Версiя для друку Обговорити в форумi

Бувальщина

Напевно, доки живу, задивованими очима споминів буду переглядати незабутні картини того спекотного літа у Голодному степу на віддаленій околиці Ташкента, репресованого 7-бальним землетрусом наприкінці квітня 1966 року. Тоді столиця Узбекистану, пошарпана стихією і наче прикрита ковдрою пилюги, нагадувала своєю багатолюдністю бджолиний рій чи розтривожений вулик.
З усіх кінців тодішнього Союзу і, що мені відомо достеменно, з кожної області України сюди, на ліквідацію наслідків лиха й термінову відбудову понищеного, а власне, для спорудження нових заводів і жител — були відряджені аврально укомплектовані ешелони з людьми, технікою та будматеріалами. У самому Ташкенті й поза ним розташовувалися наметові містечка, зокрема «Ленінград», «Москва». А в обстриженому від молодого гілля майже неосяжному шовковичному саду на узвишші, іменованому Чілонзари, своїм ритмом жило чи не найбільше з усіх, — отже, місто! — «Україна». А неподалік вже росли в небо білі й червоні великі житлові масиви.
Окремими «колоніями», досить чисельними, зеленіли палатки військово-будівельних загонів. Серед них був і наш — ВСО-1056 — перегнаний «зеленою вулицею» з-під селища Верхнє Дніпровське на Смоленщині з гігантського об’єкта великої хімії, якого з відставкою  М. С. Хрущова позбавили повного фінансового дихання і звання «ударной стройки». Словом, нашу півтисячну громаду солдатиків забрали з азотно-сморідного середовища і кинули у хмари жовтої, з розтрощених саманних будинків і глиняних дувалів, пилюги, пропеченої 40-градусним сонячним промінням.
Багато що було нам цікавим і дивним: у таку спекоту ватяні халати — чапани на плечах поважних аксакалів, і зовсім зрідка бачені жінки у паранджах, чорних, як одяг монахів, і довгосмолистокосі дівчата — Боже мій, які ж милі твої творіння! – у довгих і просторих шовкових платтях з барвистими візерунками, що нагадували узори на килимах з Карпатських верховин... Тиснули на душу зяючі провали у стінах, жахали тріщини у високих не так давно збудованих цехах підприємств і дивував монументальний спокій фронтальних стін величного ханського палацу, в’їзна брама якого і башти пишалися наче вишитою східною цегляною мозаїкою. Стільки віків простояли ті мури — і хоч би тріщина: землетрус пощадив мистецький витвір! Є на що задивлятися і багато над чим задуматися. Та знов і знов квапить старшина: іди туди, роби те і те. Як остогидли ті команди!
Відділенню сержанта Ярослава Ладичка — 12 «стариків»-галичан і три хлопці другого року служби — невдовзі поталанило вирватися «подалі від начальства». (Дозволялося працювати й у цивільній організації, лиш би вона перераховувала наш заробіток у ВСО-1056). Отож якогось дня ми, кілька «львівських батярів», вдалися до пошуку й опинилися на подвір’ї асфальтового заводу. Стали групкою і сперечалися, варто чи не слід нам, «дембелям», пробувати ще й смолою дихати...
І тут зненацька:
— Хлопці, ви звідки?
За два-три кроки стояв стрункий старший чоловік у чорному флотському мундирі, от тільки лівий рукав кітеля був акуратно заправлений у кишеню. Мабуть, ми цілковито отетеріли від почутого запитання чи не вірили власним вухам: під сонцем Ташкента до нас заговорили по-українськи?!
— Хлопці, то звідки ж ви? – повторив «моряк» і ця фраза рідною мовою знову зазвучала нам, як дивна небесна музика, а чоловік сприймався мало не ангелом. — А-а, так ви з Львівщини! А я — з Севастополя. Отже, земляки! Українці, кажете? А як починаються «Гайдамаки» Шевченка? Н-ну: «Все йде, все минає...»
Зворушений такою цікавою несподіванкою зустрічі із «земляком» і розгублений від раптового «іспиту», все ж отямився і декламую кілька рядків поеми.
— А такий вірш: «І день іде, і ніч іде?..»
— І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки. — Виголошую без заминки і радію, що цей твір мимоволі заліг у пам’яті.
— Добре, хлопці, ви мені заімпонували. А чого ви тут?
