Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2113)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
Тож за яку Укра╖ну? Вкотре перекону╓мося, що питання, як╕ ставив Дмитро Донцов, сьогодн╕ ╓...


ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
╤сторична пам'ять – головний феномен в╕дтворення ╕стор╕╖ сусп╕льства, кра╖ни, нац╕╖…


ОДЕСЬК╤ ДРУЗ╤ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
В Одес╕ на той час мешкали друз╕ Тараса Григоровича, з якими в╕н п╕дтримував пост╕йний...


ПЕРША ЛАСТ╤ВКА УКРА╥НСЬКО╥ ПЕР╤ОДИКИ
Наш календар


ЯН НАГУРСЬКИЙ – ТОЙ, ХТО ПОСТАВ З МЕРТВИХ
П╕лот час╕в Першо╖ св╕тово╖ в╕йни був оголошений загиблим, про що в╕н д╕знався в середин╕ 1950-х...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #21 за 25.05.2012 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#21 за 25.05.2012
ОСТАНН╤Й ШЛЯХ КОБЗАРЯ

Шевченк╕ана

22 ТРАВНЯ — ДЕНЬ ПЕРЕПОХОВАННЯ ПРАХУ Тараса Шевченка на Чернеч╕й гор╕

(З╕ статт╕ З. П. Тарахан-Берези, заступника директора з науково╖ роботи Кан╕вського державного музею-запов╕дника Т. Г. Шевченка)

Уже сам факт поховання поета в Канев╕ св╕дчить насамперед про велику мужн╕сть народу, який зум╕в у той похмурий час зд╕йснити волю поета ╕ через усю Рос╕ю перевезти його домовину на запов╕тну землю. Цей акт став одн╕╓ю з най╕нтернац╕ональн╕ших под╕й у тогочасному сусп╕льств╕.
Довгий незвичайний шлях простилався перед жал╕бним почтом в╕д Смоленського цвинтаря у Петербурз╕ через Рос╕ю, Б╕лорус╕ю, Укра╖ну до маленького мальовничого м╕стечка над Дн╕пром, з яким були пов’язан╕ останн╕ мр╕╖ ╕ спод╕вання поета. Назустр╕ч Шевченков╕й домовин╕ виходили люди р╕зних нац╕ональностей. Цей жал╕бний х╕д був величним, н╕коли дос╕ не баченим, тому й лишився назавжди у пам’ят╕ народн╕й, в його думах, п╕снях, легендах, переказах та спогадах. Увесь слов’янський св╕т мав можлив╕сть сказати сво╓ слово над Шевченковою домовиною не лише укра╖нською, а й рос╕йською, б╕лоруською, польською, сербською мовами... ╤ у вс╕х промовах «слышалась глубокая скорбь о смерти великого поэта, соединившая в эту минуту все национальности во имя великого искусства, бессмертного дара небес — поэзии» (М. Чернишов. «Русский инвалид», 1861).
У скорботн╕й зажур╕ народ зустр╕чав поета на кан╕вському берез╕, щоб провести його до Успенського собору, а зв╕дти — до Чернечо╖ гори, яка стала м╕сцем його в╕чного спочинку. Дорога понад Дн╕пром була залита весняними водами. Здавалося, що в такому випадку краще було б поховати поета на кан╕вськ╕й гор╕ б╕ля Успенського собору, як пропонував троюр╕дний брат поета, його свояк ╕ приятель Варфолом╕й Шевченко. Однак народ не порушив вол╕ поета ╕ знайшов шлях до в╕чно╖ поетово╖ осел╕ кан╕вськими горами, ярами, л╕сами. День похорону Тараса Шевченка лишився незабутн╕м у пам’ят╕ людей. 10 (22) травня 1861 року о трет╕й годин╕ дня пополудн╕ Шевченкову домовину бережно винесли з Успенського собору, «поставили на козацький в╕з, накрили червоною китайкою, а зам╕сть вол╕в впрягся люд хрещений, ╕ повезли, як сл╕д, д╕ти свого батька, повернувшого з далекого краю до свого дому», св╕дчив Григор╕й Миколайович Честах╕вський, в╕рний друг поета (листи Честах╕вського, «Киевская старина», 1898), якому завжди будуть вдячн╕ люди за зд╕йснення Шевченкового «Запов╕ту».
Спершу везли Шевченкову домовину чолов╕ки. Однак за давн╕м укра╖нським народним звича╓м неодруженого чолов╕ка повинн╕ проводити в останню путь д╕вчата. Не в╕дступили в╕д цього давнього поетичного звичаю ╕ кан╕вськ╕ д╕вчата. У барвистому нац╕ональному вбранн╕ вони незабаром оточили козацький в╕з ╕з Шевченковою домовиною, вкритою червоною китайкою. (Китайка нин╕ збер╕га╓ться у Кан╕вському музе╖ Т. Г. Шевченка). Про це з хвилюванням незабаром писав Честах╕вський з Канева петербурзьким приятелям: «Дивлюсь, як макова нива зацв╕ла коло Кобзарево╖ домовини, а сама домовина, як найб╕льша мак╕вка, красу╓ться посеред велико╖ ниви...»
Кан╕вськ╕ д╕вчата вже до само╖ Чернечо╖ гори н╕кому не в╕ддавали Шевченково╖ домовини. Ламали г╕ллячки з дерев ╕ устеляли ними та весняними кв╕тами шлях. На згадку про цей незабутн╕й день кожн╕й з них було вручено по шматочку стр╕чки, а руки пов’язано чорними хустинами або ж косинками...

