Версiя для друку Обговорити в форумi

Берегиня

Взявшись за підготовку цієї публікації, мав намір викласти текст у російськомовній канві. На це були підстави: адже героїня його — Тамара Панасівна Сазонова — гречанка за своїм родинним корінням, і мені й на гадку не спало, що вона може так бездоганно володіти українською мовою, більше того — багато років залишатися пристрасним пропагувальником мови великого Кобзаря на теренах... Одеси! До всього ж вона вивчилась на вчительку української мови і літератури якраз у Одеському педагогічному інституті імені Ушинського! Як тут не скажеш образно, що це воістину від Бога грецька україночка, для якої з роками стали єдиною сув’яззю родової батьківщини — далека Греція і рідна вже назавше Україна!
Сонячною втіхою повнилися серця Василиси та Панаса Халанготів (фамільне коріння Тамари Сазонової), коли їхнє подружнє щастя осяяла поява на світ донечки, яку назвали Тамарою. В сім’ї Халанготів було аж шість красунь-донечок. Усі вони народилися і зростали під небом України, а малою батьківщиною був їм привільний простір Донбасу, де загубилося грецьке поселення Константинополь — сьогодні це Великоновосілківський район на Донеччині. Батько Панас Халангот найкращі роки відпрацював трактористом-комбайнером у сусідньому від Константинополя радгоспі «Гігант», куди з роками перебралися на проживання з родиною. А мама Василиса Григорівна всю снагу душі віддавала вихованню донечок, яких з чоловіком ставили на ноги і виводили в люди.
Але до того ще буде час нелегких випробувань. Адже Тамара десятирічним дівчам гляне у криваві очі воєнного грозоліття. Прийде чужинець на нашу землю і відбере жорстоко скалічене війною дитинство і початок юності у таких, як Тамара Халангот. І лише розвесніле повоєння покличе її з острова дитинства до островів житейського океану наступного утвердження. Поклик приведе Тамару далекого 1946-го до Макіївського педагогічного училища. Тут випаде жити і навчатися в холоді й голоді, бо ж повоєнне страдництво обсяде і родину Халанготів. Але будь-які випробування не зламали сили волі й духу цієї тихої й скромної, вельми товариської й доброзичливої співочої пташечки-гречанки, котра всім серцем уже зрослася з українським красним родом. Не дивно, що з молоком матусі вона увібрала любов до українського слова, адже тато і мама теж прекрасно володіли українською.
Скінчивши науку в училищі, Тамара прийшла вчителювати до міста Чистякове, тут же на Донбасі, де навчала дітей української мови в молодших класах. Увесь запал молодечого серця віддавала роботі з досвіткової пори до смеркання, працюючи через дефіцит вчителів у дві-три зміни, коли день тягнувся довше року. А десь на споді серця все настирніше виношувала думку неодмінно вчитися далі, будь-що, а здобути професію — вищу педагогічну!
І оте тяжіння більшого острова в житейському океані приведе Тамару до Одеси в далекому серпні 1952-го року. І... назавжди. Бо й не думалося того часу юній гречаночці з Донбасу, що тут такою прихильною стане до неї доля. Тамара стала студенткою педагогічного інституту імені Ушинського, вступивши на історико-філологічний факультет відділення української словесності. Забігаючи наперед, кортить одразу ж сказати, що тут вона знайде і своє подружнє щастя із вродливим одеським парубком, який, скінчивши місцевий інститут інженерів морського флоту, активно поєднуватиме наукову роботу із закордонним плаванням на суднах Чорноморського пароплавства. Йому Тамара подарує славну донечку Ірину, яка нині працює інженером, скінчивши свого часу інженерно-економічний факультет Одеської політехніки, у стінах якої сьогодні здобуває вищу освіту вже її син Артем. Що не кажи, а життя склалося — і все з прихильністю світлої долі!
Але ж до того ще будуть роки випробувань і пошуків. І все переборе сила молодості, високих устремлінь та пошуку ідеалів... Влітку 1956-го, вже будучи на посаді секретаря Ворошиловського райкому комсомолу міста Одеси, вона очолила загін студентів, з якими вирушила на цілинні землі Казахстану, до тамтешньої Кокчетавської області на збирання хлібів.
Ось як про цілинні будні згадує Тамара Сазонова: «У товарних вагонах, котрі наспіх приготовлені для проживання, ми, а це було 1300 юнаків і дівчат з різних навчальних закладів Одеси, відправилися до далекого Казахстану. Там було дуже важко! Мені особисто випадало мало не щоденно вирішувати силу-силенну різних побутових і культурного плану проблем... Адже, що не кажи, а молодість є молодість, і хочеться не тільки хлібом єдиним жити... Попри найважчі випробовування серед нас не було нарікань на труднощі, ніхто не бажав дочасно покинути цілинні простори, котрі з роками стали світлою ностальгією душі... Я часто згадую таку прекрасну пору своєї молодості, котра була в єдиному сплетінні із моїми ровесниками, котрі підкорювали дрімучість тайги, прокладаючи лінії електропередач, зводячи Магнітку, Комсомольськ-на-Амурі... Скажу щиро, відкинувши ностальгійні нотки, що й справді нашій молодості можуть щиро позаздрити ті, хто прийшов у світ вже на світанні XXI віку, і ті, хто спізнав років незалежності...»
Світлою, повік незабутньою сторіночкою, що вписалася гармонійно в літопис одного з островів її житейського океану, залишається літо 1957-го. В життя вривається знакова подія 50-х — це Всесвітній фестиваль молоді і студентів у Москві. Вона й через півстоліття до дрібниць все пам’ятає з тих днів, коли була очільником групи із 60 юнаків і дівчат — учасників об’єднаного хору студентів одеських вищих шкіл і консерваторії імені Нежданової. Хор став володарем аж трьох золотих медалей, успішно виступивши на різних сценах Москви.
У владних коридорах Одеси, вже добре знаючи її обізнаність і захоплення театральним життям, пропонують Тамарі Панасівні очолити Театр юного глядача. Так вона ступила на черговий острів житейського океану.
Сьогодні Тамару Сазонову з гордістю величають на теренах Одеси істинним патріархом організацій культури і мистецтва. Вона залишається живою артерією всього світлого і пам’ятного в культурно-мистецькому житті міста. Це людина, яка звикла спершу на терези серця класти задумане, а вже потім доносити його людям. Ніскільки не дивно, що цю сердечно-милу жінку скрізь шанують, щиро поважають і без нотки лицемірства люблять. Вона й нині заступник голови Одеської обласної ради миру і член Правління міжобласного відділення національної Спілки театральних діячів України...
Бо в її послужній іпостасі театр відіграв неординарну роль. У жовтні 2005 року Театр юного глядача святкував своє високе 75-ліття, і водночас зустріла таку ж висоту життя його колишня очільниця Тамара Сазонова. Адже багато хто її тут пам’ятає ще й сьогодні, хоч збігло вже багато літ і змінилося кілька поколінь акторів ТЮГа. Вона прийшла сюди 30-річним директором, але так зуміла все переорганізувати, при цьому не розтративши нажитих кращих традицій, що театр зажив достойної слави і популярності навіть серед уже поважного глядача. Тож, мабуть, і не дивно, що своє 75-ліття театр відзначав разом із ювілеєм колишнього свого директора.
Майже піввіку збігло відтоді, як Тамара Сазонова сформувалася в культурно-мистецьку особистість, залишаючись повсякденно учителем у душі. Бо ж повсюди, куди її перепроваджувала послужна іпостась, вона мала справу з велелюддям, йшла щоденно від серця до серця, робила людям добро. Відразу ж з колективу ТЮГа Сазонову переводять до міськкому партії, де вона очолила відділ культури та мистецтва. Це поставило перед нею ще вищі сходинки, якими мала щодень виважено доправлятись ця світла і неординарна особистість до людських клопотів, не поцуратися нічиєї проблеми, глибоко проникатися суттю діяльності кожного довіреного їй колективу великого міста. Не менші обов’язки звалила на свій хрест долі Тамара Сазонова і коли була вже завідувачкою відділу культмасової роботи обласної ради профспілок, де під її егідою діяли десятки клубів, будинків культури, в яких вирувало життя аматорських колективів, народних осередків... Мала вплив Тамара Панасівна і на кампанію літнього відпочинку дітей, влаштовувала для них найпам’ятніші заходи, цікаві зимові розваги. Не дивно, що по досвід одеситів приїздили з різних куточків не тільки України, а й найдальших регіонів колишнього СРСР. Особлива сторінка діяльності Тамари Сазонової — це роки директорування в облкниготорзі. Майже 10 років вона обіймала цю посаду, а зробила те, що декому не вдалося досягти з часу створення цього культурного вогнища. І це не тільки наведення суворої дисципліни в колективі, де в ті роки трудилося мало не 1000 чоловік, а по-особливому коректний підхід творчого спрямування, де далися взнаки сходинки, пройдені в роки директорування в театрі, бо ж саме в книготорговельній справі Тамара Панасівна встигла налагодити ділові стосунки з письменниками, акторами театрів, котрі брали участь у різноманітних книжкових виставках, аукціонах, презентаціях нових видань... Часто за прилавками книгарень письменники безпосередньо розповсюджували свої видання відразу ж з автографами. Тамара Панасівна схилила до книголюбства сотні, тисячі юних душ.
І тепер нікого в Одесі не залишають байдужими такі прекрасні програми, як «Пасхальні зустрічі», «Різдвяні вечори», «Золота осінь миру»... Все це зорганізовує ця невтомна, світла Берегиня всього сущого в світі добра і краси, спільно з обласною організацією Української Ради Миру та іншими культурно-просвітницькими осередками Одеси. Ось уже котрий рік живе доброю славою створений нею ж клуб шанувальників славетної співачки Анни Герман «Відлуння кохання» («Эхо любви»)…
Піввіку, як один змах крила, відслужила Тамара Панасівна Сазонова на славу розквіту культурно-просвітницької ниви рідної Одеси. У таких особистостях, якою знає велика Одеса свою славну землячку, істинно втілилася ціла епоха, власне, віхи навіть кількох епох, нею бездоганно прожитих...

Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ,
журналіст
м. Одеса — м. Погребище
над Россю (Вінниччина)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 23.03.2012 > Тема "З потоку життя"