Ми розповіли, якого щастя шукаємо, а «моряк» повідомив, що він — майстер-шляховик від цього заводу; попросив називати його просто «дядьком Володимиром»; пообіцяв вирішити ще нині «питання» з нашими командирами. Був у тому впевнений, бо сказав назавтра після обіду ждати його біля виходу з нашого наметового містечка, ще й запевнив: «Кривди вам не буде».
Ми поверталися «в частину» схвильованими і щасливими. Справді, велике щастя зустріти у світі рідну людину.
Опівдні наступного дня відразу з солдатської їдальні вийшли на вулицю, де нас уже чекала вантажівка з напнутим на половину кузова тентом, лавками та лопатами, скребками й двома ручними катками. Дядько Володимир і жвавий веселий шофер, здається, Ахмет, поручкалися з нами, як давні знайомі.
— Отже, вперед, — освоювати новий фах?! — виконроб розмовляв з нами лише українською, та й «інструктаж» на об’єкті провів докладний, біля купи гарячого асфальту, ще й показав, як саме класти його лопатою, як розрівнювати. На «науку» відводив нам тиждень.
— А тепер — дивіться: он за 50 метрів річка, а ось через рівчак — плантації городини для всього Ташкента. Як дуже закортить лакоминки, то обов’язково спитайте дозволу у бригадира, він там, де жінки працюють, біля ящиків, — показав кивком голови. — Самовільно ж навіть рівчака не переходьте. Перед вечором по вас прибуде машина. — І поїхав.
З годину-дві вовтузилися ми з тією гіркою асфальту, контролюючи самі себе та поправляючи роботу одне одного. Перегодом по черзі орудували скребками й катками, і вгадували, чи дядько Володимир буде задоволений нашою роботою. Петро Патинок і Роман Боднар більше підколювали Ярослава Ладичка та й мене за вибір «непильної» роботи, Іван Голець пхикав раз у раз, поблискував золотою фіксою, а вайлуватий Славко Костишин несподівано, наче щось найшло на паруб’ягу:
— Клянусь серцем гадюки, ми — вже майстри!
Всі ми ледь не покотилися зі сміху. Веселою зграйкою майнули на річку, що шуміла між високими глиняними берегами, і, дарма що вода була жовтава й холодна, довгенько плюскалися в ній, мов гусаки, та засмагали на березі.
— Нє пара лі, братцы, посмотрєть на брігадіра овощєводов? — піддав думку Микола Акімов. — Нє послать лі нам гонца нащот огурца? - посміхався й потирав руки.
Посланцем «у розвідку» вибрали мене. Що ж, заради громади...
Обережно, щоб не настолочити пагони рослин, міжряддям підходжу до гурту овочівниць, ще здалеку приглядаюся до літнього чоловіка в тюбетейці із зошитом у руці біля ваг.
— Салям алейкум, ата! — і, почувши відповідь, продовжую: — Ми призвані із Західної України. Може, вам доводилося бувати у Львові, Тернополі, Луцьку? — ми звідти. Якщо можна, ми хотіли б посмакувати вашими огірками...
— Бєрі! — тільки й відказав бригадир, навіть не глянув. А жінки, — котра ледь-ледь усміхнулася, котра блискала очима то на бригадира, то на мене. Я зняв пілотку, відкотив клапани й поклав у неї пару корнішонів. Хоч би влізлося з 15! Кожному...
— Зачєм?! — майже закричав бригадир, аж я отетерів. — Зачєм пільотка?! Яш-шик бері!
Жінки приязно, якось по-родинному заусміхалися, загомоніли, видно, задоволені рішенням свого суворого бригадира, а я на радощах майже виспівав йому та смуглянкам-городницям і «Рахмат!», і «Спасібо!», і «Щиро дякую!», і «Доброго вам здоров’я!»
Хрумкали ми огірочки, ніби вперше їли, не могли надякуватися щедрим жінкам і доброму бригадирові, а коли не залишилося жодного, Костишин згадав:
— От якби ще солі були дали, то-то би смакувало!
Вчасно сказане має дивну силу. Для сміху.
*    *    *
Через тиждень ми, «вже майстри», опинилися ген за Ташкентом, у Голодному степу, на початку вкаткованої щебенем дороги, рідко обсадженої зобабіч гінкими тополями. Десь ген там, чи не за п’ять кілометрів є село, у ньому — фініш. Отож, хлопці, вперед і тільки!
