кра╓види лук ╕ хутор╕в. Кожна р╕ч, дерево, рослина, в╕рилось, живе сво╖м життям, вабить до себе сво╓ю та╓мнич╕стю. ...Але найб╕льше збагачувало Душу художн╓ слово у сп╕лкуванн╕ з учнями. Саме школяр╕ допомогли мен╕ поринути у незбагненну красу Шевченково╖ правди, освячену предивною любов’ю до р╕дно╖ земл╕, вседолаючою, нетл╕нною, неподоланою...» Незважаючи н╕ на як╕ житт╓в╕ негаразди, поез╕я Н╕ни Миколайчук сповнена св╕тла ╕ доброти, чар╕вност╕, щирост╕ ╕ неп╕дробност╕. ╥╖ поетична душа прагне в╕дкривати все нов╕ й нов╕ «духовн╕ острови в океан╕ р╕дного народу», як писав Василь Симоненко. В ╖╖ творчому доробку ╓ чудов╕ в╕рш╕ про р╕дну Р╕вненщину, про Волинь, ╓ цикл «Прикарпатських мотив╕в». А в ос╕нн╕ дн╕ 2009 року ╖й випало в╕дпочивати в кримському санатор╕╖ «Укра╖на». По╓днуючи, за висловом Максима Рильського, «красиве ╕ корисне», поетеса Н╕на Миколайчук не т╕льки набиралася ф╕зичних сил, а й духовно╖ наснаги. Краса п╕вденнобережжя — сонце, море, гори, в╕чнозелен╕ струнк╕ кипариси, ц╕люще пов╕тря — усе це надихнуло ╖╖ на створення чудових в╕рш╕в про п╕вденний край. Вони й склали цикл «Кримськ╕ враження», по духу близький до циклу «Кримськ╕ спогади» Лес╕ Укра╖нки. Ось як сама поетеса розпов╕да╓ про народження кримських в╕рш╕в: «Цикл поез╕й «Кримськ╕ враження» — творчий п╕дсумок мого перебування на П╕вденному берез╕ Криму, незабутньо╖ зустр╕ч╕ з морем. Живучи б╕ля моря — не сп╕вати не можна. От ╕ в╕ршувалось, мр╕ялось, сп╕валось, згадувалось...» Нав╕ть у цьому щирому захопленн╕ п╕вденнобережною красою, особливо морем, яке для л╕ричного героя в╕рш╕в поетеси з Р╕вненщини «не чорне, а неповторне кожну мить», море, до якого «╖дуть люди, щоб ц╕нувати те, що ╓», щоб побачити, як вран╕шн╓ сонце «скупане у мор╕, пром╕нням, н╕би веслами, пливе по хвилях», а десь поблизу, «в╕тер кобзу налаштову╓ на пальмов╕й тремтк╕й струн╕», щоб заграти р╕дну мелод╕ю, нав╕ть тут присутн╕й елемент жалю, туги, болю... Чому ж болить ╕ суму╓ душа л╕ричного героя поез╕й Н╕ни Миколайчук? Та тому, що тут, у Криму, серед ц╕╓╖ краси не в╕дчува╓ш «пошанування свого роду, холоне все без мови-пам’ят╕, без в╕ри, без ╕дей» («Самотн╕сть»). Чудеса кримсько╖ природи тьмян╕ють, меркнуть, викликають на душ╕ тривогу ще й тому, що нин╕шн╕ «крут╕ завойовники» загр╕бають «узбережжя ╕ гори», згр╕бають все у сво╖ «комори, от т╕льки моря ще не проковтнуть...» Пом╕тно й неозбро╓ним оком, як на землю ╕ море, на людськ╕ душ╕ наступа╓ «завойовницьким кроком кап╕тал» («Розмова з морем»). Л╕рична геро╖ня Н╕ни Миколайчук зустр╕лася в Ялт╕ й ╕з славетною землячкою Лесею Укра╖нкою, котра б╕ля музею свого ╕мен╕ «сид╕ла мовчки, заломивши руки, замислена, могутня, кам’яна». Це вона, наша мужня ╕ красива поетеса, нав╕чно «залишилася для нас р╕днею» в цьому неповторному за сво╓ю красою, але такому не вельми прив╕тному краю, де зр╕дка почу╓ш р╕дне слово, р╕дну мову, де почува╓шся «чужим для чужого двору...» Та попри все, ми — укра╖нц╕, — нагаду╓ поетеса Н╕на Миколайчук, — «кор╕ння наше глибоченне», ╕ живемо ж таки в сво╖й кра╖н╕, а тому ми —
«Незнищенн╕ й не розп’ят╕. Нам ╓ чим з вами дорожить, Допоки в кожному хлоп’ят╕ Наш дух козацький буде жить!»
«Мо╓ в╕ршування тут, на берез╕ моря, — пише Н╕на Федор╕вна, — викликало щире захоплення мо╖х нових знайомих Ганни та Олени, як╕ переконались, як твориться поез╕я «з натури». Це вони порадили мен╕ над╕слати сво╖ в╕рш╕ до «Кримсько╖ св╕тлиц╕». (╤ правильно зробили, бо де ж ╕ще друкувати в╕рш╕ кримсько╖ тематики укра╖нських автор╕в, як не в укра╖номовн╕й газет╕ «Кримська св╕тлиця» — ╓диному в сво╓му род╕ — громадсько-пол╕тичному ╕ л╕тературно-мистецькому (!) виданн╕ на теренах автоном╕╖. — Д. К.). Буду щиро вдячна, — пише авторка, — якщо знайдуться шанувальники р╕дного слова п╕д кримським небом Укра╖ни». Запевня╓мо Вас, пан╕ Н╕но, що обов’язково знайдуться! Бо така вже наша укра╖нська ментальн╕сть, — без красиво╖ п╕сн╕ ╕ талановитого поетичного слова ми просто себе не уявля╓мо! А Ваше художн╓ слово — то Слово Велико╖ Людсько╖ душ╕!
Данило КОНОНЕНКО
Н╕на МИКОЛАЙЧУК ╢ДНАЙМОСЯ!
Епоха втрат, занепаду ╕ втоми, Збагачення зажерливих нездар Востанн╓ вже запиту╓ нас: хто ми? Нащадки славн╕ чи живий товар? До болю важко думати, кра╖но, За що геро╖ полягли тво╖? Манкурти на видовищах ру╖ни Лобами з╕штовхнули холу╖в. ╢днаймося, св╕дом╕ укра╖нц╕, У кого ще не скисла в жилах кров! Бо на хрест╕ стражда╓ за нас ╤НЦ╤, За зраду, за незгоду й нелюбов! ╢днаймося, в земл╕ черпаймо силу, Без не╖ ми — що вершник без коня. ╤стор╕ю не висмикнеш курсивом ╤ до мети не втрапиш навмання. Не стануть храмом кам’ян╕ хороми… Та поки з нами прац╕ чересло, В епоху зрад, занепаду ╕ втоми Шевченковим п╕дводьмося чолом! (╤НЦ╤ – ╤сус Назаретський, Цар ╤удейський — написали кати на Христовому розп’ятт╕)
Н╕на МИКОЛАЙЧУК КРИМСЬК╤ ВРАЖЕННЯ
ЗУСТР╤Ч ╤З МОРЕМ
Не знала, не знала, що море — високе, Я думала: так соб╕ — глибина. А тут — водяного громаддя неспок╕й, А дал╕ вже хмари. Ну от тоб╕ й на! Побачила: море бува╓ ще й гр╕зне, Його покоряють в╕дважн╕ серця, П╕сн╕ ╓ про море, хорош╕ та р╕зн╕ (Сп╕вати про нього н╕коли не п╕зно), ╤ буде ще п╕сня. Та т╕льки не ця. * * * Вже в╕тер кобзу налаштову╓ На пальмов╕й тремтк╕й струн╕. Мелод╕ю, що в цьому слов╕ ╓ Почути хочеться мен╕. Вона гуде, шумить ╕ п╕ниться, Прибо╓м в берег вигра╓. Що наша доля — не розб╕йниця, Коли усе це нам да╓.
