"Кримська Свiтлиця" > #18 за 11.05.2012 > Тема ""Білі плями" історії"
#18 за 11.05.2012
ПОЕМА ПРО БЕЗСМЕРТНИЙ ГАРН╤ЗОН
Рядки, обпален╕ в╕йною...
З друго╖ половини травня ╕ до к╕нця жовтня 1942 року в катакомбах Аджимушкаю на п╕вн╕чно-сх╕дн╕й околиц╕ м╕ста Керч геро╖чно оборонялася частина радянських в╕йськ (залишки 83-╖ бригади морсько╖ п╕хоти, 276-го стр╕лецького полку, 95-го прикордонного загону, фронтових полк╕в резерву та ╕н. – всього понад 10 тисяч б╕йц╕в ╕ командир╕в, не рахуючи цив╕льного населення), що прикривали в середин╕ травня 1942 р. в╕дх╕д ╕ переправу головних сил Кримського фронту через Керченську протоку на Тамань, пот╕м в╕др╕заних ворогом. У Центральних катакомбах обороною керували полковник П. М. Ягунов, старший батальйонний ком╕сар ╤. П. Парах╕н, п╕дполковник Г. М. Бурм╕н, а в Малих – п╕дполковник ╢рмаков, старший лейтенант М. Г. Поважний. В неймов╕рно тяжких умовах, при нестач╕ води, харч╕в, бо╓припас╕в п╕дземний гарн╕зон майже п╕вроку чинив запеклий оп╕р, регулярно зд╕йснюючи вилазки ╕з п╕дземелля ╕ завдаючи удар╕в по ворогу. Г╕тлер╕вц╕ блокували каменоломн╕, обгородивши ╖х к╕лькома рядами колючого дроту; вибухами завалювали виходи, нагн╕тали всередину задушлив╕ гази, але не могли зламати волю захисник╕в п╕дземного гарн╕зону. Вони майже вс╕ загинули, але не здалися ворогов╕. Ось який запис зробив один ╕з захисник╕в Аджимушкаю в зошит╕-щоденнику, знайденому згодом у катакомбах: «...Трет╕й день н╕ крапл╕ води, трет╕й день нас душать газами, часом страшно. Але боротьба за життя йде сво╓ю чергою. ╤ в╕дчува╓ться дух боротьби ╕ впевненост╕ в сво╖ сили, над╕я, що все буде пережито...» Мужн╕сть людей, як╕ волею лихо╖ дол╕ опинилися в темному ╕ сирому п╕дземелл╕, як╕ в неймов╕рно жахливих умовах без св╕тла ╕ харч╕в, протягом 170 дн╕в ╕ ночей, хоч «дн╕в» — умовно, бо в катакомбах завжди була темна н╕ч, з добре озбро╓ним ╕ вишколеним ворогом вели нер╕вну боротьбу, майже вс╕ загинули, але не здалися, викликали ╕ продовжують викликати велику повагу ╕ захоплення сво╖м подвигом. Про цих нескорених захисник╕в Аджимушкайських катакомб написано чимало документальних книг, складено в╕рш╕, балади, в╕нки сонет╕в. З-пом╕ж цих л╕тературних твор╕в вир╕зня╓ться поема «Аджимушкай» укра╖нського поета, на жаль, уже пок╕йного, Стан╕слава З╕нчука. Поема виходила окремим виданням в 1984 роц╕ до 42-╖ р╕чниц╕ з початку оборони Аджимушкайських катакомб. «Побувавши 1975 року у склад╕ письменницького «десанту» в м╕ст╕-геро╖ Керч ╕, зокрема, в Аджимушкайських катакомбах, я був приголомшений мужн╕стю ╖хн╕х захисник╕в, — писав у лист╕ до автора цих рядк╕в Стан╕слав З╕нчук. – Ще тод╕, стоячи б╕ля п╕дземно╖ братсько╖ могили, я заприсяг написати про цей подвиг. В╕с╕м рок╕в я виношував у сво╓му задум╕ поему про Аджимушкай: вивчав документи, перечитав усе написане, спускався ще не раз в п╕дземн╕ галере╖ (нав╕ть одного разу з╕ сво╓ю дочкою-школяркою – Д. К.), щоб уявити все до деталей. Працював у повному розум╕нн╕ день ╕ н╕ч – ╕ в Криму, ╕ в Ки╓в╕. А коли завершив – запропонував видавництву «Радянський письменник». Спасиб╕ ╖м, видали поза планом з ╕люстрац╕ями художника Аркад╕я Пугачевського». Така ╕стор╕я написання поеми «Аджимушкай» укра╖нського поета Стан╕слава З╕нчука. Поема, в як╕й до щему в серц╕, високим художн╕м словом в╕дтворено траг╕чн╕ под╕╖, що стали безприкладним виявом сили духу, мужност╕ б╕йц╕в ╕ командир╕в, ув╕йшла до л╕топису народно╖ слави. Пристрасно ╕ схвильовано написав поет про солдат╕в п╕дземелля, яких не зломили морально н╕ бомби, н╕ спрага, н╕ задушлив╕ гази. Воля до життя, до перемоги над ворогом була над усе. Нин╕шнього травня виповню╓ться 70 рок╕в в╕д початку оборони Аджимушкайських катакомб. Нехай ця поема укра╖нського поета Стан╕слава З╕нчука буде св╕тлою пам’яттю про тих, хто загинув у нер╕вн╕й боротьб╕ з фашистською навалою у гр╕зн╕ роки в╕йни 1941-1945 рр., хто мужньо боронив свою землю в╕д поневолювач╕в.
Данило КОНОНЕНКО
НА ГОР╤ М╤ТР╤ДАТ
Вийду я на М╕тр╕дат: Тут, на вершин╕, мужаю. ...Вм╕╓ й кам╕ння ридать, Т╕льки не Аджимушкаю. Ся╓ кутами п’ятьма В сонц╕ гора престольна. Що то за чорна п╕тьма? Аджимушкайська штольня... Хто там хита горизонт У кам’янист╕й тверд╕? Йде з-п╕д земл╕ гарн╕зон За Ягуновим твердо. Чом в╕д колон земля Стогне в гулк╕м двигт╕нн╕? Видно ж бо ╕ зв╕дс╕ля: То вже не люди — т╕н╕... Час, ком╕саре, тоб╕ Сумн╕ву в╕дс╕ч дати: Стали не т╕н╕ на б╕й, А кам’ян╕ солдати!
БЕЗ ПРАВА НА ВИБ╤Р
Дим, як туман, — кудлатий отаман: ╤ вдень примусить сторожко ступати. ...Останн╕й пл╕т в╕дчалив на Тамань, А ╖м нема наказу в╕дступати. Можливо, що еф╕ром в╕н розмивсь... А дубл╕кат наказу того де взять?! Для них т╕сний, п╕вострове, тв╕й мис, Бо лиш в╕йськових — тисяч понад десять. ╤з р╕зних назбиралися частин — Небо╓здатна явно одиниця... А ще ж цив╕льних тисяч до шести. М╕ж ними й немовлята — он, дивися! Ус╕м тепер потр╕бно дати лад, На обл╕к треба кожного узяти! Найперше — кухня, госп╕таль ╕ склад... За все в╕н мусить братися завзято, Полковник непоквапливий оцей, Що скельцями поблиску╓ повсюди. А ворог ╕з десятка батарей По Керч╕ б’╓ — добряче напосудивсь! Ревуть ц╕лодобово л╕таки — Бомблять невпинно, клят╕, переправу; А в м╕сто ув╕рвалися-таки Хрестат╕ танки, чинячи розправу. Полковник усв╕домлю╓ нараз П╕д кулеметний безперервний стрек╕т, Що ма╓ право на один наказ: П╕д землю опускатися — у штреки!
КАМ’ЯНИЙ М╤ШОК
Катакомби фашистами врешт╕ блокован╕: Знадовкола сп╕раль, мов тернова петля, А за нею — окопи, транше╖ п╕дковами, М╕номети й гармати чатують здаля. Кожен вих╕д ретельно завалений брилами; Педантично пристр╕ляний кожен квадрат, Нашпигований м╕нами вщерть тупорилими, — Отже, Ordnung*, зда╓ться, без зайвих витрат! «╤ даремно ото в п╕дземелл╕ конозяться: Носять зброю, стають на безглузд╕ пости. Якщо мають харч╕, то не мають колодязя... Спрага змусить ╕з н╕р на кол╕нах повзти!» Чути й зараз мен╕ п╕дл╕ нашепти шемряв╕: «╤ чого там сид╕ти?! Здавайтесь, дурн╕, Доки голод, безводдя лапищами темряви Вас не вклали на ложе — в кам╕нн╕й трун╕».
