Версiя для друку Обговорити в форумi

У моїй пам’яті самі собою постають болючі сторінки життя. Під час Другої світової війни мама працювала у польовому шпиталі. Я виховувався у військовій частині на Кавказі. У 1945 році маму через контузію було комісовано з діючої армії і ми переїхали в місто Умань. Там я, мала дитина, бачив радість Дня Перемоги і сльози печалі в очах. Матері надійшла з фронту похоронка, що мій батько, командир ескадрильї, загинув. Пам’ятаю зі свого далекого воєнного лихоліття: станція Валуйки, палають вагони розбомбленого поїзда... Мама у військовій формі несе мене за плечима кудись...
Пам’ять... Від неї нікуди не подінешся. З неї постають вірші про те далеке пережите.

Володимир КАПУСТІН
м. Київ

ЗУСТРІЧ
Світлій пам’яті батька Семена Миколайовича, командира ескадрильї

Кричали, плакали вокзали,
Все мчали й мчали поїзди,
Вони мене урятували, —
Тебе забрали назавжди.
Одквітло весен вже багато,
Моє йде літо із степів.
Тебе раптово, рідний тату,
Я в сквері тихому зустрів.
На гімнастерці дві петлиці,
В очах — орлина висота,
На грудях сонячно іскриться
Героя Зірка Золота.
Між нами усього два кроки.
Та ти не можеш підійти,
Бо в міць гранітну обеліска
Навіки вкарбувався ти.

ДІТИ ВІЙНИ

Солдатів везли ешелони
У пекло війни вогняне, —
На біженців довгі колони
Дивилося сонце сумне.
Горіли вагони, вокзали...
Гриміла в димах далина...
Дитинство в дітей тоді вкрала
Жорстока, кривава війна.
Ще мить — і вагон наш сосновий,
Як блискавка, так спалахне.
А мати у формі військовій
Виносить із нього мене.
Минуло багато вже років.
Нам сонячно сяє блакить.
Та досі кривава, жорстока
Війна в моїм серці кричить.
Війни ми далекої — діти,
Сьогодні й самі вже батьки,
Полеглим кладем на граніти
Ми пам’яті квіти й вінки.

БАТЬКО МІЙ

Батька кликало небо,
Вище хмар він літав.
У бою, наче лебідь,
Невідомо, де впав.
Як прийшла похоронка,
Дід мій мамі сказав:
— Чуєш, доню, Володька
Сиротою наш став.
А ні в мене, ні в мами
З батька знімка нема...
Нам кричить вечорами
Біла стінка німа.
То, здається, що в небі,
Як зоря зацвіта, —
Батько мій – сивий лебідь,
Вічно в ньому літа.

СОПІЛКА

Бійці верталися додому,
Змужнілі в полум’ї війни.
Один із них мені, малому,
Сопілку дав із бузини.
Сопілка біла бузинова,
Напевно, непроста була:
На все життя до пісні й слова
Вона мені любов дала.

МРІЯЛА МАТИ

Світлій пам’яті матері Галини,
капітана медслужби

Мама лікувала у шпиталі
Бійців, поранених в боях.
Повно смутку було і печалі
В карих зболених,
 добрих очах.
Мама голос дзвінкий,
 гарний мала,
Щоб солдати не були сумні,
Їм зворушливо,
 ніжно співала
Українські народні пісні.
В мирні роки читати любила
Вона вірші армійські мої.
Першу книжку побачить хотіла, —
Та не збулася мрія її.
Роки... роки ішли за роками.
Як відомим поетом вже став, —
Із любов’ю до рідної мами
Я чимало віршів написав.
Не одна вийшла книжка з віршами...
Біль пекучий у мене в душі:
Прочитати про себе ти, мамо,
Вже ніколи не зможеш вірші.

В ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ

«Ура!» — в День Перемоги в Умані
Кричали дорослі й ми, діти малі.
Полеглим каштани задумані
Враз засвітили свічки на гіллі.
А безногі, безрукі мовчали...
У мами текла сльоза по щоці.
В чорній хустці в скорботній печалі
Стояла з похоронкою в руці.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 11.05.2012 > Тема ""Білі плями" історії"