Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…


МИСТЕЦЬКА «ЗДИБАНКА В «НОР╤»
Виставка в╕дбулася без обмежень ╕ упереджень. В╕дб╕р ╕ цензура були в╕дсутн╕…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 16.03.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#11 за 16.03.2012
«ШОВКОВИМ ПРОМ╤ННЯМ МЕЛОД╤Й ДО ПОЛЯ ПРИВ’ЯЗАНИЙ Я…»
╤ван ДРОБНИЙ

Поез╕я

ПРАДАВНЯ ЗАКОХАН╤СТЬ В ПОЛЕ

╤ван Дробний – поет, який живе ╕ працю╓ у м╕ст╕ Золотонош╕, що на славетн╕й Черкащин╕. Народившись у сел╕ Богуславц╕, що пологими пагорбами тягнеться до цього красивого ╕ зеленого м╕стечка, в╕н, ╤ван Дробний, нав╕ки прир╕с до р╕дно╖ отецько╖ земл╕. Не звабили його н╕ близьк╕ велик╕ м╕ста, хоч ╕ навчався в обласному центр╕ — Черкасах у педагог╕чному ╕нститут╕, н╕ далек╕, до яких м╕г, певно ж, при бажанн╕ по╖хати. Н╕, та й год╕. Живе на сво╖й маленьк╕й батьк╕вщин╕.
Тривалий час, а це майже 29 рок╕в, в╕ддав педагог╕чн╕й прац╕: був учителем с╕льсько╖ школи, згодом, 1962 року, перебрався до свого райцентру, де спершу викладав рос╕йську мову кубинським юнакам, як╕ при╖хали навчатися в училище механ╕зац╕╖ с╕льського господарства, а коли вони зак╕нчили навчання ╕ по╖хали на свою батьк╕вщину – остр╕в Куба, ╤ван Дробний перейшов працювати спершу до районного в╕дд╕лу народно╖ осв╕ти, а затим знов у школу № 6, де й завершив св╕й учительський шлях. Але повн╕стю переключився на творчу л╕тературну працю, котру теж умовно под╕лив на дв╕ частини: перша — це робота за письмовим столом десь так з жовтня до кв╕тня, а в решту часу «робочий ст╕л» перен╕с на сво╖ зам╕ськ╕ десять соток земл╕, на яких добува╓ св╕й щоденний хл╕б насущний у прямому сенс╕ цього слова.
В╕н – член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, лауреат обласно╖ прем╕╖ ╕мен╕ Василя Симоненка, автор багатьох зб╕рок поез╕й та великого прозового автоб╕ограф╕чного твору «Хата з лободи». В╕рш╕ поета ╤вана Дробного дуже земн╕. Його, як в╕н сам з╕зна╓ться, «не тягне до формал╕стичних викрутас╕в, де за туманом н╕чого не видно, а вабить висока простота у текст╕, як ото на нив╕, де потр╕бн╕ чист╕ плоди, а не генетичн╕ мутанти».
Чи вда╓ться поету досягти от╕╓╖ просто╖ високост╕ у слов╕? Так, вда╓ться. Вона у нього не просто проста, а художньо довершена, зворушлива, щира, без п╕дробок ╕ натяжок, не висмоктана з пальця в каб╕нетн╕й тиш╕. В╕дчува╓ться, що в╕рш╕ в ╤вана Дробного народжуються на отих десяти сотках зам╕ського городу, де в╕н чимало проводить часу. У його в╕ршах переважа╓ с╕льська природа – надзвичайно орган╕чна, жива, а не прикрашена паперовими кольоровими кв╕тами.
╤ кв╕ти, ╕ трави, ╕ дерева, ╕ ласт╕вки та солов’╖, ╕ р╕чка, над якою в очерети профурчить дике кача, – усе в його в╕ршах таке природне, близьке ╕ р╕дне, що коли чита╓ш, то аж серце щемить, болить душа, пригаду╓ться сво╓ далеке босоноге дитинство. ╤ вкотре щиро позаздриш чолов╕ков╕, якого житт╓ва доля не змогла в╕д╕рвати в╕д р╕дних п╕ль, в╕д його р╕дних простор╕в.
Та поет ╤ван Дробний не лише коха╓ться в розма╖т╕й зелен╕ свого городу, у пейзаж╕, який пречудово ум╕╓ змалювати словом, опоетизувати його. За кожним полем, за кожною степовою могилою в╕н розп╕зна╓ в╕длуння далеких час╕в, нашу сиву ╕стор╕ю, ╕ серце його переповню╓ горд╕сть за власних пращур╕в, котр╕ ум╕ли ╕ хл╕б ростити ╕ р╕дну землю боронити.
Читати в╕рш╕ ╤вана Дробного – це сп╕лкуватися з╕ св╕том, який тебе оточу╓, з людьми – щирими, добрими, гостинними ╕ працьовитими, з кожною бадилинкою ╕ комахою, без яких не було б цього життя, дарованого нам Всевишн╕м.
У кожному в╕рш╕ ╤вана Дробного ╓ своя, на перший погляд, здавалося б проста, ф╕лософ╕я, але то т╕льки на перший погляд. Насправд╕ ж його поез╕я всуц╕ль пронизана житейською ф╕лософ╕╓ю, ф╕лософ╕╓ю людини обдаровано╖, талановито╖, кор╕ння яко╖ глибоко в земл╕, а крона вишумову╓ у неб╕ художн╕х образ╕в ╕ високих почутт╕в.
Гадаю, краще за вс╕ слова похвали скажуть сам╕ про себе поез╕╖ ╤вана Дробного – людини вельми залюблено╖ у р╕дну землю ╕ р╕дне слово, скромного труд╕вника на неозор╕й нив╕ нашо╖ нац╕онально╖ л╕тератури. Отож, до уваги шанувальник╕в художнього слова пропону╓мо в╕рш╕ поета ╤вана Дробного з його ново╖ зб╕рки «В Златокра╖ жито полов╕╓».