Степан ЛИТВИН
Д╤ВЧАТА ШЕВЧЕНКА ВЕЗУТЬ

По кому жалоба ╕ дзвони,
╤ х╕д всемирський до гори?
На кому китайка червона,
Заслуга козацька, горить!
За ким затужили ра╖ни
╤ верби роняють сльозу?
Найкращого сина Вкра╖ни
Д╕вчата ховати везуть.
Везуть запальн╕ кан╕вчанки.
Ненависть кипить
до вельмож.
╤ дв╕ молодих молдаванки
Впряглися у пов╕з також.
Б╕днячки, позавтра —
батрачки,
Що взимку ╖м н╕чого взуть.
Журн╕ наймички та кр╕пачки
Невольника-батька везуть.
На них вишиванки святочн╕,
На них оксамит ╕ атлас.
Позаздр╕ть, пани ╕ святош╕:
Отак не ховатимуть вас.
Н╕ хати не мав, н╕ родини...
Сир╕тська ╕ страдницька путь.
Сп╕вця сироти Укра╖ни
Сир╕тки ховати везуть.
Везуть його шляхом Великим,
Козацьким, Старим, Стовповим,
Що в╕чно см╕явся над лихом,
Розбитий робився живим.
Дорогою туги крутою,
Де в╕чн╕сть ╕ муки зорять,
На гору, що стане святою,
Нав╕ки везуть Кобзаря.
Минули хатки Костюк╕вки...
Он Гатки...
Он Верхн╕ Грушки...
Мов кв╕ти, д╕воч╕ гол╕вки,
╤ шлях застеляють кв╕тки.
Де дол╕ губили й п╕дкови,
Де мчала козацька могуть,
До К╕шки, до Шаха
 й П╕дкови
Козацького брата везуть.
Везуть стороною журною,
Печалиться л╕с навкруги,
╤ сонце пливе за труною,
╤ стогнуть Дн╕пра береги.
Спливала вода за водою,
Невол╕ й недол╕ вода.
Спливала б╕да за б╕дою...
Спливла ╕ тевтонська орда.
Ц╕лялись в поета «пантери».
Хрестат╕, мов смерть, л╕таки.
Цурались глух╕, мов тетер╕,
Цурались його землячки.
Та слава його — богоданна,
Та слово його не схитнуть...
╤з ярмарку, з площ╕ Богдана
Д╕вчата Шевченка везуть.
Барвистим бульваром Тараса
Дзвенить Кобзарева яса —
Не фальш╕ минуща
 прикраса,
А в╕чно╖ правди краса.
Чи ╕ншого мати народить,
Щоб п╕снею л╕г на вуста.
Не слави шукав у народ╕ —
Народов╕ славою став!
Вв╕йшли ми
 в оновлення фазу.
Незм╕нна Шевченкова суть.
У саклю, у юрту, у фанзу
Шевченка д╕вчата везуть.
До правди в╕н кличе усюди,
У космос╕ в╕н ╕ в зел╕.
Говорить: «Поборете, люди!
Лиш будьте людьми на Земл╕!»
╤ недругам серце торка╓,
╤ тим, що в печери повзуть,
Де в море загибель ст╕ка╓,
Де мамина мова зника╓,
Туди, де людин╕ смерка╓,
Д╕вчата Шевченка везуть.


