Версiя для друку Обговорити в форумi

КАЗКА
Колись дуже давно у світі була гора, яка називалася горою Сподівань. Старші люди кажуть, що вона і зараз існує, але ніхто не знає, де вона знаходиться. Таку назву вона отримала тому, що на самому вершечку гори росла чарівна квітка. Ця квітка була незвичайна — це була Квітка надії. Кожна пелюсточка дарувала людям надію на що-небудь.
Кажуть, що сюди приходили люди, торкалися однієї з пелюсток, і пелюстка завжди давала їм надію. Це були сподівання і на швидше одужання, і на отримання гарної роботи, і на побудову великого міста, і на подорож у далекі країни, і ще багато іншого.
Але ніхто ніколи не просив надії на любов, віру та злагоду, тобто на мир в усьому світі. І про це дізнався злий чаклун. Забажав він тоді знищити увесь світ. Злодій вирішив розкинути по усьому світу вогонь. Це був вогонь ненависті, тривоги, зла та жаху. Язики полум’я усе знищували на своєму шляху. Люди запанікували, кожен рятувався, як міг. Ніхто ні на кого не надіявся і нікому не вірив. Вони почали знищувати одне одного, по всьому світу почалися війни. І ніхто не сподівався, що коли-небудь настане мир.     
Потрохи жахливе полум’я почало діставатися чарівної квітки надії. Пелюсточки почали тремтіти від страху.
— Що ж нам робити? Ми усі загинемо, — казали усі, крім однієї.
— Давайте полетимо звідси дуже далеко, тому що тут занадто зле, — сказала одна з них.
А та, що мовчала, мовила:
— Ні, я нікуди не полечу. Я повинна врятувати увесь світ і, нарешті, подарувати кожній людині сподівання на мир.
І ось пелюстки відлетіли, а одна з них, та, що залишилася, почала кружляти по усьому світові. Своїми помахами вона почала потрохи гасити полум’я злого чаклуна. Також пелюстка на своєму шляху торкалася серця кожної людини і дарувала надію на спокій.
Нарешті вогонь лютості було знищено, і по всьому світу оселилися Віра, Надія та Любов. Спочатку ніхто не розумів, як така маленька пелюсточка врятувала світ. Але потім здогадалися, що в жодного з них не було в серці навіть крихітної надії на порятунок.
Люди і зараз кажуть, що ця пелюсточка й досі літає по світу і дарує усім надію на злагоду. А пелюстки, які відлетіли, повернулися. Вони і досі літають по світу, даруючи людям надію на світле майбутнє, і розповідають про подорож на інші планети. Тому люди ще й тепер сподіваються потрапити в інші світи. Адже людина ніколи не спиняється на досягнутому.

Дарина ЗБРИЦЬКА,
учениця 6 класу
Грушівської ЗОШ
м. Судак

СМУГАСТИК

Однієї осінньої ночі, коли теплий вітерець кружляв у вальсі золотих листочків, народилося кошенятко. Воно було маленьке і зовсім безпомічне. Мама-киця ніжно облизувала своє малятко, гріла його теплом свого тіла. А кошеня пило мамине молочко і солодко спало.
Минали дні. За вікнами затишного хлівця, де було кошаче кубельце, вирували події. То холодний осінній вітер бив кулаками-краплинами у вікно, і його гучне завивання лякало мале кошеня. То часом лагідне сонечко своїми грайливими промінцями пестило крізь шибку котикову шерсть.
За цей час кошеня вже трохи підросло. Воно було дуже гарненьке: великі зелені очі та сіро-коричнева смугаста шерсть. Мама-киця доглядала своє маля. Вчила язичком вимивати шерстяну шубку, вушка. Вже не киця, а турботлива господиня наливала у мисочку котика тепле коров’яче молочко. Добре жилося Смугастику у затишному хлівці. Він уже навчився гратися з мамою, бігав наввипередки з осіннім вітерцем за пустотливими листочками, а часом, навіть, власного хвостика доганяв.
Одного дня все змінилося. Господиня взяла Смугастика на руки і кудись пішла. Кошеня ластилося до її рук, що пахли молоком, та тихенько муркотіло. Воно анітрохи не боялося, бо господиня ніколи не кривдила ні його, ні маму-кицю. Але надворі Смугастика чекав якийсь чоловік. Він узяв його на руки і пішов.
Кошенятко з-за плеча незнайомця бачило, як віддаляється від нього рідна домівка, як жалібно нявкає мама, шукаючи своє дитинча.
У новому домі Смугастику зовсім не сподобалося. Кошеня сиділо у куточку паперового ящика на м’якій підстилці і сумно плакало. Його жалібне нявчання лунало на всю кімнату.
Аж ось до кошенятка нахилився хлопчик Іванко. Він лагідно притулив Смугастика до своїх теплих щік, погладив пухнасту спинку. Але котик плакав і плакав. Він не хотів ні теплого молочка, що налив йому хлопчик, ні м’яса, ні хлібчика. Кошенятко хотіло додому, до мами.
Так минуло кілька днів. Смугастик помалу звикав до нової оселі, до свого друга — маленького Іванка. А той дуже любив сіренького котика, годував його, навіть казочку ввечері розповідав.
Настала холодна зима. Хлопчик та Смугастик разом підростали, разом гралися в кімнаті іграшками, разом бігали по скрипучому сніжку, від якого мерзли котикові лапки, разом грілися біля теплої печі. Смугастик щиро полюбив свого маленького друга. І, коли хлопчик хворів, котик лагідно тулився до нього, муркотів про щось на своїй котячій мові.
З приходом весни Смугастик уже добре виріс. Він став великим пухнастим котом. Але для маленького хлопчика кіт залишився все тим же грайливим кошенятком, яке найбільше в світі любило його і тепле коров’яче молочко. Іванко та Смугастик стали справжніми друзями.