Данило КОНОНЕНКО

«ШОВКОВИМ ПРОМ╤ННЯМ МЕЛОД╤Й ДО ПОЛЯ ПРИВ’ЯЗАНИЙ Я…»
╤ван ДРОБНИЙ

╤ ЗЛАТОКРАЙ, ╤ ЗЛАТОГРАД...

В Златокра╖ жито полов╕╓,
Носять бджоли золот╕ меди.
Понад жито — шабля Джеджел╕я,
В кв╕т╕ жита — дух Сковороди.
Кр╕зь в╕ки в нас кров козацька гра╓,
На мажорний надиха╓ лад.
Кр╕зь в╕ки над нашим Златокра╓м
Величаво ся╓ Златоград.
В днину гожу, в грозоград
Наше м╕сто Златоград
Здавна ся╓ ╕менами
Думитрашка та Ужв╕й,
Що не меркнуть ╕з л╕тами
У оправ╕ золот╕й.
Орди Чинг╕з-ханов╕ топтали
Землю нашу, хижа н╕мчура.
Златокрай з-п╕д кожно╖ навали
Воскресав для щастя та добра.
Златокрай п╕д виссю голубою
Жде вес╕ль ╕ накрива столи
В╕д блакитних вигин╕в Супою –
Аж до хвил╕ ср╕бно╖ Сули.    
Нам н╕що не стане на завад╕ –
Буде в╕чно золота пора.
З плес козацьких воду в Златоград╕
Золота веселка набира.

БЛАКИТНЕ ДЕРЕВО ДН╤ПРА

Воно у в╕чн╕сть пророста
╤з чорноморсько╖ глиб╕н╕.
На ньому села ╕ м╕ста –
Неначе гн╕зда солов’╖н╕.
Ворони мчали на блакить,
Прехиж╕ вс╕ та гонорист╕,
Щоб наш╕ гн╕зда розорить
Та й раювать у зелен-лист╕.
Гн╕вились Прип’ять ╕ Сула,
Рос╕ мало╖ крем╕нь-скали,
╤ сизокрилого орла
Вони на битву випускали.
Вертались злагода ╕ мир...
Та знову галич нетвереза
Вганяла в дерево вже леза
Вогненних крупп╕вських сокир.
Хоча кривавилось од ран,
Не впало зрубаним в туман╕ –
Повергло в прах на пол╕ бран╕,
Взяло напасник╕в у бран.
╤ знов п╕д сонцем богатир
Плека сво╖ блакитн╕ шати...
Н╕хто не вику╓ сокир,
Яким це дерево зрубати!

СК╤ФСЬК╤ МОГИЛИ

Як тут дуло! Але й понин╕
╥х не розв╕яно у пил.
Мов т╕ вулкани, на р╕внин╕
Син╕ють конуси могил.
До них ходжу я у замр╕╖.
З них добре видно в далин╕,
Як злотом мак╕вки Соф╕╖
М╕й пращур св╕титься мен╕.
Що в╕тер? ╢ гр╕зн╕ш╕ сили!
То й жалем повниться душа
╤ не розорювать могили
Вона блага╓ лемеша.
Нам пуд якийсь м╕зерн╕ метри
Дадуть картопл╕ чи в╕вса.
Це ж тут р╕внинн╕ геометри
Тяглись душею в небеса!
По крихт╕ гори наносили,
Трудом вписавшись в небосхил.
Лиш╕м нащадкам ц╕ могили –
Далеко бачиться з могил!