РАНОК Б╤ЛЯ МОРЯ
Заснули л╕хтар╕. Погасла н╕ч, ╤ день зорю заколихав ранкову, А сам прокинувся ╕ дивну р╕ч В╕д сонечка почути хоче знову. ╤ встало сонце, як усе живе, У мор╕ скупане, грайливо-житт╓дайне, З пром╕ння веслами гойда╓ться, пливе. Попросимо: краплину сили дай нам!
ПРОГУЛЯНКА ДО МОРЯ
З об╕ду вс╕ гайнем до моря, ╤ все, що з нами, — наше все. Ц╕ сизо-голуб╕ простори, Приплив, що хвиля принесе.
╤ чайки — в╕дчайдушн╕ птиц╕, Рибалоньки соб╕ сам╕, В стих╕╖ моря — жал╕бниц╕, Чи плач у них, чи, може, см╕х.
А море — мудро-невгамовне Й талановито-гром╕здке — Цей келих нам п╕дносить повний. Не часто трапиться таке.
А Я — НА МОР╤ П╕сня Музика Галини Мос╕йчук
Вокзал зал╕зничний до потяг╕в звичний, А цей зачекався мене. По╖ду до моря, втоплю сво╓ горе, Недуга й сама промине. ПРИСП╤В: А я — на мор╕, я — на мор╕, Гойда╓ хвил╕ теч╕я. Тут — кипариси, пальми, гори, Тут — небо, сонечко ╕ я.
Гудки на перон╕, купе у вагон╕, Вже потяг руша╓ у путь. До моря, до моря! Вернуся не скоро, Вс╕ клопоти хай п╕дождуть. ПРИСП╤В. Не все ще за грош╕, ╓ люди хорош╕, А в мене — простий саквояж. Тут — кожному сонце, не те, що в в╕конц╕, ╤ кожному — п╕сня своя ж. ПРИСП╤В. А я — на мор╕, а я — на мор╕...
САМОТН╤СТЬ Чому така пр╕снотна порожнеча, Коли навколо — тисяч╕ людей? ╤ с╕рий сум тво╖ схиля╓ плеч╕, ╤ не знайти в╕драдоньки н╕де.
Здавалося б — ах, чудеса природи Тоб╕ даровано на кожен день. Холодне все без пошан╕вки роду, Без мови-пам’ят╕, без в╕ри, без ╕дей.
РОЗМОВА З МОРЕМ
Розкажи мен╕, море, легенду, Що збер╕г тв╕й земний календар. Тиражем рекламованих бренд╕в Нагадай про монголо-татар.
Але як не пом╕тити зможу Завойовник╕в нин╕ крутих, Що на тебе плетуть загорожу, Я прошу, не розказуй про тих,
Хто загр╕б узбережжя ╕ гори, Долю з розуму зв╕в не одну. Хто вже сушу загр╕б у комори, Т╕льки моря ще не проковтнув.
Кап╕тал завойовницьким кроком Наступив на контори ╕ ЗМ╤. Бережись, щоб тебе ненароком, Щоб тебе подолати не зм╕г.
МОРСЬКИЙ НАСТР╤Й
Шум╕ло море, не вгавало, З ус╕х, як кажуть, сил сво╖х, Надводн╕ замки будувало ╤ руйнувало зразу ж ╖х.
Ген там Нептун тризубцем горне, Веслу╓, п╕ну гребенить. Ах, море, море, ти — не чорне, Ти — неповторне в кожну мить.
* * * Затихло море, виплакалось небо, Пов╕трям стали крапельки дощу, ╤ треба жити. Жити, мабуть, треба Хоч би тому, що б╕ль ╕ще не вщух.
Життя — не сон, не битва й не гонитва, В соб╕ шукати ╕стину в╕зьмись, Складай слова у сонячну молитву, Тоб╕ ╖╖ озвучити колись.
МОРСЬКЕ НАТХНЕННЯ
П╕ду до моря по натхнення ╤ зм╕нить все до навпаки, ╤ стане раптом одкровенням Те, що дали тоб╕ роки.
