Версiя для друку Обговорити в форумi

«Слава тобі, Гамалію,
На весь світ великий,
На весь світ великий,
На всю Україну,
Що не дав ти товариству
Згинуть на чужині!»
Тарас Шевченко

3 червня біля Будинку культури в селі Стопчатів Івано-Франківської області відбулися урочистості з нагоди відкриття та освячення пам’ятника сотенному Української повстанської армії «Гамалії».
Саме у цьому селі 1893 року народився вірний син своєї матері-України, у майбутньому відважний воїн, досвідчений і справедливий командир, який врятував не одне повстанське життя, — Василь Скригунець.
Зранені Карпати стогнали від незагоєних ран Першої світової війни. Галичани кинули виклик долі і на уламках Австрійської монархії проголосили власну державу. Але на заваді українському розвитку стали поляки, і галицька юнь взялася рятувати рідну землю. До Гуцульського куреня УГА, створеного в Коломиї наприкінці листопада 1918 року під орудою Гриця Голинського, записувалися лише добровольці. Був серед них і 19-річний Василь.
Напоєний духмяними пахощами гірських трав, славою минувшини, про яку розповідав батько — стопчатівський ґазда, майстер на всі руки Микола Скригунець, Василь виріс палким патріотом своєї землі і готовий був віддати за неї найдорожче – власне життя. Так боролися і його пращури, коли на підступах до карпатських перевалів стіною заступили шлях батиєвим кочівникам.
Василь подався до Січових Стрільців, як старшина пройшов із боями від Львова до Києва й Одеси, хоробро й завзято бився з польськими і московськими окупантами.
Після прикрих поразок у перших українських національно-визвольних боях Василь Скригунець, як і його побратими по зброї, боротьбу не припинив, вступив до грізної і ненависної польській владі Української військової організації, став членом ОУН з перших днів її народження 1929 року. У той же час здобував вищу освіту у Празькому університеті.
Впродовж усього життя переслідувався польською, німецькою, радянською окупаційними владами.
1943 року вишколював у рідних Карпатах стрільців у таборі УНС. 1944 року 51-річний український старшина створив і очолив сотню важких скорострілів «Черемош», яка увійшла до складу куреня «Гуцульський» під орудою командира «Книша» — Дмитра Горнякевича. Воював, незважаючи на вік, завзято. Сотня, очолена геройським командиром, здобула не одну перемогу над «пайдьошниками».
Через рік «Гамалія» передав сотню молодому командирові з Жаб’я «Чабанові» — Іванові Скульському, а сам був призначений на відповідальний пост заступника шефа зв’язку Коломийського окружного проводу ОУН. Вищий провід належно оцінив набутий у лавах УВО і ОУН величезний підпільний досвід уже немолодого повстанця.
Партизанські закони були суворі, до порушників військової дисципліни іноді застосовувалися і виняткові методи покарання. Коли восени 1945-го року група стрільців УПА на території Березова була обмовлена провокатором, саме «Гамалія» примчав на коні у той момент, коли їх вишикували перед сотнею і збиралися розстріляти.
— Дмитре, не бери гріх на душу, хлопці не винні! – рішуче промовив до «Скуби». Якщо ми своїх будемо стріляти, хто ж тоді воюватиме?
Життя повстанців було врятоване.
1947 року уславленого командира бачив тоді 8-річний Михайло Томащук. Він згадує про те, як сільські аматори одного вечора показували в читальні якусь виставу. Несподівано усі актори кудись зникли, і на сцену рішучим кроком вийшов широкоплечий, з довгою, майже до грудей бородою бандерівець. Куртку перехрещували кулеметні стрічки, за поясом гранати. Зал завмер. Погляд уважний, зосереджений, спокійний. Тоді вже всім було зрозуміло, що зрадливий Захід кинув наш визвольний рух на розправу Сталінові, тому «Гамалія» промовив приблизно так: «Слава Україні! Ми не схилилися перед поляками і німцями, не схилимося перед більшовиками, а якщо прийдуть американці — будемо бити і їх!»
Приблизно за півгодини до читальні вдерлися гарнізонники, але повстанців уже не застали. Такими були перипетії партизанської війни, полум’я якої у борні зі стократ переважаючими силами окупантів поступово згасало. Вони наполегливо вишукували останні вогнища підпілля, щоб немилосердно їх знищувати.
15 травня 1948 року на небокраї з’явилося багряне сонце. Для сотенного «Гамалії» та його друзів воно зійшло востаннє. У Щербаковій Подині, що біля села Верхній Березів Косівського району, разом із ним перебували «Ганджа» — Петро Скільський, «Грізний» — Дмитро Негрич, «Зірка» — Іван Урбанович, «Стародуб» — Микола Арсенич.