II А в п╕дземн╕м гарн╕зон╕ служба йде ц╕лком наземна. Батальйони регулярно контролю╓ ревний штаб. ╤ зал╕зна дисципл╕на владарю╓ недаремно — Силу гр╕зно╖ фортец╕ в╕дчува╓ добре шваб. В╕н прекрасно усв╕домив, що в Криму — не на курорт╕: Вдень в окоп╕ (не на пляж╕) нюхай вибух╕в «озон», А вноч╕ попробуй спати (подр╕мати ганс не проти)... Мусить ждати катакомбц╕в — т╕ дарують в╕чний сон! А в п╕дземн╕м гарн╕зон╕ все йде ч╕тко за статутом. Проти нього тьма безсила — власн╕ меж╕ в╕дсува. Служба всюди — д╕йсна служба. ╤ вона в╕йськова суто. П╕дготовка ╕ тривога тут, звичайно, бойова. Пол╕трук допов╕да╓ фронтов╕ новини скупо... А партзбори вельми жвав╕, бо питань — численна рать. Розглядають там заяви (╕, бувало, — нав╕ть групи) Тих, що йдуть у б╕й за право комун╕стами вмирать. Та зате ж оп╕сля бою час мина╓ непов╕льно. Десь г╕тара тиходзвонна сколихне забуто слух, ╤ за нею злине п╕сня — горда, в╕льна ╕... цив╕льна З к╕ноф╕льму, де щаслив╕ з╕ свинаркою пастух. А ще дал╕ з галере╖, що туди й не доповзете, См╕ху котиться лавина — громозвукий см╕хопад: Батальйон чита╓ вголос в╕рш веселий в ст╕нгазет╕, Що його утнув дотепний ╕ вигадливий комбат. Л╕тописець гарн╕зону розпов╕сть про це ощадно. Хоча записи для себе нотував новий Гомер, Та в╕д сл╕в його здригнеться у прийдешньому нащадок, Як вража╓ кожне слово в т╕м щоденнику тепер.
ЛАОКООН
Галереями повзе рудий п╕тон Так облесно, безшелесно, мовби ангел... Що за джина збер╕гав м╕сткий б╕дон, В╕д якого в катакомби — довг╕ шланги? З того шланга виповза п╕тон рудий... (А насоси п╕дганяють знову й знову). Як же радо посп╕ша╓ в╕н туди, Де людей — немов нас╕ння в гарбузов╕! Сплять солдати у травневу синю рань, Сплять медсестри — госп╕тальн╕ Афрод╕ти, Сплять поранен╕, знесилен╕ в╕д ран, Сплять у матер╕ п╕д боком тепл╕ д╕ти... Що ╖м сниться? Сниться р╕зне, зв╕сно, кр╕м Велетенського верткого рудоплаза... Раптом тишу розкололо, наче гр╕м: — Ой, рятуйте! — Задихаюсь!! — Братц╕, га-зи!!! Можна т╕льки пор╕внять з страшним судом (Н╕, тут кожне пор╕вняння бл╕дне, б╕гме!) П╕дземелля очман╕лого содом У задушливих п╕тонових об╕ймах... На дол╕вц╕ — штабел╕ судомних т╕л. Стог╕н, лемент, дик╕ хрипи (ненадовго!) ╤ прокляття на адресу тих атт╕л, Що п╕тона в╕дкупорили рудого. Д╕ти марно матер╕в сво╖х трясли (Тим не треба н╕ син╕в уже, н╕ дочок), ╤ солдати, задихаючись, несли ╥х до виходу — вдихнути хоч ковточок. Вих╕д — близько! Ще хвилина! Т╕льки мент! Там — пов╕тря. Щедре сонце. Н╕жн╕ трави. Але зв╕дти озивався кулемет ╤ довершував п╕тона чорну справу... Зупинилось ╕ страховисько руде: Ген, обнявшись, вже конаючи помалу, Лейтенант╕в молодих квартет веде Гордо сп╕в «╤нтернац╕оналу»! ...Л╕тописець гарн╕зону розпов╕сть про це ощадно. Хоча записи для себе нотував новий Гомер, Та в╕д сл╕в його здригнеться у прийдешньому нащадок, Як вража╓ кожне слово у щоденнику тепер.
╤НТЕРМЕЦЦО З ДОЧКОЮ
Я донечки чую ламкий голосок, Легкий, мов п╕р’╖на-периночка: — Татусю, не треба страшних казок Про Зм╕я лихого Горинича... О, як мен╕ жаль п╕дземельних д╕тей! Чому розлучив ти ╖х з мамою? Нехай Кожум’яка до них прийде ╤ гадов╕ в’язи позламу╓! Це справа, ╖й-богу, важка ╕ ковзка... Чи ми пояснити зум╕╓мо, Що зм╕╖ бувають не т╕льки в казках ╤ не паперовими зм╕ями? Що в св╕т╕ пану╓ не все благодать, Що часто пала╓ в╕н червоно, Що плази отруйн╕ донин╕ сидять В печерах — од в╕ку печерного... — Д╕ток сиротив отих, дочко, не я. Хай кожен завжди пам’ятатиме, Що це наробила п╕дступна зм╕я. А я... рятував ╖х з солдатами. Я ╖х з катакомб у поему прин╕с — Хай в╕льно озоном подихають. А ти ╖м розкажеш про луг ╕ про л╕с, З╕гр╕╓ш сп╕ванкою тихою. Щоб зм╕╖в не бачила б╕льше страшних Земля, закривавлена маками, — В╕днин╕ ти будеш за маму для них, А р╕д тв╕й увесь — Кожум’яками!
ЛЕЙТЕНАНТ
Усм╕хнеться кисло критик: — Е-е, шановний, вибачаюсь... Не нове: в л╕тератур╕ Даний образ — просто штамп! Биков, Бондар╓в, Бакланов Лейтенанта осп╕вали. Вже писали на цю тему Р. Рождественський, Гончар, Б. Василь╓в... — Що ж, здаюся. Та, на жаль, ╕ до старлея, А не те що до майора, М╕й герой не дослуживсь. Може, у сво╓му ранц╕, Ще не знайденому дос╕ (╢ робота сл╕допитам!), Маршальський в╕н жезл носив? Нам в╕домо достеменно (╤ п╕дтверджують папери): Лейтенант╕в односелець — Знаменитий генерал. Через нього ╕ герой наш Десь ╕ще ╕з дошк╕льняти Вир╕шив обрати твердо Нелегкий в╕йськовий фах. Ще в╕домо, що земляк в╕н Ген╕ального Шевченка. ╤ тому батьки назвали Свого хлопчика — Тарас. Сам Шевченко, як в╕домо, Рядовим ╕ залишився, А тезко його молодший В 18 — лейтенант...
II Найзапов╕тн╕ша мр╕я збулась: Вчора ще — школа, училище, тири; Нин╕ ж ╕ в╕н, й однокласник Улас (Гордо звучить!) — молод╕ командири. (Це завдяки генералу сповна Стали курсантами хлопц╕ «по блату»)... Квапився, щоб не ск╕нчилась в╕йна, Доки ото марширу╓ по плацу, Доки в ╖дальн╕ жу╓ бутерброд, На пол╕гон╕ збива╓ кол╕на. В╕рив, що т╕льки при╖де на фронт, — Ворог покотиться аж до Берл╕на... Мр╕яли ще ╕з Уласом Тарас В дальн╕м училищ╕ серед Уралу: От би потрапити згодом якраз В арм╕ю до земляка-генерала! Це б ╕ йому довели зокрема: Не недоростки вони вже тепера, ╤ клопотався про них недарма — З честю нестимуть звання оф╕цера!
Жаль, зачекати доводиться з цим (Та невелика, звичайно, журбота!): Випуск ╖х повн╕стю ╖де у Крим, Де нам╕ча╓ться справжня робота: Наступ готу╓ там арм╕я й флот, Щоб на фашиста обрушити зливу. ...Матиме кожен — обстр╕ляний взвод Чи й необстр╕ляну роту, можливо. Потай чекали ус╕ дивини, Краючи марево степу прозоре: Скоро побачать ╕ море вони... От би скупатись! Яке ж воно, море? Пильно й Тарас у в╕кно позира, Щоб чудеса не проспати прийдешн╕... Б╕к з╕гр╕ва╓ йому кобура, Де п╕столет ╕ патрони — справдешн╕.
