"Кримська Свiтлиця" > #21 за 25.05.2012 > Тема ""Білі плями" історії"
#21 за 25.05.2012
ОСТАНН╤Й ШЛЯХ КОБЗАРЯ
Шевченк╕ана
22 ТРАВНЯ — ДЕНЬ ПЕРЕПОХОВАННЯ ПРАХУ Тараса Шевченка на Чернеч╕й гор╕
(З╕ статт╕ З. П. Тарахан-Берези, заступника директора з науково╖ роботи Кан╕вського державного музею-запов╕дника Т. Г. Шевченка)
Уже сам факт поховання поета в Канев╕ св╕дчить насамперед про велику мужн╕сть народу, який зум╕в у той похмурий час зд╕йснити волю поета ╕ через усю Рос╕ю перевезти його домовину на запов╕тну землю. Цей акт став одн╕╓ю з най╕нтернац╕ональн╕ших под╕й у тогочасному сусп╕льств╕. Довгий незвичайний шлях простилався перед жал╕бним почтом в╕д Смоленського цвинтаря у Петербурз╕ через Рос╕ю, Б╕лорус╕ю, Укра╖ну до маленького мальовничого м╕стечка над Дн╕пром, з яким були пов’язан╕ останн╕ мр╕╖ ╕ спод╕вання поета. Назустр╕ч Шевченков╕й домовин╕ виходили люди р╕зних нац╕ональностей. Цей жал╕бний х╕д був величним, н╕коли дос╕ не баченим, тому й лишився назавжди у пам’ят╕ народн╕й, в його думах, п╕снях, легендах, переказах та спогадах. Увесь слов’янський св╕т мав можлив╕сть сказати сво╓ слово над Шевченковою домовиною не лише укра╖нською, а й рос╕йською, б╕лоруською, польською, сербською мовами... ╤ у вс╕х промовах «слышалась глубокая скорбь о смерти великого поэта, соединившая в эту минуту все национальности во имя великого искусства, бессмертного дара небес — поэзии» (М. Чернишов. «Русский инвалид», 1861). У скорботн╕й зажур╕ народ зустр╕чав поета на кан╕вському берез╕, щоб провести його до Успенського собору, а зв╕дти — до Чернечо╖ гори, яка стала м╕сцем його в╕чного спочинку. Дорога понад Дн╕пром була залита весняними водами. Здавалося, що в такому випадку краще було б поховати поета на кан╕вськ╕й гор╕ б╕ля Успенського собору, як пропонував троюр╕дний брат поета, його свояк ╕ приятель Варфолом╕й Шевченко. Однак народ не порушив вол╕ поета ╕ знайшов шлях до в╕чно╖ поетово╖ осел╕ кан╕вськими горами, ярами, л╕сами. День похорону Тараса Шевченка лишився незабутн╕м у пам’ят╕ людей. 10 (22) травня 1861 року о трет╕й годин╕ дня пополудн╕ Шевченкову домовину бережно винесли з Успенського собору, «поставили на козацький в╕з, накрили червоною китайкою, а зам╕сть вол╕в впрягся люд хрещений, ╕ повезли, як сл╕д, д╕ти свого батька, повернувшого з далекого краю до свого дому», св╕дчив Григор╕й Миколайович Честах╕вський, в╕рний друг поета (листи Честах╕вського, «Киевская старина», 1898), якому завжди будуть вдячн╕ люди за зд╕йснення Шевченкового «Запов╕ту». Спершу везли Шевченкову домовину чолов╕ки. Однак за давн╕м укра╖нським народним звича╓м неодруженого чолов╕ка повинн╕ проводити в останню путь д╕вчата. Не в╕дступили в╕д цього давнього поетичного звичаю ╕ кан╕вськ╕ д╕вчата. У барвистому нац╕ональному вбранн╕ вони незабаром оточили козацький в╕з ╕з Шевченковою домовиною, вкритою червоною китайкою. (Китайка нин╕ збер╕га╓ться у Кан╕вському музе╖ Т. Г. Шевченка). Про це з хвилюванням незабаром писав Честах╕вський з Канева петербурзьким приятелям: «Дивлюсь, як макова нива зацв╕ла коло Кобзарево╖ домовини, а сама домовина, як найб╕льша мак╕вка, красу╓ться посеред велико╖ ниви...» Кан╕вськ╕ д╕вчата вже до само╖ Чернечо╖ гори н╕кому не в╕ддавали Шевченково╖ домовини. Ламали г╕ллячки з дерев ╕ устеляли ними та весняними кв╕тами шлях. На згадку про цей незабутн╕й день кожн╕й з них було вручено по шматочку стр╕чки, а руки пов’язано чорними хустинами або ж косинками...