╤ спогади легкими будуть На тл╕ н╕кчемност╕ кар’╓р. До моря, мабуть, ╖дуть люди, Щоб ц╕нувати те, що ╓. * * * Аби краса наш св╕т порятувала, Шукайте в ж╕нц╕ т╕льки доброту. Шерше ля фам. А доброти не стало. Мабуть, не ту шукали ви, не ту. * * * Усе видн╕ш в╕дносна тимчасов╕сть Земного надсу╓тного буття, Усе част╕ше доп╕ка╓ сов╕сть За те, чому нема╓ вороття.
П╤СЛЯ НЕВДАЛОГО ДНЯ
А люди кажуть: дасть Бог ранок. Насправд╕, так воно ╕ ╓. Казала мама: на все панок, Поки пташина росу п’╓.
День поверта╓ться до тебе, Немов до сонечка земля, До прац╕ кличе. Жити треба, Носити з г╕дн╕стю ╕м’я.
ОБЕР╤Г У ДОРОГУ
Людська рука береться за хл╕бину, Затиску╓ нар╕зан╕ шматки. ╤з санатор╕ю, ╕з «Укра╖ни» Ладну╓ться додому д╕д меткий.
Було усе: борщ╕, котлети, каш╕, ╤ затишок тут кожного з╕гр╕в. Про голод пам’ятають люди наш╕, В дорогу беручи цей обер╕г.
В ЯЛТИНСЬКОМУ МУЗЕ╥ ЛЕС╤ УКРА╥НКИ
Музей у Ялт╕ — Лесина садиба, Будинок ╕ мансарда нагор╕. Тут затишок людей такого штибу. ╤ господиня стр╕ла у двер╕.
Сид╕ла мовчки, заломивши руки, Замислена, могутня, кам’яна. Ус╕ сво╖ перетерп╕вши муки, Р╕днею залишилася для нас.
Грозилось море змити все прибо╓м, Атаки берег мужньо в╕дбивав... А Леся почувалася вдовою — У мор╕ сл╕в топилися слова.
Ялта, 2009
УКРА╥Н╤ БУТИ!
Я знаю: Укра╖н╕ — бути! Кажу вам: Укра╖на ╓! Не в╕рте в немоч╕ ╕ скрути, Н╕що св╕домих не уб’╓.
Ми з Кобзаревих запов╕т╕в Зростали до каменяр╕в, У глин╕, дерев╕, гран╕т╕ Творящий розум не згор╕в.
Кор╕ння роду — глибоченне. Ми вже д╕знались, де й коли ╤з чорнозем╕в наш╕ гени З╕рками в неб╕ розцв╕ли.
Убог╕ духом шоу-блудн╕ — Криклив╕ дуже, а проте — Однаков╕ в свята ╕ будн╕, Нам не розкажуть про святе.
Почули вже у мов╕ р╕дн╕й Дзв╕нко╖ п╕сн╕ позивн╕ На Сход╕, Заход╕ й на П╕вдн╕, В Мадрид╕, Рим╕ чи у В╕дн╕ М╕льйони дочок ╕ син╕в.
Ми — незнищенн╕ й не розп’ят╕, Нам ╓ чим з вами дорожить, Допоки в кожному хлоп’ят╕ Наш дух козацький буде жить.
ДОДОМУ!
Вже розцв╕ли останн╕ маргаритки, Чи хризантеми, як ╖х тут зовуть. Збирай, ╜аздине, вс╕ сво╖ пожитки, Додому, на круги своя, у путь.
Нагостювалась. Осп╕вала море ╤ море сл╕з даремно пролила. Була чужою для чужого двору, Вп╕знаваною для сво╖х була!
Втомилась, кажеш, в╕д краси г╕рсько╖, Сповито╖ фантаз╕╓ю хмар. На волю хочеться, свободи степово╖, Без не╖ — що з╕жмаканий сухар.
Моя десь там зарита пуповина, Вже з не╖ сад ╕ р╕д новий прор╕с. Праматеринська у земл╕ родина, Та ще трима╓ прав╕тц╕вська в╕сь.
К╕нь вороний там загубив п╕дкову, А п╕сню приховав у спориш╕. Я маминим молитимуся словом, Аби ╖╖ почули! Аби ╖╖ сп╕вали в╕д душ╕.
Гаспра, жовтень 2009
"Кримська Свiтлиця" > #28 за 13.07.2012 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10515
|