СИВИЙ ЧУБЧИК ПОЛИНУ

М╕ж хл╕бами вирина
Сива-сива давнина.
Чеше колос на лану
Сивий чубчик полину.
Я до чуба доторкнусь,
Щоб в╕дчуть на дотик Русь.
Знову лихо? Знов наб╕г?
Половчанин? Печен╕г?
Чи шул╕ками з-п╕д хмари
╤ монголи, ╕ татари?
Сталь скрегоче. К╕нь ╕рже.
Зайди лас╕ на чуже.
У неволю сл╕зний ранок
Вже арканять через гать.
Б╕л╕ руки полонянок
Н╕би лебед╕ ячать.
Ти в╕дбити зайд не зм╕г
Й тут, м╕й русичу, пол╕г?..
Мов прапредка сивину
Гладжу чубчик полину.
Не одна в юз╕-туман╕
Прича╖лась та╖на.
Ск╕фська баба на курган╕
Не розкаже, хоч ╕ зна.

В Ц╤М КРАЮ, ДЕ ЧАПЛ╤ ТА ЛЕЛЕКИ

В ц╕м краю, де чапл╕ та лелеки,
А над ними — м╕сяць уповн╕,
На шляху, що л╕г «з варяг у греки»,
Думн╕ думи ходять при мен╕.
Тут цв╕туть васильки-василечки
╤ бентежна ╕волга сп╕ва.
За дощу п╕дсинен╕ вервечки
Пучками трима╓ться трава.
Дощ з-п╕д сонця. Десь гримить
 ╕ блиска.
Райдуга спива╓ сп╕в у птиць.
╤  земна гойда╓ться колиска
На гаках митт╓вих блискавиць.
На годину п╕вень кукур╕ка.
Голуби воркують. Ой дива!
А з-п╕д хмари вже летить шул╕ка
╤ крилом п╕всонця закрива...
В ц╕м краю, де чапл╕ та лелеки,
А над ними м╕сяць уповн╕, —
На шляху, що л╕г «з варяг у греки»,
Думн╕ думи ходять при мен╕.

НАОДИНЦ╤ З ПОЛЕМ

╤з полем залишившись наодинц╕,
Я праколишн╓ бачу наяву.
Поза туманом юрмища ординц╕в
На ст╕йбищах витоптують траву.
Мов чорн╕ круки,
 мчать чужинськ╕ кон╕,
Простершись над сполоханим
 зелом.
Свистить стр╕ла у мене б╕ля скрон╕,
Продовжуючись в неб╕ л╕таком.
Вт╕ка на Русь м╕й предок ╕з полону,
Смертельно╖ торкнувшись та╖ни.
Не л╕сосмуги —
 йдуть б╕йц╕в колони.
Не роз╕брать лиш, з котро╖ в╕йни.
Смерканням оповит╕ в та╓мниц╕
Хл╕ба навк╕л, дорога польова.
Чи то н╕мецький танк
 сто╖ть в пшениц╕,
А чи комбайн в заг╕нц╕ спочива?
Пов╕╓ холодочком з рути-м’яти –
Мурашками по спин╕ п╕де страх.
Мен╕ зда╓ться, де тут не ступати,
А все одно ступати по к╕стках...
Зак╕нчаться побачення хвилини –
╤ я на лист╕ з поля принесу,
Н╕, не росу, а кров╕ крапелини,
Що за стол╕ття вицв╕ли в росу.

А Я ПО╥ДУ, Я ПО╥ДУ...

Лиш сонце вигляне з-за гаю —
Я в путь зберусь б╕гом-б╕гом.
Велосипеда ос╕длаю —
Прудкого оленя свого.
Ним я по╖ду, я по╖ду
В древляни, в древн╕сть,
 в русу Русь
╤ не вернуся до об╕ду,
╤ оп╕вноч╕ не вернусь.
П╕дгонить будуть стебла жита
╤ лунко цвьохкать, мов бат╕г,
По вогких гумових копитах,
По струнах спиць — як струнах н╕г.
За ком╕р будуть капать зор╕,
╤ наляка пташиний крик.
Русалки вийдуть яснозор╕
Гулять п╕д м╕сяць-молодик.
Тут давня казка не заснула.
Поверху древа вкаже Див,
Де ратай п╕тував Микула,
Де в битву Муромець ходив.
Напружу слух — за л╕т ╕млою
Виразно вчу╓ться за мить:
«╤ржуть комон╕ за Сулою,
╤ слава в Ки╓в╕ дзвенить...»
Я обн╕му берези шию
В передсв╕тання голуб╕
╤ не в╕дкрите ще в╕дкрию
У не в╕дкритому соб╕.