Степан ЛИТВИН Д╤ВЧАТА ШЕВЧЕНКА ВЕЗУТЬ
По кому жалоба ╕ дзвони, ╤ х╕д всемирський до гори? На кому китайка червона, Заслуга козацька, горить! За ким затужили ра╖ни ╤ верби роняють сльозу? Найкращого сина Вкра╖ни Д╕вчата ховати везуть. Везуть запальн╕ кан╕вчанки. Ненависть кипить до вельмож. ╤ дв╕ молодих молдаванки Впряглися у пов╕з також. Б╕днячки, позавтра — батрачки, Що взимку ╖м н╕чого взуть. Журн╕ наймички та кр╕пачки Невольника-батька везуть. На них вишиванки святочн╕, На них оксамит ╕ атлас. Позаздр╕ть, пани ╕ святош╕: Отак не ховатимуть вас. Н╕ хати не мав, н╕ родини... Сир╕тська ╕ страдницька путь. Сп╕вця сироти Укра╖ни Сир╕тки ховати везуть. Везуть його шляхом Великим, Козацьким, Старим, Стовповим, Що в╕чно см╕явся над лихом, Розбитий робився живим. Дорогою туги крутою, Де в╕чн╕сть ╕ муки зорять, На гору, що стане святою, Нав╕ки везуть Кобзаря. Минули хатки Костюк╕вки... Он Гатки... Он Верхн╕ Грушки... Мов кв╕ти, д╕воч╕ гол╕вки, ╤ шлях застеляють кв╕тки. Де дол╕ губили й п╕дкови, Де мчала козацька могуть, До К╕шки, до Шаха й П╕дкови Козацького брата везуть. Везуть стороною журною, Печалиться л╕с навкруги, ╤ сонце пливе за труною, ╤ стогнуть Дн╕пра береги. Спливала вода за водою, Невол╕ й недол╕ вода. Спливала б╕да за б╕дою... Спливла ╕ тевтонська орда. Ц╕лялись в поета «пантери». Хрестат╕, мов смерть, л╕таки. Цурались глух╕, мов тетер╕, Цурались його землячки. Та слава його — богоданна, Та слово його не схитнуть... ╤з ярмарку, з площ╕ Богдана Д╕вчата Шевченка везуть. Барвистим бульваром Тараса Дзвенить Кобзарева яса — Не фальш╕ минуща прикраса, А в╕чно╖ правди краса. Чи ╕ншого мати народить, Щоб п╕снею л╕г на вуста. Не слави шукав у народ╕ — Народов╕ славою став! Вв╕йшли ми в оновлення фазу. Незм╕нна Шевченкова суть. У саклю, у юрту, у фанзу Шевченка д╕вчата везуть. До правди в╕н кличе усюди, У космос╕ в╕н ╕ в зел╕. Говорить: «Поборете, люди! Лиш будьте людьми на Земл╕!» ╤ недругам серце торка╓, ╤ тим, що в печери повзуть, Де в море загибель ст╕ка╓, Де мамина мова зника╓, Туди, де людин╕ смерка╓, Д╕вчата Шевченка везуть.
╤ван ДРАЧ ДО ШЕВЧЕНКА
Укра╖нський козак за духом ╕ французький письменник за долею Проспер Мер╕ме переймався недостатньою славою в ╓вропейств╕ Богдана Хмельницького: «Обраний проводирем малого народу, оточеного могутн╕ми сус╕дами, той чолов╕к присвятив усе сво╓ життя боротьб╕ за його незалежн╕сть. В╕н спритно с╕яв розбрат у стан╕ ворог╕в, зм╕цнював ╓дн╕сть керованих ним полк╕в, був безстрашним во╖ном, глибокодумним пол╕тиком, розважним при перемогах, ст╕йким ╕ непохитним при невдачах. Щоб здобути ╓вропейське визнання, Хмельницькому забракло х╕ба що б╕льш цив╕л╕зованого народу та, можливо, не такого важкого для вимови пр╕звища». За п╕втора стол╕ття з цього, за Проспером Мер╕ме, не дуже цив╕л╕зованого народу, з його кр╕пацько╖ поганьблено╖ нутровини вийшов на св╕тов╕ орб╕ти чолов╕к з пр╕звищем теж дуже важким для ╓вропейсько╖ вимови, яке часто звучить: Чевченко. З Богданом Хмельницьким в╕н весь час був на позвах. Х╕ба що з самим Господом Богом в╕н був у таких стосунках — то схилявся пок╕рно, то войовничо-╓ретичний лоб св╕й наставляв супроти: «А до того я не знаю Бога», «А ти, Всевидяще╓ Око, не дуже бачиш ти глибоко...» Як ╕ в ╕нш╕м сенс╕ – «Якби то ти, Богдане п’яний», але разом з тим «Батька Богдана могила мр╕╓»... ╢вген Маланюк, намагаючись об’╓ктивно висв╕тлити постать Шевченка, яка не давалася в руки, збирав св╕дчення про поета не ст╕льки прихильн╕, ск╕льки чуж╕ ╕ позбавлен╕ хохлацького сентименту. Так в╕н посила╓ться на враження Якова Полонського, який був подивований, що «...Шевченко зовс╕м не робив враж╕ння людини, прибито╖ долею: в╕н поводився просто ╕ в╕льно, ╕ н╕коли не н╕яков╕в, як то бува╓ в ос╕б, фортуною покривджених ╕ тому опанованих б╕сом пост╕йно╖ амб╕тно╖ гризоти. Кажуть, що хитр╕сть — характеристична риса малорос╕ян; Шевченко в так╕м раз╕ був би р╕зким винятком з загального типу, бо в╕н був людиною у вищ╕й м╕р╕ нелукавою, загальноодвертою й нав╕ть безстрашною в т╕м сенс╕, що його непом╕ркована мова часто-густо змушувала ╕нших тремт╕ти за нього, або затулювати вуха й вт╕кати... В╕н жив стремл╕нням ╕ тим козацьким духом, що був його душею... В╕дв╕дуючи Шевченка, я дов╕дався з його розмов, що в╕н не любить нашого Пушк╕на, ╕ не тому, що вважав його за плохого поета, лише просто тому, що Пушк╕н був автором поеми «Полтава»: Шевченко дивився на Кочубея щонайменше як на донощика... Даремно я переконував Шевченка, що — з╕ сво╓╖ точки погляду — Пушк╕н мав рац╕ю.., та Шевченко тим сильн╕ше лаяв Пушк╕на, чим палк╕ш я його боронив... Шевченко був не з тих, що легко мирилися з ╕накодумцями, надто, коли предметом тих думок чи дискус╕╖ була його батьк╕вщина»... За Бога ╕ проти Бога, за Богдана ╕ проти Богдана, за Пушк╕на ╕ проти Пушк╕на — але всюди ╕ над ус╕м торувала Укра╖на, яку в╕н в╕в ╕ веде до визволення. Обкидуваний болотом, ╕ часто патр╕отичним, в╕н йде кр╕зь ╕стор╕ю ╕ веде нас за собою. Герой роману Миколи Хвильового «Вальдшнепи», в якому дехто вп╕зна╓ ╕ самого автора, виголошу╓ таке звинувачення: «...Саме Шевченко кастрував нашу ╕нтел╕генц╕ю. Х╕ба це не в╕н виховав цього дурноголового раба-просв╕тянина, що ╕м’я йому лег╕он. Х╕ба це не Шевченко, — цей, можливо, непоганий поет ╕ на подив малокультурна ╕ безвольна людина, — х╕ба це не в╕н навчив нас писати в╕рш╕, сентиментальничати «по-катеринячи», бунтувати «по-гайдамацькому», безглуздо та безц╕льно, й дивитись на св╕т ╕ буд╕вництво його кр╕зь призму п╕дсолодженого страшними фразами пасе╖зму? Х╕ба це не в╕н, цей кр╕пак, навчав нас лаяти пана, як то кажуть, за оч╕ й пити з ним гор╕лку та холуйствувати? Саме цей ╕конописний «батько Тарас» затримав культурний розвиток нашо╖ нац╕╖ ╕ не дав ╖й сво╓часно оформитися в державну одиницю. Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б ╕ Укра╖ни, а от я гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ╖╖ бачимо аж дос╕, ...з сво╖ми ╕д╕отськими укра╖н╕зац╕ями»... Коли Мойсей виводив св╕й народ з ╓гипетського полону серед самуму палючо╖ пустел╕, чи в╕н чув б╕льш лих╕ звинувачення на свою адресу? — Докори кидали ╕нш╕ пров╕дники, далеко не бездарн╕ ╕ далеко не безчесн╕. ╢вген Маланюк, який вже десять л╕т сид╕в за межами краю ╕ був трохи дал╕ в╕д ГПУ, н╕ж Микола Хвильовий, констатував: «...кр╕зь дещо вульгарний тон наведено╖ цитати диха╓ та мука ╕ той в╕дчай, що так характеризують нап╕взадушене укра╖нське життя в сучасн╕й сов╓цьк╕й ╕мпер╕╖. Так. ╤менно в╕дчай, ╕менно розпука могли подиктувати цю тираду, бо перечитавши ╖╖ уважно, приходиш до висновку, що твердження ╖╖ стосу╓ться зовс╕м не до Шевченка, що адреса, на яку спрямовано ц╕ страшн╕ обвинувачення, зовс╕м невластива, що, нарешт╕, ╕м’я Шевченка тут притягнено т╕льки як чисто л╕тературний, стил╕зац╕йний зас╕б. Ба, що б╕льше: що ╓диним л╕ком, ╓диним рятунком проти вс╕х Хвильовим так гостро окреслених нац╕ональних хвороб наших ╓ саме вогняна, вулкан╕чна, страшна в сво╖м нац╕ональн╕м демон╕зм╕ поез╕я Шевченка — ╕ до цього часу т╕льки вона одна ╕ н╕яка ╕нша!» Так свого часу Леся Укра╖нка та ╤ван Франко сперечалися про народовольц╕в Желябова ╕ Кибальчича та ╖хню роль в укра╖нському визволенн╕. Так найвидатн╕ш╕ голоси з материково╖ Укра╖ни та укра╖нсько╖ д╕аспори схрестили сво╖ аргументи — ╕скри долет╕ли до нас: Червоний Хвильовий ╕ Жовто-блакитний Маланюк на початку стол╕ття (це було у 1927 роц╕) були як два ╤вани, напророчен╕ «Великим льохом», коли перша «укра╖нська» ворона апокал╕птично в╕щувала: Сю н╕ч будуть в Укра╖н╕ Родитись близнята. Один буде, як той Гонта, — Кат╕в катувати; Другий буде (оце вже наш!) Катам помагати — Що близнята народились; А нав╕сна мати Регочеться, що Йванами Обох будуть звати! Коли ╤ван ╕де на ╤вана, коли Русь ╕де на Русь чи то в ╕деолог╕чному, чи то в конфес╕йному сенс╕, коли на пол╕ битви п╕д галицькими Бродами знаходили «Кобзар╕» у вбитих червоноарм╕йц╕в ╕ в проколотих «трехгранным русским штыком» во╖н╕в з див╕з╕╖ «Галичина» (часто куля ╕ багнет влучали просто в портрет Шевченка, бо «Кобзар» був коло серця!), над кров сх╕дняцьку ╕ галицьку лунало молитвою, дихало спод╕ванням: Може, з╕йдуть ╕ виростуть нож╕ обоюдн╕, Розпанахають погане, гниле серце трудне ╤ виц╕дять сукровату, ╕ наллють живо╖ Козацько╖ т╕╖ кров╕, чисто╖, свято╖... Нам треба ще рости ╕ рости, щоб колись (може?) дорости до Шевченка. Дорости до розум╕ння його державницького духу, нац╕онально╖ ╕де╖, твердого усв╕домлення в╕льно╖ Укра╖ни, яке б перейшло у кров щоденного буття. Т╕, що «серцем гол╕ догола», сприймають його кожух та смушкову шапку як р╕дну малорос╕йську шабатуру ╕ мало чим в╕др╕зняються в╕д хохл╕в з цинковими гудзиками. Коли ми доростем до нього, тод╕ вс╕ проблеми — пол╕тичн╕, ╕деолог╕чн╕, економ╕чн╕ — розв’яжуться сам╕ по соб╕ — саме т╕, яких ми не можемо розв’язати сьогодн╕, заплутан╕ ╕ переплутан╕, як╕ морськими вузлами зав’язан╕. Так Гул╕вер вста╓, прокидаючись, ╕ розрива╓ найтуг╕ш╕ линви, зав’язан╕ його старанними поневолювачами. Шевченко даний нам на вир╕ст. Коли ж ми вже виростемо, коли вже доростемо до Шевченка?! Щоб мати можлив╕сть дорости до нього, треба спромагатись хоча б на те, щоб час в╕д часу його читати, щоб в╕рити, що «Буде бито Царями с╕яне╓ жито!» А люди виростуть. Умруть Ще незачати╓ царята... ╤ на оновлен╕й земл╕ Врага не буде, супостата. А буде син ╕ буде мати ╤ будуть люди на земл╕. (24 вересня 1860 року, за п╕вроку до смерт╕)
"Кримська Свiтлиця" > #21 за 25.05.2012 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10310
|