Назарій ПАЦАЛОН,
учень 6 класу НВК «Топорівська ЗОШ I-III ступенів» Буського району Львівської області

СУМНА ІСТОРІЯ
Тихого надвечір’я над нашою хатою пролітали журавлі. Всі, хто був на своїх городах, дивились їм услід. А я пригадав сумну історію, яку мені розповідав мій дідусь Геннадій Миколайович Корж, який усе життя працював агрономом. Він любив стрічати ранки в полі, ходити колгоспними полями і радіти щедрому врожаю. Ось яку історію він мені розповів.
Це було навесні,  років п’ятнадцять тому. Якось він приїхав додому і побачив у дворі журавлиху. Вона стала жити на обійсті мого дідуся. Він назвав її Журкою. Журка знесла яйце і сіла на нього. Згодом з нього народився маленький журавлик. Він швидко ріс. Невдовзі мама-журавлиха почала вчити його літати. Спочатку біля дому, а потім вони навіть вилітали за село. Вже всі люди знали, що це журавлі мого дідуся, і з усмішкою, і ласкою в очах спостерігали за ними. Та ось одного разу, коли Журка вчила літати своє дитинча, воно зачепилося за електричні дроти і впало. Після цього журавлик помер. Дідусь його поховав.
Настала осінь, вже треба було птахам відлітати у теплі краї, але наша Журка залишилася жити у нас. Вона дуже звикла до людей і завжди сідала на дорогу, а коли їхала машина, то підлітала. Але якось один водій не помітив птаха і машина збила його. Дідусь поховав Журку на полі, де влітку було багато журавлів.
А я тепер добре знаю значення слів, що люди відповідають за тих, кого приручили...

Андрій ЛУПОВКА,
учень 6 класу Славнівської ЗОШ Роздольненського району АР Крим

Добридень, «світличани»!
Я знову турбую вас, надсилаю вірші моєї учениці Марії Шевчук.

З повагою, Марія ОЛІЙНИК
с. Куропатники Бережанського району Тернопільської області

Я ЖИВУ В СЕЛІ

Називаюсь я Марічка.
І струнка я, мов смерічка.
Я живу в селі,
Де нам сонечко сміється,
Де водиця чиста ллється,
Й хліб є на столі.
Де ліси шумлять дрімучі,
Люди всі у нас співучі,
Де усі — свої.
І луги в нас зеленіють,
Ниви колосом жовтіють
Гарні в нас краї!

Марія ШЕВЧУК

ВЕСНЯНА ГРОЗА
Була гроза і грім гримів,
Дощ захотів полити
Дахи будівель і степи,
Веселі трави й квіти.
А вітерець бешкетував –
Над нами хмари розігнав.

З. ГАНЧЕВА,
Іллічівська загальноосвітня школа

*   *   *

О ні, не йди!
Я буду дуже сумувати,
Тебе на стінах малювати...
Бо чую я – не виживу без тебе,
Бо чую, що не бачитиму неба,
А небо – то життя.
О ні, не йди!
Тебе із вікон виглядаю,
Бо ж я тебе кохаю!

Анжела ПОГАНЮК,
учениця 7-го класу НВК «Школа-гімназія» № 10 м. Сімферополя

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 18.05.2012 > Тема ""Джерельце""