Того дня на зв’язок із ними вийшла жінка з Верхнього Березова. Її вислідили чекісти і тут же, у лісі, катували так, що з рук повилазили поламані кістки, а потім з живої почали здирати шкіру. Цих звірячих знущань вона витерпіти не змогла і показала карателям, де знаходився бункер. Мимовільним свідком трагедії був хлопець Іван Васкул. Чекісти заарештували його і наказали йти з ними. Схрон, що був на дні провалля, воронням обсіли енкаведисти. З нього вийшов з піднятими руками «Ганджа», але несподівано вихопив зброю і застрелив одного чекіста. Сам, скошений кулями, скотився до потічка. За ним спробував вихопитися нагору «Грізний», але був убитий, коли висунувся з люка, і провалився назад під землю. Цілий день чекісти викурювали з бункерів повстанців димовими шашками, пропонували здатися, виходити нагору без зброї з піднятими руками. Але відповіді не було. Під вечір Іванові наказали підняти люк, і коли він це зробив – несподівано зіштовхнули у схрон. В диму і темряві він нічого не бачив, але чиркнув сірником і просунувся вперед. Знайшов нари – на верхніх лежав, як потім з’ясувалось, «Гамалія», на його грудях хлопець побачив пістолет, на нижніх нарах лежав «Зірка», а неподалік – «Стародуб».
Потрапити до рук ворога живими повстанці не захотіли і застрелилися. Воліли померти стоячи, ніж жити на колінах.
Знаковою постаттю на відкритті пам’ятника сотенному «Гамалії» був доброволець у рядах УПА, український поет, перекладач, літературний критик, голова Української всесвітньої координаційної ради, Герой України Дмитро Павличко, який теж, як і легендарний повстанець Василь Скригунець, народився у селі Стопчатів.
— Цей пам’ятник – образ людини, яка готова вмерти за свою Батьківщину, — сказав Дмитро Васильович, відкриваючи урочисте зібрання. — Придивіться до рис його обличчя — це мужня, впевнена у своїй правоті, сильна, нескорена окупантами і загарбниками людина. Мій тато, коли я був хлопчиком, показав у стопчатівській церкві на широкоплечого юнака: «Дивися, Дмитре, це Січовий Стрілець». Я пам’ятаю його кептар, сорочку, світле молоде обличчя. Він був батьком і організатором УПА Коломийського загону. Це пам’ятник не лише йому, а величі духу Української повстанської армії, українського народу. Сьогоднішня подія має всеукраїнський характер за своєю змістовністю. Це людина, яка подає приклад, як бути патріотом не на словах, а на ділі. Герої не вмирають, сотенний «Гамалія» буде жити вічно в людській пам’яті.
Привітали людей, а їх зібралося близько півтисячі — з Коломиї, Космача, Львова, Чернівців, Києва — владика Миколай з Коломиї, стопчатівський священик отець Володимир, отець Микола, після чого відправили панахиду за загиблими повстанцями та освятили пам’ятник.
Дмитро Павличко запрошував до слова побратимів з сотні «Гамалії» — Мирослава Симчича («Кривоніс»), Василя Томича, Василя Ігнатюка, автора пам’ятника Романа Захарчука з Коломиї, Ганну Малкович — ініціатора події, котра запропонувала встановити цей пам’ятник, письменника-літописця визвольної боротьби в рядах УПА Михайла Андрусяка.
Після урочистостей відбувся концерт, організований директором Будинку культури Стопчатова Оксаною Морикіт, захід вела її чарівна донька Світлана. Бадьоро, натхненно, від усієї душі співали на концерті народних та повстанських пісень об’єднаний хор «Березуни» (керівник Ганна Малкович, музичний керівник Михайло Геник), народний чоловічий аматорський колектив «Кришталь», колектив «Спас» (керівник Василь Гоянюк), стопчатівський народний аматорський колектив духовної пісні (керівник Петро Паланюк), вокальний жіночий ансамбль «Мальви» (керівник Олеся Шкрібляк), чоловічий вокальний ансамбль вояків ОУН-УПА Коломиї (керівник Ольга Руданець).
На цих урочистостях я познайомилася з людиною, яка пройшла усі лихі випробування війни, у котрої й досі при спогадах бринять сльози на очах, ветераном-учасником бойових дій ОУН-УПА Михайлом Гоянюком.
— Я народився у селі Спас. У 1945 році мусив тікати з хати, аби мене не виселили до Сибіру. Мати і батько були в партизанах. Семеро моїх братів і сестер убили більшовики. Я був дуже спритним вояком. Пам’ятаю, одного разу більшовики мене оточили, зі зброєю, собаками, а я заліз на граба і з дерева на дерево перескакував і так врятувався. Вони вводили своїх людей до УПА, які знищували її зсередини. І зараз відбувається те саме на державному рівні. Настав час, коли люди віддають душу і життя заради грошей, а не ідеї. Як не вистачає зараз таких Гамаліїв!
Тарас Шевченко змалював образ козацького ватажка таким, якими були справжні козаки: хоробрий, завзятий, кмітливий. Він завжди там, де потребують його допомоги. І як би не намагалися принизити і зруйнувати в усі часи Україну, вона є і буде доти, поки спроможна буде наша земля народжувати таких вірних синів-захисників, як Василь Скригунець — Гамалія.

