Версiя для друку Обговорити в форумi

У кожної нації, народу і навіть маленької соціальної групи протягом віків виробилися власні звичаї і традиції. Це – втілені в рухи і слова світовідчуття, світосприймання та взаємовідносини між людиною і природою, людини з людиною. Цими неписаними законами і сьогодні керуються в найменших щоденних і найбільших всенародних справах. За ними, як найміцнішими елементами, що об’єднують людей в один народ, він розпізнається на сучасному етапі і в історичному минулому, розвивається його духовна культура. Це цілісний колоритний світ із вмотивованими для певних свят обрядовими ритуалами, піснями, атрибутами і матеріалізованими захисниками – оберегами.
Повертаючись обличчям до духовної культури народів, що населяють Кримський півострів, до забутих джерел, що живили їхній дух, оберігали чистоту душі, допомагали пояснювати незрозуміле, відповідно діяти і жити, Всеукраїнський інформаційно-культурний центр започаткував у серпні минулого року цикл семінарів з вивчення національних обрядів, девізом яких є вислів: «Через традиції і культуру – до міжнаціонального діалогу і розвитку добросусідства в Криму». На першій зустрічі цієї тематики з провідними культурологами та етнографами півострова йшлося про історичні традиції і сучасні віяння кримськотатарського весілля з практичним відтворенням обряду.
Другий семінар, проведений нещодавно в залі Кримської республіканської універсальної наукової бібліотеки ім. І. Франка, відкрив його учасникам мальовничий і загадковий світ традицій та обрядів кримчацького народу. Його ще називають народом, схожим на одинокого птаха. Чому одинокого? Тому що ця етнічна тюркомовна група, якій, за визначенням учених, — більше двох тисяч років, пройшовши довгий шлях від дев’ятисот дворів у XIII-XV століттях у Карасубазарі, нині Білогірську, головному регіоні проживання кримчаків, до 10-12 тисяч чоловік на початку 1940-х років, перебуває на межі зникнення.
Їх залишилося в Криму всього кількасот. І скоро, як прогнозують демографи, кримчаків не буде взагалі. Є така точка в кожному невеликому народі, після якої йому вже не відновитися біологічно. Звичайно, представники етносу залишаться, розчинившись у масі інших національностей, але своєї власної в них уже не буде.
— Цей процес розпочався після Другої світової війни, в якій кримчаки були майже знищені німецько-фашистськими окупантами, як народ, — розповіла голова культурно-просвітницького товариства «Кримчахлар» Дора Пиркова. — Перервалася традиція одруження кримчацьких юнаків з дівчатами своєї національності. Сім’ї стали змішаними, в яких традиції предків поступово почали забуватися.
А це ж ціла енциклопедія життя, самобутність якого виплекана тривалим трудом буття та еволюційного розвитку кримчаків протягом століть. На формування їхнього побуту і культури впливали і кліматичні фактори та природні рельєфи. Як уберегти цей образ і дух предків, їхній унікальний голос у людстві від загибелі?
Сьогодні або ніколи, — вирішили у створеному в 1989 році товаристві кримчаків «Кримчахлар» і по крупицях почали збирати оповідання, притчі, легенди, пісні — все, що залишилося в пам’яті людей про народну мораль, фольклор, кулінарні рецепти. Кримчацька казка «Ашик Гаріп», наприклад, глибоко вразила художню уяву російських поетів Олександра Пушкіна і Михайла Лермонтова і вони використали її сюжет у своїй творчості. І з таких мозаїчних клаптиків складався психолого-художній опис характерів і типів кримчаків. Їх, зокрема, узагальнив у книзі «Письмова спадщина кримчаків» старійшина етносу, вчений-мовознавець і дослідник фольклору Давид Ребі та автор п’ятнадцяти поетичних книг і п’яти — прози Олександр Ткаченко в збірнику «Сон кримчака, або Відірвана земля».
Карасубазар і община кримчаків навколо нього — це, за О. Ткаченком, особлива планета, анклав, як у «Миргороді» М. Гоголя — теж ціле населення персонажів, — написав у вступній статті до книги доктор філософських наук Георгій Гачев. Гортаєш її сторінки і з перших рядків відчувається дух, воля і навіть інтонація людей древнього гордого народу з трагічною долею.
Дослідження подій і фактів, етнографічні статті, фольклорні матеріали, мемуари, листи, документи з фотоілюстраціями, вірші і проза з історико-культурної спадщини кримчаків регулярно друкуються протягом останніх років в альманасі «Кримчахлар», який виходить завдяки фінансовій підтримці Республіканського комітету у справах національностей і депортованих громадян АРК. Товариством уже підготовлено і видано шість його випусків обсягом близько двохсот сторінок кожен.
За свою багатовікову історію кримчаки сформували традиції, близькі до традицій тюркомовних народів, які проживали поряд з ними. Однак були і відмінності з етичних та конфесійних мотивів. Особливо добре це видно в національному одязі, який було продемонстровано на семінарі у слайд-шоу, створеному за експонатами народного історико-етнографічного музею кримчаків під мелодії народних пісень і танців в аранжуванні і виконанні композитора Валерія Слуцького. Фоторяд доповнила розповідь завідувача музею Ніни Бакши, яка вийшла на сцену в довгій, у народному стилі сукні з фіолетового оксамиту і національному головному уборі — фесці, прикрашеній вишитими орнаментами і рядами «золотих» монеток, а група «Рувшан» («Радість») Театру танцю народів світу «Мозаїка» з Євпаторії під керівництвом лауреата міжнародних тюркських фестивалів Тетяни Садовської виконала жартівливий народний танець.
Елементи стародавніх звичаїв і вірувань постійно були присутні в житті кримчацького народу і передусім у весільних обрядових традиціях, які відзначаються багатством і мальовничістю, зберігаючи в собі смислове значення різних етапів розвитку етносу. Вибір нареченої, попередні переговори перед сватанням, заручини — це ціла епопея з жартами, піснями, капризами дівчини на виданні.
Весілля тривало тиждень. Розпочавшись у понеділок, воно закінчувалося в неділю. Кожен із цих семи днів як окрема художня композиція зображений на триптиху «Історія, обряди і життєва драма кримчаків». Її автору Іллі Борохову, кримчаку за національністю, директору Сімферопольської дитячої художньої школи, і надала слово ведуча семінару — методист ВІКЦ Зінуре Ісмайлова для розповіді про цей чудовий, наповнений поезією, естетикою краси і глибокою символікою ритуалів обряд.
Його окремі фрагменти, зокрема сватання, одягання нареченої, її танець із нареченим, розламування коржа і загальний улюблений ритуальний танець — «хайтарму» (повернення), продемонстрували учасники театралізованого дійства, в якому роль чарівної свахи виконала Ніна Бакши, батька нареченої — художник-дизайнер, викладач Сімферопольської дитячої художньої школи Георгій Голубятников, її матері — Тетяна Садовська, нареченої — артистка ансамблю «Хайтарма» Марина Линчак, нареченого — студент Донецької консерваторії Антон Ужегов. У виконанні лауреата тюркських фестивалів і конкурсів Сервіназ Бекташевої прозвучала кримчацька пісня «Ельмаз».
У кримчацькому весіллі, яке було не тільки радісною і щасливою подією для молодих людей, а й великою відповідальністю на все життя, не допускалася навіть думка про зраду. Одружувалися кримчаки в юному віці: дівчата в 13–16, хлопці — в 16-18 років. Весілля відбувалося в основному восени. В його обрядових елементах за участі родичів, сусідів і знайомих є такі, які відсутні в інших народів, наприклад, розвішування посагу нареченої для загального огляду. Це була справжня виставка рукоділля, немов у галереї декоративно-прикладного мистецтва. Ще маленькою дівчинкою наречена шила, вишивала узори, плела мереживо, прикрашала білизну: простирадла, рушники... Всю свою фантазію і майстерність вкладала у виготовлення серветки — подарунка майбутньому чоловіку. От де виявлялося, хто — майстриня, а хто лінується в роботі.
Якщо наречена була сиротою, збирали придане їй добрі люди всією громадою. «Нитку тут, нитку там — для нареченої каптан». Четвер — день вінчання розпочинався з очищення водою молодят у лазні перед вступом у шлюб. А в процесі шлюбної церемонії за іудейським ритуалом у синагозі до традиційного канонічного благословення рабина — ребі додавалося підняття над їхніми головами живого півня.
Семінар з реставрованим обрядом весілля і демонструванням фрагментів документального фільму «Рядки стародавньої джонки», автор якого — завідувач корпункту Всесвітньої служби «Українське телебачення і радіомовлення» Валентин Козубський, можна назвати майстер-класом з народознавства. Для кримчаків це було свято з музикою, піснями, іграми, обміном римованими жартами і частівками-експромтами. І безліч квітів, особливо гвоздик. Ця квітка — символ любові, дружби, довіри. Гвоздику дарував наречений коханій, вона — йому, гостям і просто знайомим людям.
Яскраві красиві костюми, чудовий обряд, через який проходили до війни всі, у тому числі й найпростіші сім’ї. Проте в наш час навіть одноденну урочисту церемонію одруження і весілля за всіма народними звичаями спроможна здійснити не кожна родина. І зовсім не через ігнорування традицій, а через необхідність чималої суми банківського кредиту для фінансового забезпечення цих сімейних свят.
Час і родинні доходи вносять корективи у весільні та інші обряди і традиції. Однак закладений в них глибокий зміст, зібраний і перевірений століттями, не забувається. Його відчуваєш серцем, а особиста участь в яскравому театралізованому видовищі нехай і невисокого, а лише домашнього рівня робить кожного з нас творцем народної культури, причетним до загальної духовності народу, наповнює її любов’ю, вірою і гармонією.

Валентина НАСТІНА

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 22.06.2012 > Тема "Крим - наш дім"