III От ╕ при╖хав, Тарасе, на фронт ╤ чорноморську побачив ти воду... Т╕льки нема╓ спод╕ваних рот, Не пропонують вам нав╕ть по взводу. Що ж, потерпи: хай докука гризе. Штабу видн╕ше... Не все ще позаду! Ти ╕ колеги тво╖ — то резерв Не рядового — командного складу. Ось ти й на фронт╕, де вибухи, свист, Де смертоносн╕ розгулюють смерч╕... Т╕льки посунув у наступ фашист, Наш╕ в╕йська в╕дступили до Керч╕. Ось ти й на фронт╕... Спок╕йно приляж — Можна з дороги спочить без апломбу. Правда, в╕дсутн╕ тут лазня чи пляж... Якось незвично звучить — катакомби! Вам спочивати вел╕в ком╕сар, Ну а в╕йна зачека╓ тим часом. ...Швидко заснули Улас ╕ Нодар, Вкрит╕ одною полою з Тарасом.
IV У п╕дземелл╕ прожив к╕лька д╕б. Снилась йому голуб╕нь небозводу, Мамин — ╕з печ╕ — припудрений хл╕б, Панцир шкоринки хрумтливий з╕споду. Снилася моря безмежна блакить. Дивно: вода в н╕м чомусь несолона, — Можна було ненормовано пить, Доки втамована спрага схолоне. А прокидався — знеможено терп, Смагу облизував г╕рко-полинну. Над головою — ╕з каменю склеп, Хл╕ба — н╕ р╕ски, води — н╕ краплини... ╥м ще н╕чого, б╕да — не б╕да. Може, невдовз╕ наповняться фляги... В госп╕таль конче потр╕бна вода — Там божевол╕ють люди в╕д спраги! А до криниц╕ — рукою подать. Ось вона, проти центрального входу. Т╕льки... червона в криниц╕ вода: Кров’ю потр╕бно платити за воду. — Що, лейтенанти, колеги мо╖, Довго ще будем незрушно сид╕ти? Треба — води! Як добудем ╖╖, Скажуть «спасиб╕» поранен╕ й д╕ти. — Нас ц╕ла рота, — доповнив Улас. — Треба негайно просить ком╕сара, Щоб роз╕брати закладений лаз. Вдаримо дружно — наповнимо тару! ...Погляд Парах╕на теплий, проте Голос луна╓ ╕ сухо, ╕ глухо: — Д╕ло це, братц╕, не зовс╕м просте. З вас н╕хто й пороху дос╕ не нюхав... ╢ спец╕альна команда у нас. Жаль, водонос╕в ряди пор╕д╕ли... Звати як? Гарно — Тарас ╕ Улас... Хочеться, кажете, справжнього д╕ла? «Що ╖м сказати? Що б╕й — не парад? Спробуй, однак, до сид╕ння неволить!..» Довго мовчав. ╤ озвався: — Гаразд. Йд╕ть до комбата — можливо, дозволить.
V Якось вони подоросл╕ли враз, Доки чужий кулемет не татака... Ся╓ з╕рками роз╕браний лаз. Перша, а може, й остання атака... В мокр╕й долон╕ — н╕мий п╕столет... Зв╕дки взялася та дивна волога? ...От ╕ команда: «За мною — вперед!» От ╕ позаду кам╕нна берлога... Б╕г зовс╕м легко в╕д лазу униз, ╤ печ╕я забувалася спражна, Н╕би атака учбова у них... Куля одначе знайшла його справжня. Стала важкою чомусь кобура — Тягне його до земл╕ з розвороту П╕д лейтенантське бадьоре «ура!» Падав Вперед, Доганяючи роту... ...У галере╖ уздр╕в з-п╕д пов╕к: Ж╕нка якась... А можливо, то неня? Рота принишкла сто╖ть в╕ддал╕к. Власне, в╕д роти лишилася жменя. Поруч — в╕дро, де вода, як ситро. Ближче — Уласа нахмурен╕ брови: — Пий! За оце поржав╕ле в╕дро Ми заплатили потоками кров╕. Пот╕м розверзлася чорна д╕ра ╤ попливла кам’яниста п╕длога... В╕рю: з того жерстяного в╕дра Через три роки пила Перемога! P. S. На його комсомольському квитку ком╕сар написав навскоси: «Загинув смертю хоробрих. 22 травня 1942 р.»