Ахмет привозив нас після другої дня, повертав у частину близько дванадцятої ночі: так дядько Володимир убезпечував нас від теплових чи сонячних ударів. Вечерю з нашої кухні доставляв у термосах той же веселун — Ахмет, заодно привозив і електрика від заводу, який на відтинку дороги, що ми асфальтували, розставляв триноги з освітленням. Ритм роботи був просто шалений: самоскиди-п’ятитонки з 80-тиградусною масою асфальту, що пашів сивим димком, прибігали через 10-15 хвилин. До настання ночі на нас, крім панамок, брезентових рукавиць, трусів і чобіт або ж валянків з обрізаними халявами, не було нічого: засмаглі до шоколадного кольору, блискучі від поту, ми майже без перекурів одні орудували широченними, «комсомольськими» лопатами, інші тут же розрівнювали настил завтовшки 10 сантиметрів, готували «фронт» для потужного катка, яким керував «другорічник» — Сашко.
— Ми до пекла не підемо, — жартував Роман Боднар, — його тут відшліфуємо-відлопатимо.
Якби не жарти-пересміхи, не кипіла б робота. До того ж усі ми хотіли добре виглядати в очах «нашого дядька Володимира». Він не забував привозити нам банки згущеного молока, «підказував» шоферу дорогу повз баштан чи виноградник, двічі влаштовував нам цілоденний відпочинок над ариком-річкою, що струменіла, мабуть, із самого Тянь-Шаню, сині верхи якого бовваніли ген на овиді.
Чому ж найчастіше малюється мені та дорога до степового села, назву якого ніяк не згадаю? Люди (для нас вони були узбеками, бо кому жити в Узбекистані, як не їм?!) не йшли по ній, а обочиною — від тополі до тополі — стежкою. Чоловіки — неквапом, часто поодинці, дуже рідко жінки, по дві-три, а зграйками — дівчата. Смагляві, стрункі, з косами — не «до пояса», а ледь не до п’ят: от справді Божа краса! Пропливали мимо нас, як чарівне видиво... Ні, проминали хутко, наче горді лані чи стрімкі газелі. Залишали нам на спомин м’який перестук підошов та співуче щиромовлене привітання-побажання:
— Бог у поміч!
Як же ж по-небесному чарівно, милозвучно грали їхні голоси!
А могли ж і не вітати нас, чужих-невідомих. Хіба в наших селах «шапкуються» з незнаними? Видно ж гарні батьки у вас, дівчатонька, виховали вас людьми для світу! Дай, Боже, щастя вам! Та не тільки ці степові красуні віталися. Жодна жива душа з села чи в село прямуюча, не минула нас мовчки, з погордою чи байдужістю. Щоразу чули ми від молодших: «Бог у поміч!» А від аксакалів: «Бог у поміч, хлопці!»
Звичайно, віталися по-московськи. Так і ми відповідали, але по суті по-українськи:
— Спасибі, хай і вам Бог дає щастя!
Правда, ніяких довших розмов, знайомств із жителями поки що неблизького села тут, на дорозі, не відбувалося. Коли ж «на горизонті» появлялися дівчата, ми, не змовляючись, хутко накидали на себе свою робочу форму. І жодного разу ніхто з нас не дозволив собі пустого жарту: тримали шанобливу галичанську «марку».
І ось асфальтований шлейф сягає кучерявозеленого оазису: крислаті волоські горіхи, вишні, що аж гілля вигнулося від густих спілих ягід, абрикоси — понад дорогу, за ними — низький дувал, побілені стіни хат, у плодах персикові дерева, і мабуть, городи. Старших людей на вулиці, яку нам асфальтувати, не видно. А дітвори насіяно нівроку, — одні хлопчики, — бавляться, потім збилися докупки стриженими голівками, і ось: більшенький у шортиках, за ручку з малим голопупом, засмаглим на вуглик, — прямо до мене. Хлопці наші полягали у тіні горіха, — перекур, посмішкуються, а що ж воно далі?
Голе хлопченя сміливо підходить майже упритул, пальчиком рученяти ніби тягнеться до моєї голови. Присідаю, цікавлюся у старшенького, скільки літ цьому батирові й чого він хоче. Виявляється, чотирилітній братик п’ятикласника зауважив на моїй пілотці зірочку... Як дитина бажає, то... Але ж зірочку швидко загубиш. Краще, ось тобі пілотка, але нарви у неї вишень, — солдатикам. Добре?