В╤ТРЯК

Нехай в╕н ╕ншим, як мана,
Приходить в д╕м по «теле».
Я ж сам п╕ду аж до млина,
Хоч в╕н давно не меле.
В╕н диха сут╕нню стол╕ть
Й сьогодн╕шньо╖ днини
Музейно так соб╕ сто╖ть
У рамц╕ з павутини.
Тче павутинна сивина
То св╕тле, то м╕норне.
А в╕тер звично до млина
Хл╕ба, як море, горне.
Не раз приходило, не три
Безхл╕б’я до голоти –
╤ щедро в╕яли в╕три,
Та н╕чого молоти.
Ск╕льком опухлим, о ск╕льком,
Пок╕ль земля не вкрила,
Усе здавалися хрестом
Його стояч╕ крила.
Просить хл╕бця не стало сил –
╥м до могил натом╕сть
Дали й у голови тих крил
Жахливу нерухом╕сть.
У тридцять трет╕м без хреста
М╕льйонно пхали в ями.
Ой ск╕льки ям тих зароста
Колючими тернами!
Перстом всевишн╕м ╕з Кремля
Убит╕ д╕тки й мами.
За ними й дос╕ ще земля
Рида╓ солов’ями…

МОГИЛА Б╤ЛЯ ХАТИ

Пахощ╕ любистку й рути-м’яти.
Голоси далеко╖ р╕дн╕.
Прад╕д у могил╕ б╕ля хати
Не в трун╕ лежить, а у рядн╕.
Глибоко не мали сил копати –
Прад╕д на метров╕й глибин╕.
Чути все — й в╕н слуха╓ охоче,
Що було прелюбим на в╕ку:
Лиска мука, курочка сокоче,
П╕вень витяга «ку-ку-р╕-ку».
Правнуки його, його пав╕ття,
Досягають см╕хом у блакить.
Про могилу б╕льш як п╕встол╕ття
Не вел╕лось вголос говорить.
╤ не см╕й тим б╕льш переховати,
Н╕би в ч╕мсь була його вина.
Так в╕н ╕ лежить поб╕ля хати,
Проти прич╕лкового в╕кна.
Мо, це й краще. Будемо в╕дверт╕:
Де його лягли товариш╕
В 33-╕м по голодн╕й смерт╕,
Вже летять байдуж╕ лемеш╕.
Чи стоять л╕си чортополоху
На пут╕ до пам’ят╕, мов гать,
Щоб забули люди те потроху,
Що пов╕к не можна забувать.
Ця могила про страшну епоху
Може ще й нащадкам нагадать.

ДВ╤ СВ╤ЧКИ ДИТИНСТВА

В дитинств╕ дн╕ були весел╕,
Була веселою земля.
Ходив лелека при осел╕,
Стояла чапля зв╕ддаля.
А я корову пас, та й год╕,
З вербовим прутиком в руц╕.
Стояв лелека при город╕,
Ходила чапля в осоц╕.
Про них розказував я мам╕.
╤ нав╕ть снилося вноч╕:
То у мо╖м дитяч╕м храм╕
Горять незгасно дв╕ св╕ч╕...
Мабуть, душа моя ╕з т╕ла
Лет╕ти дума за моря,
Бо б╕ла св╕чка догор╕ла,
А с╕ра св╕чка догоря.

