Версiя для друку Обговорити в форумi

Рима з Криму

«ВЕЧІРНЄ ВОГНИЩЕ» ВАСИЛЯ МАРСЮКА

Наприкінці вересня минулого року до редакції «Кримської світлиці» завітав давній друг і постійний автор газети, відомий поет з Києва Василь Марсюк: він повертався з Ялтинського будинку творчості письменників і вирішив нас провідати, благо, що редакційний офіс розташований під боком залізничного вокзалу. Василь Андрійович – щирий шанувальник єдиної на теренах автономії україномовної газети «Кримська світлиця», один з тих, хто у скрутні для газети часи піднімав своє письменницьке слово на захист її ідеалів, її доброго іміджу, її існування на півострові.
На сторінках «Кримської світлиці» не раз з’являлися (та й нині з’являються!) першодруки поета В. Марсюка. Зокрема, побачила світ його сонетна поема «Гладіатори Доби», присвячена Віталію і Володимиру Кличкам, уривки з роману у віршах «Московський час», написаного в основному у сімдесяті роки минулого століття, ще під час навчання автора на вищих літературних курсах у Москві на базі Літературного інституту ім. Горького.
Під час нашої дружньої розмови за чашечкою кави поет розповідав про свою роботу в Ялті над віршами для нової книги, ділився планами і секретами своєї творчої праці. На наше запитання, на які нові твори надихнула творча атмосфера Кримського південнобережжя, Василь Андрійович відповів, що творчу атмосферу створює сам процес роботи, але є такі місця на землі, які посилюють натхнення до роботи. Для нього одним з таких місць є Крим, і, зокрема, Ялта. Тож і минулої осені йому тут добре писалося, і нинішньої теж. До свого нового рукопису поет включив два свої ліричні цикли віршів, присвячені Криму, а саме: «Ялтинська осінь – 2010» і «Ялтинська осінь – 2011». І якщо у першому циклі переважають мотиви самотності і смутку, то другий цикл наповнений сонцем і світлими почуттями, хоч часом і драматичними.
Крим, за словами поета, завжди навіює йому не тільки згадки про чарівні гори, про пляжні береги, про дружні зустрічі під шум морського прибою, а й про сотні і тисячі українок-полонянок на базарах середньовічної Кафи (Феодосії), про довгі валки чумацьких возів, навантажених сіллю із Сиваша, про життєдайний потік дніпровської води, що плине рукотворним руслом Північно-Кримського каналу і зрошує майже половину засушливих таврійських степів... А ще поета цікавить і бентежить все, що відбувається у Криму, де гострота всіх українських проблем доведена до краю, як у фокусі лінзи. І він бажає кримчанам разом з усіма українцями поступово зняти цю гостроту і всім почуватися добре під всеукраїнським мирним небом. Про ставлення поета до Криму найкраще розкажуть, мабуть, його вірші, написані в різні роки і за різних обставин, деякі з них не раз друкувала на своїх сторінках «Кримська світлиця», а деякі увійшли до його нової книги поезій «Вечірнє вогнище», що недавно побачила світ в одному з київських видавництв. До цієї солідної за обсягом книги (майже 300 сторінок!) і дуже розмаїтої за своєю тематикою увійшов уже згаданий роман у віршах «Московський час», присвячений періоду навчання автора в московському Літінституті. Уривки з цього твору вперше друкувалися в «Кримській світлиці».
Розповідаючи про уже віддалені в часі події, про своїх літінститутських друзів та колег, автор на окремі моменти свого московського життя і навчання, — а це 70-ті роки минулого століття, — дивиться з позицій сьогоднішнього дня: якими вони були тоді, і як змінився їхній світогляд нині на СНДесівському просторі. Біля окремих віршів роману з’явилися постскриптуми з новітніми датами і з новим поглядом  на ті колишні суспільно-політичні події. Наприклад, згадуючи в одному з віршів свого однокурсника – уродженця Кавказу, котрий і в Москві завжди ходив у своїй папасі, підкреслюючи тим самим відданість своїм кавказьким національним звичаям та традиціям, автор у дещо видозміненій редакції вірша, на що вказує дата під ним 1977-1994 рр., зазначає: «...але коли Грозний тонув у крові, я певен: у горах він бився за волю в папасі отій, що носив у Москві».
З теплотою, щирістю, а інколи й з легким гумором оповідає поет про своїх друзів – казаха Туленди Нурмухамедова, евенка Алітета Немтушкіна, узбека Абдуккахара Ібрагімова, про алтайця Миколу Черкасова, прадіда якого було колись під час розкуркулювання вислано на Алтай зі Сміли, що на Черкащині, про російськомовного поета з Ростова Анатолія Гриценка, родинні сліди якого теж тягнуться до України, і якому батько-шахтар в дитинстві читав шевченківського «Кобзаря», про іванофранківця Миколу Яновського, який і в Москві ходив у своїй вишиванці...
Різні люди, різні долі, різні звичаї... І як би не жилося-вчилося в північній столиці, все ж душа кожного була звернена до місць, звідки він приїхав, де його коріння, в тому числі й автора роману «Московський час»:

Що мені співати на чужині?
Правду скажеш – кара не мине.
Заблукала Муза в Україні,
Довго не навідує мене, —

з болем у серці пише поет про своє тимчасове московське перебування, про навчання, де більше уваги приділяли чужому, а свого цурались:

На курсах у Москві мене навчали
Передовим літературним стилям
Гемінгуея, Маркеса і Джойса.
Чого ж про них я завжди забуваю,
Чого про них я навіть не згадаю,
Коли почую українську пісню,
Де кожне слово сяє діамантом,
Де кожне слово падає з небес?
«Ніч яка, Господи, місячна, зоряна!
Ясно — хоч голки збирай».

Повертаючись після навчання додому, в Україну, поет пише:

Отак і простились з Москвою,
З її скупуватим теплом.
«Завжди залишайся собою!» —
Оце наш червоний диплом.

Роман у віршах «Московський час» — широке художнє полотно. І осягнути його воднораз нелегко. Гадаю, що фахівці з літературної критики скажуть про нього своє слово, не обійдуть мовчанкою. Адже, як на мене, твір цікавий, як у тематичному, так і в психологічному вимірі. Він вартий уваги і доброго поцінування.
Що ж до інших поетичних циклів книги «Вечірнє вогнище» — то і вони цікаві, бо написані талановитим поетом.
У «Черкаському зошиті» зібрані вірші, написані під час життя і праці поета в місті Черкаси. Тут і спогади про тих митців-черкащан, які вже, на жаль, відійшли за вічну межу, і вірші-роздуми про сенс життя, про місце кожного з нас у ньому, про смертних і безсмертних:

Я трудився в ім’я України,
І сумління мене не гризе.
Їй одній я, можливо, щось винен,
І вона лиш простить мені все.

Чимало в книзі є й філософських мініатюр, громадянської, інтимної та пейзажної лірики, пронизаної щирою прихильністю до людини, любов’ю до рідної землі, до кожної деревинки і билиночки:

Хіба десь є у світі більше щастя,
Як слухать дощ в травневому саду?
(«Травневий дощ»)

Цвіте жасмин, а я один –
На жаль, один його я бачу...
(«Жасмин»)

Заворожила біла груша
в зеленій гавані, в саду...
(«Зелена гавань»)

І зорі під вечір, як сестри,
Розважать мою самоту.
До хати усіх не завести –
Під ними й засну у саду...
(«Все рідше я душу маніжу»)

Вже заховався день за садом
І там тюльпаном догорів,
І зорі стиглим виноградом
Мені поблискують вгорі.
(«Вечірня елегія»)

Можна було б ще й ще звертатися до цитат, до поетичних малюнків, вміщених у книзі «Вечірнє вогнище», лейтмотивом якої є поетові рядки:

Отут згоріти б у пломінні,
а не сконати у гнитті!
Хай від вогню ми – напівтіні,
але ж напів – і – золоті!

І в цьому ж, певно, закладено весь сенс поетового життя: горіти, а не скніти.
Незважаючи ні на різні життєві негаразди, що інколи підносить доля, ні на солідний вік – йдеться ж до 75-ліття! – поет Василь Марсюк сповнений творчого завзяття, нових творчих задумів. І Київ, де він живе, і Донбас, де він народився, і Крим, де до нього приходить творче натхнення, – то все його Вітчизна, його неподільна Україна:

Хай ми різні – і Крим, і Донбас,
Подніпров’я, Волинь і Карпати.
Україна – у кожному з нас,
А вона для усіх нас – мати.
Україні не треба прикрас –
Шароварні свята, концерти.
Україна – це кожний із нас,
Хто за неї готовий померти!

Василь Марсюк – щирий у своїй творчості. Він не розкидається красивими словами, не кидає їх на вітер. У кожному рядку – його зболена душа, його любов до рідного краю, до України. Та інколи він може бути й різким у своєму ставленні до людей цинічних, ницих душею, котрі люблять тільки себе в собі, жадають слави і достатку, та й більш нічого. Для них він підготував цикл «Сатирична суміш», яка влучно потрапляє в ціль, висвітлює і висміює вади нашого нинішнього життя-буття.
Книга віршів «Вечірнє вогнище» — чесна, відверта, щира і талановита. Вона – свідчення творчого апогею доброго, мудрого, збагаченого великим життєвим досвідом працьовитого поета. «Вечірнє вогнище» поета Василя Марсюка зігріває душу, світиться іскрами живого вогню, запрошує у своє сяйво до неквапливої, тихої, сердечної розмови на схилі дня. Але ще ж не вечір...
Пропонуємо шанувальникам художнього слова добірку «кримських» віршів поета В. Марсюка з його нової книги «Вечірнє вогнище».

Данило КОНОНЕНКО

Василь МАРСЮК
«ЯК НА СВІТ З АЙ-ПЕТРІ ГЛЯНЕШ...»

КОКТЕБЕЛЬ

Я очманів у Коктебелі
від тісноти і децибелів.
Тепер це вже не мій курорт,
де все змішав докупи чорт:
базар, вокзал, аеропорт.

Йдеш біля моря — як на ринку,
йдеш біля моря — наче в шинку,
де крутять сто одну платівку
по всіх кутках без відпочинку,
і в небі сонячну платівку
хтось крутить, як гарячий душ...

І тільки моря синій плюш
ще повіває прохолоду.
Заходь, заходь у ніжну воду —
і вмить забудеш про базар,
про москаленків, про татар!
І погляд твій єдиним змахом
злетить, як птах, над Кара-Дагом,
де із вершин спадає тінь,
неначе сіть, в морську глибінь,
де скеля з профілем Волошина
гукає в далеч заворожену,
у той колишній Коктебель,
де прямо з пристані форель,
чи то кефаль, колись ловив ти.

Згадаєш тишею сповитий
Будинок творчості, і квіти,
і друзів лагідні привіти,
і поцілунки, як вино...
Давно усе було, давно
чи то вві сні, чи то в кіно,
чи то в раю давно, давно.

КРИМСЬКІ ЕТЮДИ

*    *    *
Я в молодості так чудово плавав,
що Чорне море міг перепливти
від Криму до Туреччини, наприклад.
Але скажіть, що я робив би там?!
*    *    *
Колись давно
серед курортних юрбищ
Крим мені здався безлюдним:
серед того Вавилона
я не побачив татар.
*    *    *
В юнацькі роки біля моря
так мені дуже хотілось
влитись у зграю дельфінів!
Важко жилось
 серед людей на землі.
*    *    *
У Феодосії (Кафі)
не п’ється в кафе мені кава
і вина мені не смакують:
тут на базарах колись
кров українську пили.
*    *    *
Ночами так смутно
падають зорі над Кримом,
як сльози дівчат-полонянок...
Невже вони й досі
 горюють на небесах?
*    *    *
В рабстві тут була і Настя-бранка,
згодом жінка грізного султана,
знана цілим світом Роксолана,
що у райських розкошах купалась,
а в душі любила рідний край.
*    *    *
Що це за час настав?!
Жінки із України
летять за море на вогні борделів,
немов метелики нічні.
*    *    *
Порівняти місяць з ятаганом
нині, знаю, буде старомодно.
Як тоді назвати гостре лезо,
підняте вночі
над Чорним морем?!
*    *    *
Через Крим усю ніч
пролітали із криком гуси,
наче скрипучі вози
із чумацькою сіллю
на Україну ішли.

КРИМСЬКИЙ КАНАЛ

До самого серця степу
дніпровська вода біжить...
Ні, не просто вода,
це кров голуба струменить,
землі української кров!
*    *    *
Як на світ з Ай-Петрі глянеш –
хвилям просторо у морі,
людям вільно на землі.
*    *    *
Хмара вечірня підмокла в кагорі,
небо і море злились без межі,
повна гармонія в небі і в морі —
ось тільки хмара горить у кагорі,
ось тільки шторм у душі.
*    *    *
Галька, шліфована галька
все шурхотить під ногами...
Ось що із гордої скелі
роблять буденні хвилі,
бачиш, поете!?
*    *    *
Хто це, хто стругає море?
Гляньте, гляньте, скільки стружок
кучерявиться-біліє!
*    *    *
Сонце, чи тобі не жалко
так людей пекти на пляжі?
Аж прибій шкварчить, як сало.
*    *    *
Ховаюся від сонця під сосною.
Стара, покручена — і я не молодий.
Подумалось:
а хто з нас старший віком —
не віком, а мільйонами віків!?

ЧОРТІВ ПАЛЕЦЬ

З пасма горбистих гір
скеля самотня стримить,
наче обвуглений палець.
Може, з пекельної магми
чорт подає нам знак?

В АЛУШТІ

Берегом йду під горою,
де із вулкана в море
лава текла колись.
Може, колись — це вчора?
Як же це я не побачив?!

СЕВАСТОПОЛЬ

Місто слави і безслав’я.
Звідси нитка православ’я
в Київ потяглась.
В бухті треться флот російський
поруч з флотом українським —
щука і карась...

ПІВДЕННИЙ БЕРЕГ

Славні курортні місця.
Весело. Сито. Бездумно.
Нібито рай на землі.
Значить, є десь і пекло —
сльози, нестатки і піт?
*    *    *
Ми вийшли на балкон,
щоб з’їсти кавуна.
Хай місяць-молодик
замість ножа нам буде!
*    *    *
Уночі — обійми жінки,
а удень — обійми моря.
Ніжні руки, теплі хвилі —
дні чи ночі більше милі?
*    *    *
Повз кущі шипшини
сходжу на гору
до могили Волошина.
Невже отак завжди
до слави важко йти?

ЖИВА ВОДА

Данилу Кононенку — редактору кримської газети «Джерельце»
з нагоди її десятиріччя

В Криму, в степу, неначе серце,
томилось-билося джерельце
під чорним каменем весь вік.
Але знайшовся чоловік,
з-під валуна звільнив потік —
і він побіг, побіг в долину,
побіг, не знаючи зупину.
Хоч сонце сушить і пече,
а потічок тече, тече
і веселить усю долину
і кущик терну, і калину...

Отак всю нашу Україну
твій звеселяє, друже, труд,
змиває з душ іржавий бруд.
І над потоком наші діти
і татарчата, наче квіти,
в один зійшлися хоровод,
в один гуртуються народ.

Хвала труду! Хвала людині,
яка в сухій, сухій пустині
все ж докопалась до води!
А є вода — то є плоди.
І ворогів аж душить лють:
у нас живі джерела б’ють!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 27.04.2012 > Тема "Душі криниця"