Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія і сучасність

(Продовження.
Початок у № 1-11)

Відповідно до свідчень очевидця, займаючи яке-небудь місто (у даному випадку — Севастополь), «солдати накидалися на жителів, роздягали їх і відразу, на вулиці, одягали на себе відібраний одяг, шпурляючи свою розідрану солдатську шинель роздягненим. Бували випадки, коли той самий громадянин по чотири рази піддавався подібному перевдяганню, тому що наступний солдат виявлявся ще більш обірваним і захоплювався цілішим одягом свого попередника і т. д. Хто міг, ховався у підвалах, боячись потрапляти на очі озвірілим червоноармійцям...»
Стихійну фазу терору незабаром змінила організована. Ленін, консультуючи Троцького щодо проведення «необхідних заходів» у Криму, наголошував, що український Крим відстав на три роки у своєму революційному русі. Його потрібно швидко «підтягнути» до загального революційного рівня Росії.
Був утворений Кримський ревком, який очолив Бела Кун. Його правою рукою стала «більшовичка з немалим стажем» Розалія Самійлівна Залкінд (Землячка).
17 листопада 1920 року був виданий наказ Кримревкому № 4, що оголосив 3-денну реєстрацію офіцерів і солдатів Білої армії. Багато хто з колишніх врангелівців подумав, що реєстрація — справа суто формальна, оскільки в рядах РККА служило чимало мобілізованих офіцерів і генералів, не говорячи вже про солдатів, більшість з яких встигли повоювати як на тому, так і на іншому боці.
Спочатку людей реєстрували і розпускали по домівках. Однак незабаром вийшов новий наказ, що оголосив повторну реєстрацію, і всі, хто на неї з’явився, були арештовані і розстріляні.
У своїй доповідній записці наркому у справах національностей Сталіну, який був у той час в Криму, член колегії народного комісаріату у справах національностей Султан Галієв свідчив, що «розстріли проводилися не поодинці, а цілими партіями, по кілька десятків людей разом», і що «серед розстріляних попадало дуже багато робочих елементів і осіб, що залишилися після відступу Врангеля, з щирим твердим рішенням чесно служити Радянській владі...»
Окрім розстрілів, відбулися масові страти через повішання. «Нахімовський проспект у Севастополі, — згадує очевидець, — ряснів трупами офіцерів, солдатів і цивільних осіб, арештованих на вулиці і тут же страчених без суду. Офіцерів вішали обов’язково у формі з погонами. Невійськові звисали напівроздягнені. Були використані всі стовпи, дерева, навіть пам’ятники. Історичний бульвар увесь «красувався» трупами, що погойдувалися у повітрі. Така ж картина була на Великій Морській, Катеринівській, на Приморському бульварі». Розалія Землячка іноді особисто брала участь у розстрілах і катуваннях, але це було тільки її «хобі», а не виконання посадових обов’язків. Вона впродовж ночей займалася збиранням, обліком і транспортуванням золота та інших цінностей, награбованих у Криму. Цінності йшли на північ — у Москву.
У знищенні «контрреволюційного елемента» також брали участь й інші партійні діячі. Так, наприклад, у складі надзвичайних «трійок», які виносили розстрільні вироки, зустрічаються імена К. X. Данишевського, С. С. Дукельського, В. Н. Манцева, А. І. Михельсона...
Серед працівників Кримської ЧК особливий інтерес представляє особистість її коменданта Івана Папаніна. Майбутній відомий радянський полярник, він був призначений на цю посаду в жовтні 1920 р. і залишив її в березні 1921 р. В обов’язки коменданта входило приведення у виконання вироків і керівництво розстрілами.
От як відгукувався про цей період свого життя сам І. Папанін: «Служба комендантом Кримської ЧК залишила слід у моїй душі на довгі роки. Справа не в тім, що цілодобово доводилося бути на ногах, вести нічні допити. Тиснула вага не стільки фізична, скільки моральна. Працівники ЧК були санітарами революції, надивилися усього. До нас часто потрапляли люди, розмова з якими була короткою: слідчі дії, суд — і до стінки...»
Підсумком чекістської кар’єри майбутнього підкорювача Арктики стало нагородження його орденом Червоного прапора... і тривале перебування в клініці для душевнохворих. Не дивно, чому прославлений арктичний дослідник згодом не дуже любив згадувати про своє минуле...
Будучи надалі щедро обласканим владою, маючи численні урядові нагороди, Папанін, мабуть, був одним із тих кримських чекістів, що благополучно дожили до старості і померли своєю смертю.
Ім’я І. Папаніна тричі увічнено на географічній карті. У Севастополі йому встановлено пам’ятник, на його честь названа одна з міських вулиць...
У топоніміці міст також увічнені головні організатори геноциду — Бела Кун і Землячка. Так, ім’я міжнародного ката Бела Куна прикрашає собою багато меморіальних дощок. Площа його імені є в Москві, вулиці — в Сімферополі, Санкт-Петербурзі і ряді інших міст.
З не меншими почестями влада увічнила пам’ять Розалії Залкінд: прах цієї жорстокої більшовички і українофобки був поміщений у Кремлівській стіні. Там разом з останками інших нелюдів він спочиває і донині.
Точна кількість убитих більшовиками в Криму, мабуть, ніколи не буде відома. За різними оцінками, за період з осені 1920 року до зими 1921 року чекістами було розстріляно від 17 до 120 тисяч осіб.
Максиміліан Волошин писав: «Внутрішня подібність більшовизму разюче схожа з російським самодержавством: як і Петро, вони мріють перекинути Росію на кілька століть уперед... створивши їй душу хірургічним шляхом, як і Петро, цивілізують її стратами та тортурами: між Таємною канцелярією і ЧК немає жодної різниці».
Отже, до реального втілення в життя заходів українського уряду, зокрема остаточного підпорядкування Чорноморського флоту колишньої Російської імперії Українській Народній Республіці, не дійшло. Внаслідок російської інтервенції (червоної і білої) загинула Українська держава й загинув Український Чорноморський військово-морський флот.