Віддаю пілотку й утішаю себе, що тільки я її й бачив... Та за короткий час знов до нас прямує хлоп’яча делегація. Попереду — мій знайомий батир чеберяє з пілоткою, повною ягід.
— Хлопці, а давайте-но свої емблемки, — зробимо генерала! Вишні висипали на газету, а на клапани пілотки начіпляли скількись-там блискіток і, як годиться, зірку. Що ж, батир, — зрости і до маршала! Лише притримуй пілотку, бо вона, бач, на виріст тобі пошита...
Ох і пішов вихилясом голопупий «генерал» у розщебетаному гурті захопленої малечі! А ми «постріляли» кісточками вишень, пожартували й зашуркали лопатами: мусимо нині справити «квітку», щоб ці милі діти їздили до школи рівною дорогою.
Ми таки доконали свого, ще й коло вимостили для розвернення автобуса. І закаткували. А тоді вже сіли вечеряти, — машина з термосами, як на те, припізнилася, начебто й до речі. А по вечері — скинули «інструмент» у кузов, умилися і...
— Стоїть гора високая, попід горою гай... — у Ромка Боднара і Петра Патинка такі чисті альти! Та й решта у хорі солдатському співає! — Зелений гай, густесенький, неначе справді рай... — лине-хвилюється пісня над селом, рветься до зір...
А до нас — звідси і звідти — постаті в тюбетейках, повільно, все ближче... А за ними – жінки... Може, сварити будуть, може, ми співом їхніх дітей побудили? Замовкаємо. І відразу схвильоване запитання:
— Рєбята, откуда ви?
— З України! Зі Львова.
— І ми з України! З Криму, — аж сльози чуються в жіночому голосі.
— А чого ви тут? — дивуємося.
— Хіба не знаєте? Нас у сорок четвертому за дві доби з рідного Криму вирвали, і в товарняки — хто в чому був, — і сюди.
— Так наймудріший вождь наказав, — чоловічий басок, — після того, як чоловіків загребли на фронт бити німців.
— А багато старих не доїхали... — схлипнула котрась.
— Зі станції нас машинами в Голодний степ, ось сюди, відзначили місце на землянки, — і робіть, що хочете, живіть, як зможете...
— По війні я ледве знайшов рідню вже тут, — виболював свою гіркоту старший чоловік.
— Тут багато кримськотатарських сіл, та є й інші...
— За що ж вам завдали такої кривди? — питаюся, а в горлі чомусь пересихає, а думки несуть мене у сорок дев’ятий, в морозний день, коли мама голосили в хаті: «Ой повезли, катюги, мою сестричку з тим пуп’янком, з Ганнусею... І за що їм ця кара?! Йой, та п’ятнадцять фір з одного села! Невинні люди! Боже наш, рятуй їх по-сибірах проклятих!»
До того вечора-зустрічі з кримськими татарами в Голодному степу, — щиро скажу, ні я, ні мої товариші по службі не мали «зеленого поняття» про злочини сталінщини супроти народів «широкой страны родной». Гадалося, що тільки на людей Західної України падав кремлівський молот і вижинав жертви серп. Навіть за пісню, за слово, за коня й корівчину у стайні, за хату під черепицею... Аж ні, — західні українці не єдині з «ощасливлених Кремлем». От аж куди розхлюпалося горе невинних «ворогів народу» та недійсних «ізменніков родіни»! Різні народи поклеймовані, повиривані з рідних земель з чужої злої волі...
Чим зарадимо вам, дорогесенькі? Як витремо пекучі сльози з ваших сердець?! Хто і коли спроможеться відновити до покривджених справедливість?!
Стоїмо безпорадні, приголомшені почутим, — і такими близькими й дорогими стають нам ці люди, що кожного хочеться притулити до грудей, розрадити, обнадіяти і... побачити їх щасливими. На своїй землі.
Пізня година квапить нас. Прощаємося (з якимсь почуттям вини і безвиході). Їдемо всю дорогу мовчки. Кожен зі своїми роздумами, але всі, очевидно, з болями і надіями цієї живої частинки Криму в Голодному степу за Ташкентом.
Не гадалося тоді, що це ятритиме душу повік.

Василь САВЧУК
м. Бережани,
Тернопільська область

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 18.05.2012 > Тема ""Білі плями" історії"