╤ван ДРАЧ
ДО ШЕВЧЕНКА

Укра╖нський козак за духом ╕ французький письменник за долею Проспер Мер╕ме переймався недостатньою славою в ╓вропейств╕ Богдана Хмельницького:
«Обраний проводирем малого народу, оточеного могутн╕ми сус╕дами, той чолов╕к присвятив усе сво╓ життя боротьб╕ за його незалежн╕сть. В╕н спритно с╕яв розбрат у стан╕ ворог╕в, зм╕цнював ╓дн╕сть керованих ним полк╕в, був безстрашним во╖ном, глибокодумним пол╕тиком, розважним при перемогах, ст╕йким ╕ непохитним при невдачах.
Щоб здобути ╓вропейське визнання, Хмельницькому забракло х╕ба що б╕льш цив╕л╕зованого народу та, можливо, не такого важкого для вимови пр╕звища».
За п╕втора стол╕ття з цього, за Проспером Мер╕ме, не дуже цив╕л╕зованого народу, з його кр╕пацько╖ поганьблено╖ нутровини вийшов на св╕тов╕ орб╕ти чолов╕к з пр╕звищем теж дуже важким для ╓вропейсько╖ вимови, яке часто звучить: Чевченко.
З Богданом Хмельницьким в╕н весь час був на позвах. Х╕ба що з самим Господом Богом в╕н був у таких стосунках — то схилявся пок╕рно, то войовничо-╓ретичний лоб св╕й наставляв супроти: «А до того я не знаю Бога», «А ти, Всевидяще╓ Око, не дуже бачиш ти глибоко...» Як ╕ в ╕нш╕м сенс╕ – «Якби то ти, Богдане п’яний», але разом з тим «Батька Богдана могила мр╕╓»...
╢вген Маланюк, намагаючись об’╓ктивно висв╕тлити постать Шевченка, яка не давалася в руки, збирав св╕дчення про поета не ст╕льки прихильн╕, ск╕льки чуж╕ ╕ позбавлен╕ хохлацького сентименту. Так в╕н посила╓ться на враження Якова Полонського, який був подивований, що «...Шевченко зовс╕м не робив враж╕ння людини, прибито╖ долею: в╕н поводився просто ╕ в╕льно, ╕ н╕коли не н╕яков╕в, як то бува╓ в ос╕б, фортуною покривджених ╕ тому опанованих б╕сом пост╕йно╖ амб╕тно╖ гризоти. Кажуть, що хитр╕сть — характеристична риса малорос╕ян; Шевченко в так╕м раз╕ був би р╕зким винятком з загального типу, бо в╕н був людиною у вищ╕й м╕р╕ нелукавою, загальноодвертою й нав╕ть безстрашною в т╕м сенс╕, що його непом╕ркована мова часто-густо змушувала ╕нших тремт╕ти за нього, або затулювати вуха й вт╕кати... В╕н жив стремл╕нням ╕ тим козацьким духом, що був його душею... В╕дв╕дуючи Шевченка, я дов╕дався з його розмов, що в╕н не любить нашого Пушк╕на, ╕ не тому, що вважав його за плохого поета, лише просто тому, що Пушк╕н був автором поеми «Полтава»: Шевченко дивився на Кочубея щонайменше як на донощика... Даремно я переконував Шевченка, що — з╕ сво╓╖ точки погляду — Пушк╕н мав рац╕ю.., та Шевченко тим сильн╕ше лаяв Пушк╕на, чим палк╕ш я його боронив...
Шевченко був не з тих, що легко мирилися з ╕накодумцями, надто, коли предметом тих думок чи дискус╕╖ була його батьк╕вщина»...
За Бога ╕ проти Бога, за Богдана ╕ проти Богдана, за Пушк╕на ╕ проти Пушк╕на — але всюди ╕ над ус╕м торувала Укра╖на, яку в╕н в╕в ╕ веде до визволення. Обкидуваний болотом, ╕ часто патр╕отичним, в╕н йде кр╕зь ╕стор╕ю ╕ веде нас за собою.
Герой роману Миколи Хвильового «Вальдшнепи», в якому дехто вп╕зна╓ ╕ самого автора, виголошу╓ таке звинувачення:
«...Саме Шевченко кастрував нашу ╕нтел╕генц╕ю. Х╕ба це не в╕н виховав цього дурноголового раба-просв╕тянина, що ╕м’я йому лег╕он. Х╕ба це не Шевченко, — цей, можливо, непоганий поет ╕ на подив малокультурна ╕ безвольна людина, — х╕ба це не в╕н навчив нас писати в╕рш╕, сентиментальничати «по-катеринячи», бунтувати «по-гайдамацькому», безглуздо та безц╕льно, й дивитись на св╕т ╕ буд╕вництво його кр╕зь призму п╕дсолодженого страшними фразами пасе╖зму? Х╕ба це не в╕н, цей кр╕пак, навчав нас лаяти пана, як то кажуть, за оч╕ й пити з ним гор╕лку та холуйствувати? Саме цей ╕конописний «батько Тарас» затримав культурний розвиток нашо╖ нац╕╖ ╕ не дав ╖й сво╓часно оформитися в державну одиницю. Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б ╕ Укра╖ни, а от я гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ╖╖ бачимо аж дос╕, ...з сво╖ми ╕д╕отськими укра╖н╕зац╕ями»...
Коли Мойсей виводив св╕й народ з ╓гипетського полону серед самуму палючо╖ пустел╕, чи в╕н чув б╕льш лих╕ звинувачення на свою адресу? — Докори кидали ╕нш╕ пров╕дники, далеко не бездарн╕ ╕ далеко не безчесн╕. ╢вген Маланюк, який вже десять л╕т сид╕в за межами краю ╕ був трохи дал╕ в╕д ГПУ, н╕ж Микола Хвильовий, констатував: «...кр╕зь дещо вульгарний тон наведено╖ цитати диха╓ та мука ╕ той в╕дчай, що так характеризують нап╕взадушене укра╖нське життя в сучасн╕й сов╓цьк╕й ╕мпер╕╖. Так. ╤менно в╕дчай, ╕менно розпука могли подиктувати цю тираду, бо перечитавши ╖╖ уважно, приходиш до висновку, що твердження ╖╖ стосу╓ться зовс╕м не до Шевченка, що адреса, на яку спрямовано ц╕ страшн╕ обвинувачення, зовс╕м невластива, що, нарешт╕, ╕м’я Шевченка тут притягнено т╕льки як чисто л╕тературний, стил╕зац╕йний зас╕б. Ба, що б╕льше: що ╓диним л╕ком, ╓диним рятунком проти вс╕х Хвильовим так гостро окреслених нац╕ональних хвороб наших ╓ саме вогняна, вулкан╕чна, страшна в сво╖м нац╕ональн╕м демон╕зм╕ поез╕я Шевченка — ╕ до цього часу т╕льки вона одна ╕ н╕яка ╕нша!»