ПОСЛІДОВНИКИ ГЕРОЇЧНИХ ТРАДИЦІЙ СЕВАСТОПОЛЯ

У часи Радянського Союзу проводилася політика змішування матросів і офіцерів із різних регіонів. Так, у Севастополі навчався, закінчив спеціальні курси командного складу одесит Олександр Маринеско (його мати-українка одружилася з румуном). Молодий офіцер одержав направлення на Балтику. З першого ж бойового походу — у серпні 1942 року — підводний човен, яким командував Маринеско, повернувся героєм. Підводники потопили німецький транспорт «Гелене» водотоннажністю 7 000 тонн.
У січні 1945 року Маринеско здійснив вчинок, який увійшов до всіх підручників історії Другої світової війни і який історики назвали «атакою століття». Його субмарина трьома торпедами потопила гігантський (завдовжки 208 метрів) дев’ятипалубний океанський лайнер «Вільгельм Густлоф», який був навчальною базою вищої школи підводників Німеччини й виконував у тому рейсі спеціальний наказ Гітлера. 6 470 пасажирів було тоді на його борту. Більшу частину — 3 700 чоловік — складали екіпажі підводних човнів, яких терміново доправляли до західного узбережжя, жіночий спецбатальйон есесівок-наглядачок концтаборів, 22 вищих офіцерів-намісників польських і східнопруських земель (гауляйтерів) та багато інших високопоставлених чиновників і офіцерів.
Через кілька днів субмарина Маринеско знову потопила великий ворожий крейсер «Генерал фон Штойбен» з 3 600 гітлерівськими солдатами й офіцерами на борту, військовою технікою та боєприпасами.
Німеччина була три дні у траурі. Гітлер оголосив Маринеско особистим ворогом. Водночас Вінстон Черчілль за прорив блокади Великої Британії встановив легендарному підводнику прижиттєвий пам’ятник у Портсмуті.
Командир підводного човна «С-13» не тільки був сміливим до відчайдушності й високопрофесійним підводником, але й мав незалежний характер і був великим правдолюбцем. Це не подобалося московському керівництву. Помер Олександр Маринеско в 1963 році в 50-річному віці у забутті і злиднях. Героя Радянського Союзу йому присвоять лише в 1990 році посмертно.
У роки Другої світової війни Севастополь був рясно политий кров’ю українців. За свідченням учасників оборони міста, вода була червоною від крові. Полки, що прикривали відхід військ і чорноморців, усі полягли.
Багато українців прославилися як герої. 7 листопада 1941 року п’ять морських піхотинців зупинили 22 фашистські танки біля села Дуванкой. Очолював цю групу Микола Фільченко, чиї предки були перейменовані царськими русифікаторами на Фільченкових.
Єфрейтор Іван Богатир якось із розвідки притягнув «язика» — німецького офіцера, який був чемпіоном Німеччини з боксу у важкій вазі.
Лідером есмінців «Ташкент», останнім великим кораблем, що залишив Севастополь наприкінці червня 1942 року, командував контр-адмірал Василь Ярошенко. Він був родом з Кубані.

(Закінчення в наступному номері)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 23.03.2012 > Тема ""Білі плями" історії"