Юлія КАЧУЛА
с. Стопчатів,
Івано-Франківська oбласть

Героям - слава!
Дмитро Павличко
СОТЕННИЙ ГАМАЛІЯ
ПОЕМА

І
Під гонтами нова космацька хата.
Два кулемети на колесах. Пси.
А в хаті – бандажі, червона вата,
Ремені, кров’ю вмиті пояси.
Лежать поранені. Тяжкі, як зброя.
Під головами ліжники старі.
І смертю пахне молоденька хвоя,
І моляться живі боївкарі.
Сотенний Гамалія спить на лаві.
Не спав же він три ночі й штири дні.
Затихли в Космачі і в Проскураві
Бої, але не вигасли вогні.
Він спить і чує: бій пашить, як спека,
І сам він, наче обгоріла віть;
Він спить і бачить: палахтить смерека,
І не втікає з полум’я – стоїть!
Він спить і бачить: палахкоче церква,
Пайдьошники повзуть, як мурашва.
Він бачить кров свою. Вона не мертва –
Звисає, наче нитка, з рукава.
Він спить і чує: грають скоростріли,
Свої – співають, гавкають – чужі.
Він бачить: рідні хлопці побіліли,
Вмираючи на смертнім рубежі.
Він спить і чує: крешуть автомати.
Він бачить, як іскриться чорний плай.
Втім, до сотенного підходить мати:
«Васильку, що ти робиш? Не вмирай!»
«Стріляю, мамо! Повертайтесь д’хаті!
Перекажіть – живий! І ждіть мене».
Сльоза на кулеметній рукояті
Дрижить, немов життя його трудне.
І Камінь Новаківського над ними
Стоїть, як храм, як Господа могуть.
І москалі стежками вогняними
Із Шепота в Космач вмирати йдуть (1).
А татів голос чути із колешні,
І мати в хаті плаче, як свіча.
І Василько, як голуб із черешні,
До матері летить із Космача.
Та він в Стопчатові — не Гамалія,
А Скригунець Василь із Підгори.
Він — тільки з прізвищем своїм — подія,
Що каже: будь, борись або помри!
Додому він приходить на дві слові.
«О, тату й мамо!» Більше слів нема.
Хіба ще так: «Бувайте ви здорові!
Я ще прийду, та вже не крадькома!»
Він спить на лаві, киптарем накритий,
Що пахне, як серпнева сіножать.
Він знає, хто забитий, хто не вбитий,
Він знає тих, що долі тут лежать.
Він збудиться, як ватра невгасима.
І надворі погладить, наче пса,
Залізного і вірного «максима»,
Що дивиться в порожні небеса.
Той кулемет — його любов далека —
Із першої війни. То — сатана,
Гарчить, як звір, регоче, як лелека,
Гримить, як грім з небесного вікна.

Пройдуть літа. Впадуть усі редути,
Але послухай, помовчи вночі...
Той грім сотенного ти будеш чути
І в Києві, не тільки в Космачі.

II
Ось воїни з Морозової сотні.
Засуджені. Всі тридцять, як один.
Їх погляди безтямні і скорботні,
На скронях зблиски молодих сивин.
Вони на списку в курінного Скуби (2),
Березуни — всі з одного снопа.
Не вірить сотня в звершення погуби,
Бо дезертирів не було в УПА.

Їх розстріляють?! Це не може бути!
За що? За те, що в ліс прийшли самі,
Незграбні, бунтівничі, як рекрути,
Чи мо’, за те, що — неглухонімі?

Та вирок вже прочитано. «Зухвалі,
Розгуляні та гострі на язик.
Вони помруть, але не в криміналі,
Бо в нас нема тюрми для цих музик!»
Вони стоять. По вісімнадцять років
У кожного. Обличчя крейдяні.
Високі ростом. Погляди пророків.
У синіх мазепинках — леґіні!
І вже рої шикуються, і чоти,
І сотня вся при зброї — до ноги.
Мовчать усі, і тих нема, хто «проти»,
Є передсмертна тиша навкруги.
Та не мовчить сотенний Гамалія,
Найстарший віком. Сива борода.
Тремтять слова: «Це хто? Чия затія?
Це божевілля наше! Це біда!»
«Знять мазепинки, — хтось кричить, — додолу!»
Це пан суддя. Несправедлива лють.
І падають шапки на стежку голу,
І, мабуть, скоро голови впадуть.
А Гамалія: «Стійте! Не стріляти!
Велебні судді, слухайте мене!
Пустіть ви їх додому. Рідна мати
Зухвальство юне батогом притне!
То люди завтрашні, а не колишні,
Не скоряться довіку москалю!
До нас вони повернуться!
Подвижні,
Майбутні воїни! Я їх люблю!
Невже це вас, повстанці та герої,
Злоби й погорди отруїла їдь?
Отямтеся! Не піднімайте зброї
На цих дітей, і честі не губіть!
А якщо ні, я стану поміж ними!»
Стає. Додолу хиляться стволи.
І курінний здригнувся, побратими
Покірно руки вгору підняли.
Безтямність людську правда поборола,
І сині мазепинки, й знак хреста
Сам Гамалій кладе на юні чола,
І не тремтить рука його свята.
Закінчено процес... А де ж ті діти?
На Заході й на Сході ти познач
Всі тюрми, де вбивали їх совіти,
Звідкіль вони верталися в Космач.
Вони проходили незримі, вперті
За Збруч, за Дніпр, до Тясмина й Сули.
Вони шукали вже своєї смерті,
Вмирали, та померти не могли.
Через Карпатські гори й Медобори –
Стежки й дороги їхні лісові.
Там під хрестами впали вже підпори,
Боровики стоять в густій траві.
Березівські ліси й поля стражденні
Все пам’ятають. Там ще є тропа,
Де Гамалія воду пив зі жмені,
Поліг в останньому бою УПА.
Поліг. Нема. Спалили в Яблунові
Його кістки, щоб сліду не було.
Та він живе в Тарасовому слові –
Козак на морі. Визвольне весло.

Візьми «Кобзар», почуєш Гамалію —
Дух, що з неволі вибавляти йде.
Турецьку чи московську Візантію
Ненавидить і долілиць кладе.

III
На світі тяжко жить немолодому,
Як побратимів перших вже нема,
І не потрібний ти як друг нікому,
Хоч голосно шанований всіма.
Василю, хто ти, звідки ти й для чого
Народжений? Онуки — надовкруж.
Хоч старший ти од свого курінного
На двадцять літ, — порядку не поруш!
Шануй! Корися! Не пригадуй Львова,
Й того листопадового числа,
Коли твоя львів’янка чорноброва
Тобі «Кобзар» в окопи принесла.
Вона була твоєю медсестрою,
Цілованою в руки і в плече.
На бій вона хрестила твою зброю,
Щоб не затялася, — хай б’є й січе!
Той кулемет важкий,
 в ляхів одбитий,
Ти тягав на позиції, мов кінь.
Ти був закоханий, несамовитий,
Як дух із наших перших воскресінь.
Ти наступав на польські карабіни,
Кричав, як Гамалія, вчитель твій:
«Вперед! Вперед! За волю України!
А ні, то вмри на грані бойовій!»
Ти народивсь, щоб жити й визволяти
Не тільки від чужих, а й від своїх,
Сотворювати воїна з бидляти,
Народ — з рабів, з плачу — звитяжний сміх.
Пишу про тебе, бо тебе я знаю.
Мені мій батько показав тебе
У нашій церкві. А стояв ти скраю,
Як митар, а не гордісне цабе.
«То — січовий стрілець! Дивися, сину!»
Киптар, вишиванка, хрещата низь.
Червоне з чорним. Схожа на шипшину
Його сорочка (пом’янеш колись.)...
Той Гамалій, ровесник мого тата,
Прийшов до мене у найтяжчі дні.
Так, начебто душа моя розп’ята
Покликала: «Прийди, порадь мені!»
Ти в мазепинці повернувсь додому
Із програшної польської війни.
Навиклого до крові і до грому
Тебе в УПА покликали сини.
І зброю подали тобі онуки,
І ти пішов на поклик дітвори.
Куди ж мені податись від розпуки,
Скажи, порадь, мій батьку з Підгори!
Де мої браття, рухівські гетьмани?
Мислителі, подвижники пера?
Чекають милостей. Святої манни
З ненашого державного двора.
Де наймолодші, огненні, шалені?!
Кохаються і плачуть. Заплати —
Співати будуть на повстанській сцені,
А потім щезнуть, як тхори й кроти.
Той в радники пішов до пана Бога,
Навчає всіх покори та ума,
А той в хліві своєму, як безрога,
Сховався й жде обуха мовчкома.
А той прийде з чистенькими руками,
Але з душею кметя й холуя,
І вірші прочитає з матюками,
Щоб ствердити навік своє ім’я.
А той, борець за мову, лицар слова,
Тепер в регіоналах — бережись.
Жахна душа гадюча, двоголова
Була в людині схована колись.
Тепер відкрилася хахлів природа!
Василю, визволяти їх не смій,
Тримай в кайданах лютих, бо свобода
Їх обертає в смертоносних змій!
Прийди і говори. Я не зомлію,
Від розпачу ніколи не впаду.
Бо той, хто дав нам Україну й мрію,
Дасть пережити нам ще й цю біду.
На Щербакову Подину в тумані (3)
З гори й з долини сунуть москалі.
Всихає сонце, наче кров на рані.
Йде смерть до тих, що сховані в землі.
Три армії ідуть перемагати
Маленький сховок честі й правоти.
І Бог на землю дивиться крізь ґрати –
Не може чи не хоче помогти?!
Свої в своїй землі, а ті, прихожі,
То — окупанти, сталінські збуї.
О, Гамаліє, де твої сторожі,
Де сотня й кулеметники твої?
В криївці тиша. Хлопці не говорять.
Не відає й Господь о тій порі,
Чи смерть вони самі собі сотворять,
Чи вийдуть помирати надворі?
А в тій криївці воїнів п’ятірка
Ждуть ночі. Вийдуть на останній бій.
І першим вийде наймолодший Зірка
Березівський плечистий парубій.
І вже навколо першого – реб’ята,
Команда: «Брать жівйом!
Сдавайсь, бандіт!»
І вибухає в очі їм граната –
Зоря свободи й смерті динаміт.
Ганджа виходить з потайного люку,
Йде Стародуб за ним, і Грізний теж
Вискакує, й свою жону за руку
Виводить муж:
«Не бійся, з нами вмреш».
А та жона Марія, як Пречиста,
Під серцем носить дитинча своє.
На неї йде енкаведистів триста,
Вона стоїть. Не падає. Жиє.
Упала, та свою дитину чує,
Очима захисту шукає в хмар.
А де сотенний? Молиться й ладує
Останній захист — кулемет дегтяр.
Мій Господи, Тобі доповідаю:
«Я — Скригунець Василь із Підгори,
За правду й справедливість помираю,
Прошу, в бою посліднім підіпри!
Дай вистріляти диск, бо всі набої,
Що я носив, вже знають ціль свою.
І дай лицем припасти до живої
Землі моєї вічної в бою.
Тарасе, ти — одна моя надія,
Кров, що горить в Холодному Яру.
Я — твій читач, сотенний Гамалія,
Ти за Вкраїну вмер, і я — помру.

Я вірую: коли свобода встане, —
Прийдуть до мене родичі живі,
Стопчатівські й березівські краяни,
І друзі незабутні, бойові.
Прийде і Львів, де вчивсь я воювати,
Космач, і Жаб’є, і Березови,
І я почую, що живуть Карпати,
Живуть, як і жили, опроть Москви.
І Київ буде. Я його уздрію!
Прийде народ з-над моря й з-за Дніпра.
Не дай, мій Боже, вбити мою мрію,
Не дай! А я вже йду! Мені пора!»

Травень 2012 р.
Конча-Озерна

* * *

1. У сотні «Гамалії» («Черемош»), яка належала до куреня Книша, був рій станкових кулеметів. Сотня «Гамалії» зупинила наступ червонопогонників із Шепота на Космач 13 лютого 1945 року; врятувала офіцерську школу УПА в Завоялах.
2. Курінний «Скуба» (Дмитро Гах), загинув у бою з військами КДБ на Воскресінецькій горі біля Коломиї 1945 р. Відзначався військовою дисципліною, був ініціатором неоправдано жорстокого покарання групи стрільців із сотні «Мороза» за те, що один із них ударив офіцера із куреня «Скуби».
3. Щербакова Подина — поле під горами над Верхнім (Вижнім) Березовом, де була криївка сотенного «Гамалії», там він і загинув у бою з карательними військами КДБ 15 травня 1948 року.
(Прим. Д. Павличка)

ДО «НКВС» ПОПРОСИЛИ НЕ ВИЯВЛЯТИ АГРЕСІЇ

27 травня в Івано-Франківську відбулась реконструкція бою Української повстанської армії з НКВС. Як передає кореспондент УНІАН, на території парку культури і відпочинку імені Т. Шевченка учасники товариства пошуку «Пам’ять» (м. Львів) та Клубу військово-історичної реконструкції бою (м. Київ) відтворили бої, які велися між бійцями УПА та солдатами НКВС у 1946 році на території Західної України.
Події розгорталися на хуторі неподалік лісу. Бійці УПА після бою в одній з хат залишають пораненого товариша, якого мають вночі забрати. Слідом ідуть загони НКВС і шукають повстанців. Не знайшовши їх, збираються спалити хату. Боєць УПА вирішує здатися, щоб не постраждали господарі, в яких є маленькі діти. Однак він не здався живим, а почав стріляти по солдатах, і його кулеметною чергою вбивають. Тут же розстрілюють і господаря хати.
Другим епізодом було відтворення того, як бійці УПА, відступаючи, були оточені солдатами НКВС, вели нерівний бій і загинули. Солдати спалили хату, стріляючи із гармати. Потім бійці УПА вибили солдатів із села і поховали своїх побратимів, які загинули у боротьбі за незалежність своєї землі.
Організатори бою нагадали, що боротьба між УПА і НКВС на території Західної України точилася до 1950-х років. Глядачів було попереджено, щоб не виявляли агресії до хлопців, які були у формі НКВС, оскільки вони лише грають таку роль. Після завершення бою ветерани УПА виконали «сальву» (вшанування усіх загиблих вояків УПА) — на їхню честь прозвучав салют.

У РУМУНІЇ З’ЯВИТЬСЯ МУЗЕЙ КОМУНІЗМУ

Румунський Сенат (Верхня палата парламенту) затвердив законодавчу ініціативу про створення в Румунії єдиного в регіоні Музею комунізму. Ініціатива належить депутатам парламенту від правлячої коаліції Амету Аледіну, Тудору Чуходару і Петру Мовіле, повідомляє власний кореспондент УКРІНФОРМу.
«У Музеї мають бути представлені експонати про цей історичний період у житті не тільки громадян Румунії, а й сусідніх з нею держав», — зазначили автори законодавчої ініціативи. Згідно із законопроектом, влада Бухареста буде зобов’язана надати будинок для Музею, а фінансування здійснюватиметься Міністерством культури Румунії.
Остаточне рішення мають прийняти депутати Нижньої палати парламенту, куди Закон буде подано для обговорення. Раніше уряд Румунії відмовився завізувати ініціативу депутатів, мотивувавши відмову тим, що в країні вже діє Інститут із розслідування злочинів комунізму і жертв репресій.

БІЛИЙ ДІМ ВИБАЧИВСЯ ЗА ОБМОВКУ ОБАМИ

Президент США Барак Обама допустив прикру обмовку в своїх висловлюваннях з приводу таборів смерті періоду Другої світової війни. Це визнав на брифінгу для журналістів прес-секретар Білого дому Джей Карні, повідомляє ІТАР-ТАРС.
«Президент обмовився, — сказав Карні. — Він мав на увазі нацистські табори смерті на окупованій Німеччиною польській території».
Йдеться про висловлювання президента США, які прозвучали під час церемонії нагородження Президентською медаллю свободи 12 американських громадян. Серед нагороджених посмертно був боєць польського опору Ян Карський. Фашистський концтабір, куди він потрапив, Обама назвав не фашистським, а «польським табором смерті». Це викликало обурення в польському суспільстві і різку реакцію керівництва країни.
«Ми жалкуємо з приводу цієї обмовки, але вона не повинна відтіняти ясного наміру віддати належне Яну Карському і всім тим хоробрим польським громадянам, які виступили на захист людської гідності перед лицем тиранії», — підкреслив Карні.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 15.06.2012 > Тема "Українці мої..."