Так свого часу Леся Укра╖нка та ╤ван Франко сперечалися про народовольц╕в Желябова ╕ Кибальчича та ╖хню роль в укра╖нському визволенн╕. Так найвидатн╕ш╕ голоси з материково╖ Укра╖ни та укра╖нсько╖ д╕аспори схрестили сво╖ аргументи — ╕скри долет╕ли до нас: Червоний Хвильовий ╕ Жовто-блакитний Маланюк на початку стол╕ття (це було у 1927 роц╕) були як два ╤вани, напророчен╕ «Великим льохом», коли перша «укра╖нська» ворона апокал╕птично в╕щувала:
Сю н╕ч будуть в Укра╖н╕
Родитись близнята.
Один буде, як той Гонта, —
Кат╕в катувати;
Другий буде (оце вже наш!)
Катам помагати —
Що близнята народились;
А нав╕сна мати
Регочеться, що Йванами
Обох будуть звати!
Коли ╤ван ╕де на ╤вана, коли Русь ╕де на Русь чи то в ╕деолог╕чному, чи то в конфес╕йному сенс╕, коли на пол╕ битви п╕д галицькими Бродами знаходили «Кобзар╕» у вбитих червоноарм╕йц╕в ╕ в проколотих «трехгранным русским штыком» во╖н╕в з див╕з╕╖ «Галичина» (часто куля ╕ багнет влучали просто в портрет Шевченка, бо «Кобзар» був коло серця!), над кров сх╕дняцьку ╕ галицьку лунало молитвою, дихало спод╕ванням:
Може, з╕йдуть ╕ виростуть
нож╕ обоюдн╕,
Розпанахають погане,
гниле серце трудне
╤ виц╕дять сукровату,
╕ наллють живо╖
Козацько╖ т╕╖ кров╕,
чисто╖, свято╖...
Нам треба ще рости ╕ рости, щоб колись (може?) дорости до Шевченка. Дорости до розум╕ння його державницького духу, нац╕онально╖ ╕де╖, твердого усв╕домлення в╕льно╖ Укра╖ни, яке б перейшло у кров щоденного буття. Т╕, що «серцем гол╕ догола», сприймають його кожух та смушкову шапку як р╕дну малорос╕йську шабатуру ╕ мало чим в╕др╕зняються в╕д хохл╕в з цинковими гудзиками.
Коли ми доростем до нього, тод╕ вс╕ проблеми — пол╕тичн╕, ╕деолог╕чн╕, економ╕чн╕ — розв’яжуться сам╕ по соб╕ — саме т╕, яких ми не можемо розв’язати сьогодн╕, заплутан╕ ╕ переплутан╕, як╕ морськими вузлами зав’язан╕. Так Гул╕вер вста╓, прокидаючись, ╕ розрива╓ найтуг╕ш╕ линви, зав’язан╕ його старанними поневолювачами. Шевченко даний нам на вир╕ст.
Коли ж ми вже виростемо, коли вже доростемо до Шевченка?!
Щоб мати можлив╕сть дорости до нього, треба спромагатись хоча б на те, щоб час в╕д часу його читати, щоб в╕рити, що «Буде бито Царями с╕яне╓ жито!»
А люди виростуть. Умруть
Ще незачати╓ царята...
╤ на оновлен╕й земл╕
Врага не буде, супостата.
А буде син ╕ буде мати
╤ будуть люди на земл╕.
(24 вересня 1860 року, за п╕вроку до смерт╕)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #21 за 25.05.2012 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10310

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков