Версiя для друку Обговорити в форумi

Творчий портрет
 
Сьогоднішня розповідь про берегиню історії і творчого здобутку театру – заслуженого працівника культури АРК, керівника літературно-драматургійної частини Кримського академічного українського музичного театру, надзвичайно талановиту і цікаву творчу людину, яка більше 50 років свого життя присвятила українському театру, Світлану Антонівну Чолку. ЇЇ прізвище не побачиш зараз ні на афішах, ні в програмках, проте і кожна афіша, і кожна програмка, і кожен митець, і кожен майстер у театрі, і все сценічне життя перебувають під пильною увагою пані Світлани.
За висновками, зробленими директором Інституту фізики живого професором Сергієм Ситьком, викладеними в інтерв’ю газеті «День» за 31 січня цього року, «99 % інформації ми одержуємо при народженні, а 1 % — це наш досвід, наше життя. Це дуже важливий відсоток, бо він повертається назад — до Бога. Таким чином змінюється когерентне поле всього сущого. Ми живемо для того, щоб удосконалювати весь час Бога, адже Бог — це ми всі».
Але я хочу розповісти не про всіх, а про одну людину, яка не розгубила Богом дані 99 відсотків космічних знань, в якої отой один найважливіший відсоток надзвичайно вагомий. І життєве кредо якої — слова М. Заболоцького: «Не позволяй душе лениться! / Чтоб в ступе воду не толочь, / Душа обязана трудиться / И день и ночь, и день и ночь». Йдеться про невтомну, енергійну, творчу людину тонкої душі, високого злету Світлану Антонівну Чолку. Вона й справді невтомна, навіть вночі, коли відпочиває її тіло, то її підсвідомість і душа невтомно трудяться. Кожен свій яскравий сон Світлана Антонівна на ранок обов’язково записує в спеціальний щоденник, а вже загорне вона його в наукове чи художнє обрамлення — поки що секрет, але це неодмінно станеться! Бо тонка психологічність світовідчуття в неї генетична. Вона народилася в сім’ї відомих лікарів–психіатрів Антона Платоновича Чолки та Лідії Антонівни Литвинюк. Батько був головним лікарем і директором Костюженської республіканської психіатричної лікарні, заслуженим лікарем Молдавської РСР, у цій же лікарні і мати працювала психоневрологом.
«Мій батько був надзвичайно артистичним, — ділиться спогадами Світлана Антонівна, — душею товариства, тонкою людиною. Мама надзвичайно жіночна, урівноважена, розсудлива. Прекрасна, щаслива сім’я! Їм я зобов’язана всім, що маю. Походження — це як тавро людини. Мій батько лікував алкоголізм гіпнозом. Перші музичні враження подарували батьки. Патефон і платівки Вертинського, Лемешева... я й досі бережу». Тож цілком природно, що робоче місце Світлани Антонівни Чолки — саме у театрі.
За яку б роботу не бралася пані Світлана, її розум ніби налаштовується на хвилі тонких світів, на глибинну мудрість і образність світовідчуття.

У творчому портреті народного артиста України Миколи Івановича Андрусенка, опублікованому в «Крымской правде» 15 травня 1992 року, вона пише: «Народная мудрость гласит: «Кто построил дом, воспитал сына, посадил дерево – только того можно назвать человеком». Дом, построенный Николаем Ивановичем, — это его большая дружная семья, которую он создал вместе с Галиной Арсентьевной. …Я слышала, как он читает эту поэтическую подборку: тихо, срывающимся голосом, с трудом начиная каждую строчку и заканчивая так, как задыхающийся беглец берет последние метры высоты в надежде на то, что за ней спасение… Какую же душу нужно иметь, какое же нужно иметь сердце, чтобы сохранить эту книжку, пронести ее через войну и всю последующую жизнь, и сейчас, на склоне лет, с тихой болью произнести слова, которые повторял в 1944-м как молитву...»
А про незабутню солістку театру Дарину Вєшкіну в творчому портреті «Ожившая душа Перголези» вона витончено, професійно і напрочуд поетично пише: «Певица не просто исполняла сложнейшую партию сопрано. Она плакала, как только могла плакать Богородица по убиенному Христу. Казалось, что звуки ее чистого, тоскующего голоса подхватывала метель и уносила куда-то далеко-далеко, а ожившая душа Перголези металась в светлом, холодном, пустынном зале…»
Світлана Антонівна створила цілу галерею світлих, незабутніх образів у нарисах і творчих портретах видатних діячів мистецтв: народного артиста СРСР С. Ріхтера, народних артистів України З. Хрукалової, Л. Кушкової, В. Бойко, Д. Вєшкіної, М. Андрусенка, заслуженого діяча мистецтв України Ю. Ятковського, заслуженого працівника культури України М. Мар’янівського, артистів Г. Ковалюк, Г. Бузовської, К. Лисяк, А. Ісмаїлова та інших.
Теплотою, поетичною образністю, щирістю захоплює її нарис про завідувача столярного цеху театру Володимира Борисовича Ільїчова: «Коли я спускаюся в одне з найбільших приміщень закулісної частини театру — у столярний цех, мені здається, що я потрапляю до трюму білого лайнера, що пливе по… асфальту. Але звуки кроків тут заглушує не робота двигунів, а шум фугувального верстата. …Ніхто не чув від нього таких слів, як «на нашій сцені це зробити неможливо» або «це не вийде». Він долає будь-які труднощі виконання. …Зазвучить безсмертна музика Імре Кальмана, пропливуть у напівтемряві сцени танцівниці і затягнуті оргсклом отвори дерев’яного мережива створять ілюзію вітражів, атмосферу таємничості та краси, до якої причетний і він, Володимир Борисович, майстер столярної справи».
Зініціювала пані Світлана в Кримському академічному українському музичному театрі відкриття малої сцени «Театр у фойє». Очолила випуск першої вистави — монодрами «Три життя Айседори Дункан» за п’єсою З. Сагалова, стала художнім керівником постановки, оформила виставу меблями та реквізитом початку XX століття з приватних зібрань.
Світлана Антонівна — автор багатьох радіо- і телепередач про значні події в житті театру; автор лібрето опери-балету «Голос людини» Ж. Кокто, музика І. Рехіна; балету пантоміми «Подіум», музика групи «Арт ансамбл оф Чикаго». Пані Світлана автор багатьох театральних анонсів, інтерв’ю з театральними діячами. Вона ж і автор публікації серії нарисів «Театральні ескізи минулого» про історію довоєнного Дніпропетровського театру юного глядача, архіви якого і всі інші матеріали загубилися в період Великої Вітчизняної війни в евакуації.
Своїм літературним хистом Світлана Антонівна завдячує своїй альма-матер — Київському державному університету імені Т. Г. Шевченка, факультет журналістики якого вона закінчила в 1969 році. Навіть газета «Культура і життя» № 40 за 22 травня 1969 року надрукувала статтю Ярослава Михайлова «Актриса захищає диплом журналіста», в якій йдеться про цікаву дослідницьку роботу з історії народного театрального руху на Криворіжжі, найстаріших аматорських колективів в Україні, і про те, що «голова екзаменаційної комісії професор О. Бабишкін поздоровив актрису з високою оцінкою і званням журналіста».
Так, вона свою молодість присвятила акторській роботі. Закінчивши у 1961 році студію підготовки акторських кадрів при Харківському державному академічному українському драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка (курс народної артистки України В. Чистякової – дружини видатного українського режисера Л. Курбаса), вона створила низку незабутніх образів — Нана («Западня» Е. Золя), Соня («Дядя Ваня» А. Чехова), Ірина («Дим» І. Тургенєва), Марієтта («Ця жінка – моя» Р. Жуніора), Серафима («Дівчата з вулиці Надії» М. Шавріна), донна Беатриса («З любов’ю не жартують» П. Кальдерона) та інші. Газета «Днепровская правда» за 27 листопада 1966 року писала: «С большим интересом воспринимается образ Серафимы, девушки, вырвавшейся из мрака религиозной секты. Убедительно играет эту роль молодая и несомненно одаренная артистка С. Челка».
З надзвичайною теплотою згадує своїх вчителів пані Світлана: «Я вважаю провидінням, щастям, що потрапила на курс Валентини Миколаївни Чистякової. Вона нас віртуозно навчала високого мистецтва, при цьому ніколи не згадувала про свого чоловіка Леся Курбаса. Скільки професіоналізму і мужності… На її уроках я була ніби у гіпнотизера… Багато значив у моєму сценічному становленні і педагог, народний артист України Михайло Федорович Покотило, він викладав акторську майстерність». Вона трепетно показує дорогого їй листа від учителя, в якому стільки тепла і вчительської любові: «Моя люба Чолочка! Ви були… особливо якась «Лучезарна!»…
Коли переглядаєш фотографії в архівному альбомі, розумієш, що від того ангельського променистого погляду на друзки розбилося не одне чоловіче серце… Коли молода і чарівна актриса працювала в музично-драматичному театрі Донецька, туди прибув у відрядження завліт зі Жданова Гарольд Бодикін. Познайомилися. Листувалися. «А потім він завітав, — згадує Світлана Антонівна, — і сказав, що я прийнята у Жданівський театр, і він приїхав забрати мої речі… А в 1963 році ми побралися. Театр подарував нам на весілля ключі від двокімнатної квартири...» У них народився син Ярослав (закінчив Ленінградський державний інститут театру, музики та кінематографії, нині художник-дизайнер у Санкт-Петербурзі). Донечка Владислава закінчила Кримський медінститут, працює хірургом-стоматологом у Сімферополі.
Зараз її чоловік Гарольд Михайлович Бодикін — відомий письменник, автор понад 25 п’єс, член Національної спілки письменників України, Спілки російських, українських та білоруських письменників, лауреат Всеукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова», у 2009 році його п’єса «Червона свитка» визнана найкращою у своїй номінації і здобула Гран-прі.
Шлюб Світлани Антонівни і Гарольда Михайловича — це саме той щасливий випадок, коли палке кохання переростає у творчу співдружність, співпрацю, співавторство. «Світлана Антонівна – мій найперший рецензент, — розповідає про свою дружину Гарольд Михайлович. – А нещодавно ми разом написали п’єсу, Світлана Антонівна зібрала для неї дуже багато фактичного матеріалу, придумала гарний сюжетний хід, 50 відсотків авторства — її законні!» У результаті, в липні 2011 року Лакський державний музично-драматичний театр імені Е. Капієва, який знаходиться в столиці Республіки Дагестан Махачкалі, показав прем’єру за однойменною п’єсою Г. Бодикіна і С. Чолки «Ахтунг! Ахтунг! В небі Султан!» про нашого земляка, Героя Радянського Союзу, легендарного винищувача Амет-Хана Султана. Вистава має неабиякий успіх. Ця п’єса знаходиться зараз на розгляді і в Кримськотатарському музично-драматичному театрі. Та пані Світлана вже планує: «Мрії пов’язані з інсценізацією твору надзвичайно талановитого українського прозаїка ХХ сторіччя, який приголомшив мене. Назвати прізвище цього автора мені заважає існуюче твердження: «Якщо хочеш насмішити Бога, розкажи тому про свої плани».
Вважається, у житті нема нічого випадкового, все має свій причинно-наслідковий зв’язок. Зіркою з неба став для Світлани Антонівни доньчин подарунок. Років двадцять тому Влада з турпоходу принесла кримський едельвейс. «Нас попередили, — розповідає пані Світлана, – що квітку не можна ставити у вазу, оскільки вона одразу загине, а потрібно тримати її на холоді. Тож, пам’ятаю, ми тільки й бігали до холодильника, щоб подивитися на неї. І так мені захотілося зберегти її, що потім я едельвейс засушила і зробила своє перше панно – квітка на оксамитовому папері серед віхоли срібних ниток. Саме цей кримський едельвейс надихнув мене на подальшу роботу». А справжні срібні нитки, придбані ще до революції бабусею і залишені у спадок мамою, клалися на оксамит руками майстрині, ніби за велінням тонких світів, перетворюючись у чарівні руни: на творчість, на радість, на замилування, на витончену красу. Світлана Антонівна не на жарт захопилася флористикою, вона створює з дрібнесеньких квіточок, з пелюсток, з кори дерев, з пташиних пір’їнок картини філософського, політичного та ліричного характеру. Її флористика особлива – це поетична ораторія природі і флористична візуалізація поезії, злиті воєдино, це надприродні чари земного буття, це витончена душа майстрині.
Засушена стеблинка грицика, кілька шматочків кори, крильця зеленої мушки, пушинка з підшерстку папужки і — «Місяць яснесенький промінь тихесенький / кинув на нас. / Спи ж ти, малесенький, / Пізній бо час» (Леся Українка).
Засушене суцвіття банальної кашки, кілька шматочків кори, пташині пушинки — і «Есть некий час в ночи всемирного молчанья / и в оный миг явлений и чудес / Живая колесница мирозданья / Открыто катится в святилище небес» (Ф. Тютчев).
Пір’їнка з хвоста хвилястого папужки, його ж пушинка, шматочок кори у вигляді кримського півострова, який потрапив під ноги Світлані Антонівні в Алупці, буквально пилинки від срібних ниточок – і під куїнджівською аурою «Уж звезды светлые взошли / и тяготеющий над нами / Тяжелый свод приподняли / Своими влажными главами» (Ф. Тютчев).
У доробку майстрині понад 75 панно, котрі візуалізують поетичні образи, створені Б. Пастернаком, О. Мандельштамом, К. Бальмонтом, А. Ахматовою, О. Вертинським, І. Буніним, Л. Українкою, А. Кримським, Г. Світличною та іншими авторами, що зворушили розум і серце пані Світлани. Проведено 15 персональних виставок, творчість Світлани Антонівни Чолки високо оцінили видатні діячі мистецтва сучасності. Іноземці дорого оцінили її роботи, хотіли придбати, та чи можна продати свою душу!
Світлана Антонівна до чого б не доторкнулася, все перетворює в поезію. Вона колекціонує шалі, монети, рукавички, орнаменти, книги… І кожен її експонат має дивовижну історію, глибоку філософію, магічну красу, велику цінність.
Пані Світлана має власну бібліотеку, яка налічує більше трьох тисяч книг. Любить вона читати та перечитувати твори з олівцем, особливо ті, які на неї справили враження. «Щаслива, — каже Світлана Антонівна, — що настав час, коли можна прочитати те, про що ще зовсім недавно не можна було навіть мріяти!» Вона обов’язково перечитує всі найкращі новинки літератури, захоплюється творами Марії Матіос, Василя Шкляра, зараз читає «Вічника» Мирослава Дочинця… А зовсім недавно Світлана Антонівна відкрила для себе цілком іншого, далекого від усталеного сприйняття Гі де Мопассана, прочитавши його твір «На воді»: «Це найглибша і найпроникливіша його річ, це просто дивовижний, це найкращий його твір, я прожила майже вік і тільки зараз відкрила для себе Мопассана!» І розумієш, коли читаєш помічену її олівчиком фразу: «Впрочем, все, что я сказал о толпе, следует отнести к обществу в целом, и тот, кто хочет сохранить самостоятельность мышления, свободу суждений, хочет взирать на жизнь, человечество и мир как независимый наблюдатель, не скованный ни ходячими мнениями, ни предрассудками, ни религиозными догмами, а следовательно, без страха, тот должен, не задумываясь, порвать светские связи, ибо человеческая глупость столь заразительна, что, общаясь с ближними своими, слушая их, глядя на них, зажатый в кольце их взглядов, идей, суеверий, традиций, предубеждений, он невольно перенимает их обычаи, законы, их мораль – верх лицемерия и трусости».
Світлана Антонівна із захопленням розповідає про демонстрацію в кінотеатрі «Спартак» оскароносного фільму «Артист», а мені на думку спав оскароносний — «Північ у Парижі», де письменник був однаково «своїм» у срібному, золотому віці, в сучасності, просто він був, як і всі митці, налаштований на хвилю тонких світів. Отак і Світлана Антонівна Чолка…

Ольга БІЛЯЧЕНКО,
театрознавець
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 23.03.2012 > Тема "Душі криниця"