╤НТЕРМЕЦЦО З КОХАНОЮ
«Ко-ха-на», — видихаю ╕з грудей Це слово, що тенд╕тне, мов пелюстка, Яке зробило людство ╕з людей, Яке вм╕стило у долон╕ людство. Ну хто тебе прекрасно так нар╕к? За словом цим в як╕ сягав глибини? В╕н мудрий був ╕ мужн╕й чолов╕к, Та серце мав, звичайно, голубине. В╕н юний був, красивий, той атлант. В╕н ц╕нував зерно, а не полову. ...А зна╓ш: катакомбський лейтенант В статутах не знайшов такого слова. Осиливши п╕вр╕чний курс наук, В╕йни збагнув жорсток╕ та╓мниц╕, Але не знав на ши╖ н╕жних рук, Бо там лише мостилися петлиц╕... Не зв╕дав ╕стин багатьох простих ╤ сл╕в живих не вимовив чимало. Та найзначн╕ше все-таки устиг, На що й премудрих часто не стачало... Ус╕ слова, як╕ бер╕г тоб╕, Усе, що в╕н зробити мав для тебе, — Беру на себе мовчки у журб╕ П╕д молодим склеп╕нням храму неба. Ми вийдемо на злам крутий р╕ки, Поглянемо у дал╕ неозор╕. ╤ щедро нам засв╕тять не з╕рки, А з польових погон зелен╕ зор╕.
ВОДА
З╕брався штаб: Бурм╕н, суворий завше, У центр╕ — непорушний Ягунов... Почав Парах╕н, перше слово взявши, — Про найщемк╕ше почина╓ знов. Слова його — важк╕ ребрист╕ плити (Говорить, прихилившись до ст╕ни): — За воду мусим дорого платити. А то ж все люди — ╖м нема ц╕ни! Щоб за в╕дро покласти ц╕лу роту — Це безум, як лукаво не крути... Я, зрозум╕ло, виступаю проти, Бо нам жив╕ потр╕бн╕ш╕ роти! ╤ Сидоров (званням хоч наймолодший, Але про нього кажуть — голова!) Докинув: — Шлях, зда╓ться, ╓ хороший... Точн╕ше, не один, а ц╕лих два. Тут ╕нженер Труб╕н а чи Труб╕л╕н Нам пропону╓ гарний вар╕ант, Щоб до криниц╕ коридор пробили Й сам╕ взялись колодязь виривать. У нього ╓ ╕ точн╕ розрахунки, Бо практик в╕н — не мр╕йник чи позер. — ╤ Ягунов потер отерпл╕ руки: — Ну що, Корне*? Побачимо тепер!..
II У гарн╕зон╕ — мало чи не розпач: Вже б╕льше тижня, як води нема, ╤ справа з нею не п╕шла урозкач, ╤ спод╕ватись поки що дарма.
Вгризалися у черепашн╕ брили — Вже був тунель до метр╕в десяти, Та не вдалося ц╕л╕ досягти: Почули ганси — вибухом накрили... Одначе не корились безнад╕╖, Не гнулись, як безвольна лобода, ╤ показали скептикам на д╕л╕, Що нав╕ть у кам╕нн╕ ╓ вода. Але про все розкажемо по черз╕, Як опов╕дка донесла скупа. Хтось заприм╕тив: ╓ м╕сця в печер╕, Де з каменю волога виступа. Висмоктуй черепашник до знемоги... Якщо ж у ньому д╕рочку пробить, То, крапельки вдихаючи вологи, За п╕вгодини не захочеш пить. Нарешт╕ знов пожвавлення у штаб╕, Бо ком╕сар — ╕ той аж потемн╕в. — Шукаймо ще ваканс╕╖ у штат╕, Пора створить команду смоктун╕в... Нехай збирають крапельки живильн╕, Рапатий кам╕нь смокчуть хай там-о, — То зробимо запас (нехай пов╕льно!) ╤ м╕н╕мум пораненим дамо!
III Ще буде пот╕м передчасна рад╕сть, Коли отой Труб╕л╕н чи Труб╕н Наважиться за непоправне братись ╤ х╕д п╕дземний докопа╓ в╕н До водосмертоносно╖ криниц╕, Яку засипать фр╕ци узялись ╤ нагорнули каменю копицю, Корч╕в, п╕ску, поламаних кол╕с... Проте забити отв╕р лиш зум╕ли, А нижче (х╕д прив╕в якраз туди) — Зачерпуйте, не крадучися, см╕ло Тако╖ недосяжно╖ води! Навпоч╕пки нес╕ть ╖╖ в тунел╕ (Там, зрозум╕ло, стеля занизька), Аби почути вибульки весел╕ Чи скоромовку-п╕сню казанка. За ст╕льки дн╕в гарячого по╖сти! (Те п╕йло називалося «супи»...) ...Напевне, здогадалися фашисти — Криницю п╕д╕рвали. Знов тупик. Л╕тописець гарн╕зону розпов╕сть про це ощадно. Хоча записи для себе готував новий Гомер, Та в╕д сл╕в його здригнеться у прийдешньому нащадок, Як вража╓ кожне слово у щоденнику тепер.
IV Агов, Корне! Ми все-таки не мертв╕. Безноса в нас не с╕ла на престол... Колодязя — на 14 метр╕в! — Нарешт╕ до води д╕стався ствол. Тепер казитись можеш ц╕лоденно. Перед тобою не впадемо ниць! В╕днин╕ в нас криниця ╓ п╕дземна — На св╕т╕ не було таких криниць! Стр╕ляй, пали, ╕ газ пускай, ╕ в╕шай, ╤ ще тортури вигадай нов╕... В нас ╓ вода — живуча, найжив╕ша. Ми з нею, враже, будемо жив╕!
КЕРЧЕНСЬКЕ ╤НТЕРМЕЦЦО
Де б я не був, а кличе Керч мене — Прибою мову вловлюю розкотисту... Як М╕тр╕дат, усе там неземне; Там двох мор╕в з╕йшлись долон╕ в потиску. Гуде маяк стривожено зв╕дт╕ль, На берег хвиля стелиться розковано. ...А трет╓ море, де клекоче б╕ль, У штольн╕ розгалужен╕ заховано. В те море знову, доле, поведи, Бо це воно настирливо гука мене. ...Не можу в Керч╕ випити води: Вона ста╓ у горл╕ мо╖м — каменем. У н╕й не ос╕да╓ каламуть — У н╕й джерела св╕ту оновилися. ╥╖ лиш можна в душ╕ зачерпнуть, Аби нав╕ки нею освятилися. ОСТАННЯ Н╤Ч КОМ╤САРА Ну от я в С╕мферопол╕. В гестапо. Остання н╕ч, як блискавка, змигне... Гукаю всл╕д за Бульбою Остапом: — В╕тчизно-мамо, чу╓ш ти мене?! Та я не сумн╕ваюсь: вона чу╓. Салютом пода╓ про себе в╕сть... Я розкажу, допоки н╕ч ночу╓, Про гарн╕зон. Бо хто ще розпов╕сть? Лишились нас буквально одиниц╕ — Нап╕всл╕пих, знеможених од ран. Хай хваляться тепер вояки ниц╕, Що все-таки взяли живими в бран. ...Хтось коридором обережно шарка. Наглядач. Не турбуйтеся — sehr gut*! Уранц╕ розлютован╕ в╕вчарки Мене — як присудили — роз╕рвуть...
II Хай пам’ятають правнуки ╕ внуки, В ╕стор╕ю оглянувшись назад: В скал╕* ми не сид╕ли, склавши руки, Невтомно били ненависних зайд! Чекаючи десанту, щоб у спину Вв╕гнати окупантов╕ багнет, — Сам╕ його косили без упину, Не даючи спочинку н╕ на мент. Як землетрус, прича╓ний у штрец╕, Немов тайфун, що вийшов з берег╕в, П╕вроку ми з п╕дземно╖ фортец╕ У землю в╕дправляли ворог╕в. ╥м слала смерть найменша амбразура, ╤ кам╕нець ╖х кожен спотикав... А ск╕льки раз фашист, ляклива шкура, ╤з селища у споднях ут╕кав! Не помогли н╕ танки, н╕ гармати, Ан╕ отруйний всюдисущий газ... Здолали все, моя В╕тчизно-мати, Бо ти була, бо ти ╓си у нас! ...Знов коридором обережно шарка Наглядач. Не турбуйтеся — sehr gut! Уранц╕ розлютован╕ в╕вчарки Не дух м╕й — мо╓ т╕ло роз╕рвуть.
III Хтось дивиться на мене... Певне, друз╕ (Чи то до ╜рат припаян╕ з╕рки?). Вв╕йшли у черепашник, наче друзи, ╥х оч╕, що ╕ в темряв╕ з╕рк╕. Ус╕х не маю змоги пригадати, Бо догора╓ ноч╕ чорний ╜н╕т. Про них ви гордо скажете: солдати, Яких не брали бомби, динам╕т. ╤ це, звичайно, ╕стина. Я згоден. П╕дтвердити ╕ в трибунал п╕ду. Не брав заради вбивства зброю жоден — Мстив за св╕й край, що втрапив у б╕ду. Вс╕ прагнули прогнать ворожу зграю, А найчаст╕ше думали про мир. Для прикладу одного називаю: Комбат Б╓лов — загальний наш кумир. В╕н зупиняв на Царському курган╕ Чужинських танк╕в панцерний кулак... Вривався у транше╖ ураганом — На окупант╕в с╕яв переляк. Взялись фашисти бурки пробивати (Корне накрить обвалами схот╕в) — Микола визначав координати З командою безсонних слухач╕в ╤ п╕дземельц╕в геть виводив просто, М╕сця безпечн╕ обирав нов╕... А був же в╕н директором радгоспу, Здобув медаль на виставц╕ в Москв╕. Ск╕нчивши «Т╕м╕ряз╓вку» (не «Фрунзе»!), Полки водить не мр╕яв ╕ вв╕ сн╕: Нов╕ сорти в╕вса ╕ кукурудзи Виводити збирався по в╕йн╕. Його нема... А цей ось знову шарка — Наглядач. Не турбуйтеся: sehr gut! Невдовз╕ розлютован╕ в╕вчарки Мо╓ безсиле т╕ло роз╕рвуть.
IV Замучила б мене недремна сов╕сть, Коб не сказав про медик╕в сл╕вце... Колись про них напише справжню пов╕сть Новий Толстой — я твердо в╕рю в це! ╥м бракувало необх╕дних л╕к╕в, Не вистачало св╕тла ╕ води. Проте ус╕ поранен╕ й кал╕ки Знаходили розраду в них завжди. Завалював фашист каменоломн╕ Чи нагн╕тав у катакомби газ — Б╕лохалатн╕ ангели невтомн╕ Виносили приречених щораз. Робили й операц╕╖, до слова, — ╤ то без обезболення! — коли, Як сель нестримний, хвиля вибухова Операц╕йн╕ зносила столи. ╤ ставили поранених на ноги, Багато ╖х верталося у стр╕й... На жаль, сказати б╕льш нема╓ змоги, Бо знов заворушився сторож м╕й. Чого в╕н обережненько так шарка? Не треба хвилюватися — sehr gut! Напевне, вже прокинулись в╕вчарки, Як╕ мене сьогодн╕ роз╕рвуть...
V Наглядача попрошу — хай поголить... Чи в╕н уже сюди не зазирне? ...Нас не здолав н╕ окупант, н╕ голод, Що був найкращим сп╕льником Корне. Про це нестерпно згадувати дос╕. ╤ ти мен╕, читачу, вибачай... В нас т╕льки цукру й чаю було досить — Варили знаменитий супо-чай. Спочатку спромагались на салати (На них ╕шла довколишня трава). Та за траву була крута розплата. Тому меню обмежили... Стривай, А якось пригадали, що забити Нам довелося в травн╕ конячат... Ми в╕дкопали шкури ╕ копита — ╤ був бульйон... Я змушений мовчать! Та зброю, вже не рухаючись нав╕ть, Ми берегли не г╕рше голови, Хоч на пости не мали кого ставить (За них сигнальн╕ правили рови)... ╤ нас к╕лькох, практично нерухомих, Взяли в полон... Чи як це наректи? ...╤ знов наглядач зазира╓. Ком╕к! Якби й хот╕в — не зможу утекти. Ну от ми в с╕мферопольськ╕й в’язниц╕... Тепер — к╕нець. Душею не крив╕ть! Нам св╕танков╕ гаснуч╕ з╕рниц╕ Востанн╓ посилають св╕й прив╕т. Нас гр╕╓ променя аджимушкайське: На чорн╕м неб╕ — катакомби шов... Мою могилу, друз╕, не шукайте, ╥╖ нема — я в кам╕нь перейшов!
Липень — серпень 1983 р. Керч — Феодос╕я — Ки╖в
"Кримська Свiтлиця" > #18 за 11.05.2012 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10258
|