Ц╤П, САПА, ГРАБЛ╤, ЛОПАТА

╤ в колгосп╕, й б╕ля хати
В прац╕ в╕чн╕й батько-мати,
Баба Васька, д╕д Павло,
А в ц╕лому — все село.
В╕д роботи не багат╕ –
В╕д роботи вс╕ горбат╕.
Чорн╕, витягнут╕ в нитку,
╥х хита — мов нап╕дпитку.
Вит╕кали ╖хн╕ сили
В те, що с╕яли й косили.
П╕дсобляли й р╕дн╕ д╕тки
╥м конати «п’ятил╕тки»
╤ у пол╕, й на город╕...
Лихо-лишенько, та й год╕.
Доп╕ка╓ вс╕м робота,
Ще й катма що кинуть в рота.
Де м’ясце, я╓чко, сало?
Там кружало, де лежало,
Все в державу зафурчало.
╥й все мало, мало, мало.
У колгосп╕вськ╕й бригад╕
Люди вже й життю не рад╕.
Мають дякувати влад╕,
Що лишив на харч Союз
Хоч картоплю та гарбуз.
Н╕ в╕дпустки, ан╕ свята –
Ц╕п, сапа, коса, лопата.
З глини миска, з глини хата.
В хат╕ глиняна дол╕вка.
Од жури болить гол╕вка.
В люту зиму в хатн╕й стуж╕
Од застуди вс╕ недуж╕...
Кв╕тне луг, ╕ пахне м’ята,
╤ щебечуть ласт╕в’ята –
Лиш суму╓ б╕ла хата,
А при н╕й коса щербата,
Ц╕п, сапа, грабл╕, лопата.

ТРАВИ-РОДИЧ╤

Як в╕йною гуло
Та ще довго й потому,
Ласим харчем було
Молоко в основному.
А його, зна╓ всяк,
У години т╕ хмарн╕
Вистачало сяк-так,
Бо — соб╕ й молочарн╕.
Наче бачу й тепер
Годувальницю нашу.
За село, до озер,
Гнав я З╕рку на пашу.
О, як паслась вона
В холодку й на осонн╕!
Кожну пучку зела
Ц╕лувала в поклон╕.
З поля йшла спроквола
Вся закутана в ласку.
Пот╕м воду пила,
Морду всунувши в ряску.
Т╕льки кв╕тень дихне –
Н╕жно в серц╕ заколе:
Мов магн╕том, мене
Так ╕ тягне у поле.
╤ не йде з голови
Думка, мною в╕дкрита:
Я ж з трави-мурави,
З молоденького жита.
З пир╕ю, з миш╕ю,
Де долина та г╕рка,
З тих кв╕ток, що в гаю
Наша випасла З╕рка.
Лиш тому й по ц╕ дн╕
Я живий та здоровий,
Що давали й мен╕
Молока з-п╕д корови.
Хоч не так, як з води –
Все ж я р╕с, мов билина:
Виручала з б╕ди
Трав зелена родина...
Т╕льки кв╕тень дихне –
Ни╓ серце до млост╕.
Знаю: кличуть мене
Трави-родич╕ в гост╕.

ПОЛЕ

Це хто мене кличе, о доле,
На мрева булан╕м кон╕?..
Прадавня закохан╕сть в поле
Не вмерла з д╕дами в мен╕.
Люблю його в кв╕т╕ ╕ в плод╕,
В грозу ╕ як сонце с╕я.
Шовковим пром╕нням мелод╕й
До поля прив’язаний я.
Його (уже вкотре!) св╕тлицю
В╕дв╕дати серце бажа.
Ще сонце не с╕ло в пшеницю,
А м╕сяць з╕йшов як д╕жа.
Вони, н╕би шальки-тарел╕
(Та ср╕бна, а та золота),
Хить-хить з-п╕д небесно╖ стел╕,
Мов зважують л╕то й л╕та.
Сл╕д лайнера ваги могутн╕
╢дна╓, мов прутик лози.
╤ в дзьобику жайв╕р на прут╕
Трима╓ от╕ терези.

ВЕСНА ЗАВ╤ТАЛА В САДИБУ

Весна зав╕тала в садибу.
Ступа╓ в тор╕шн╕ сл╕ди.
Постуку╓ г╕лкою в шибу:
— Бабуню, виходьте сюди!
Вас жде ╕ сапа, ╕ лопата,
Бо вже в╕дскрип╕ла зима...
Мовчить, не об╕зветься хата,
Неначе одв╕ку н╕ма.
За вишню тримаючись, слуха,
З-п╕д бр╕в погляда на лани,
Од╕гши бадилля кожуха
На б╕лу сорочку ст╕ни.
Гуля по садочку в╕длуння,
Як в луз╕ дитинн╕м лоша.
Що кличуть, не чу╓ бабуня,
Бо вже десь на неб╕ душа.
Сп╕вають, не в╕дають лиха
╤ ласт╕вка, ╕ солов’╖.
Лиш хв╕рточка хлипа╓ стиха,
Як в╕тер торкнеться ╖╖.

м. Золотоноша на Черкащин╕

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 16.03.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10055

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков