"Кримська Свiтлиця" > #11 за 16.03.2012 > Тема "Душі криниця"
#11 за 16.03.2012
«ШОВКОВИМ ПРОМ╤ННЯМ МЕЛОД╤Й ДО ПОЛЯ ПРИВ’ЯЗАНИЙ Я…»
╤ван ДРОБНИЙ
Поез╕я
ПРАДАВНЯ ЗАКОХАН╤СТЬ В ПОЛЕ
╤ван Дробний – поет, який живе ╕ працю╓ у м╕ст╕ Золотонош╕, що на славетн╕й Черкащин╕. Народившись у сел╕ Богуславц╕, що пологими пагорбами тягнеться до цього красивого ╕ зеленого м╕стечка, в╕н, ╤ван Дробний, нав╕ки прир╕с до р╕дно╖ отецько╖ земл╕. Не звабили його н╕ близьк╕ велик╕ м╕ста, хоч ╕ навчався в обласному центр╕ — Черкасах у педагог╕чному ╕нститут╕, н╕ далек╕, до яких м╕г, певно ж, при бажанн╕ по╖хати. Н╕, та й год╕. Живе на сво╖й маленьк╕й батьк╕вщин╕. Тривалий час, а це майже 29 рок╕в, в╕ддав педагог╕чн╕й прац╕: був учителем с╕льсько╖ школи, згодом, 1962 року, перебрався до свого райцентру, де спершу викладав рос╕йську мову кубинським юнакам, як╕ при╖хали навчатися в училище механ╕зац╕╖ с╕льського господарства, а коли вони зак╕нчили навчання ╕ по╖хали на свою батьк╕вщину – остр╕в Куба, ╤ван Дробний перейшов працювати спершу до районного в╕дд╕лу народно╖ осв╕ти, а затим знов у школу № 6, де й завершив св╕й учительський шлях. Але повн╕стю переключився на творчу л╕тературну працю, котру теж умовно под╕лив на дв╕ частини: перша — це робота за письмовим столом десь так з жовтня до кв╕тня, а в решту часу «робочий ст╕л» перен╕с на сво╖ зам╕ськ╕ десять соток земл╕, на яких добува╓ св╕й щоденний хл╕б насущний у прямому сенс╕ цього слова. В╕н – член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, лауреат обласно╖ прем╕╖ ╕мен╕ Василя Симоненка, автор багатьох зб╕рок поез╕й та великого прозового автоб╕ограф╕чного твору «Хата з лободи». В╕рш╕ поета ╤вана Дробного дуже земн╕. Його, як в╕н сам з╕зна╓ться, «не тягне до формал╕стичних викрутас╕в, де за туманом н╕чого не видно, а вабить висока простота у текст╕, як ото на нив╕, де потр╕бн╕ чист╕ плоди, а не генетичн╕ мутанти». Чи вда╓ться поету досягти от╕╓╖ просто╖ високост╕ у слов╕? Так, вда╓ться. Вона у нього не просто проста, а художньо довершена, зворушлива, щира, без п╕дробок ╕ натяжок, не висмоктана з пальця в каб╕нетн╕й тиш╕. В╕дчува╓ться, що в╕рш╕ в ╤вана Дробного народжуються на отих десяти сотках зам╕ського городу, де в╕н чимало проводить часу. У його в╕ршах переважа╓ с╕льська природа – надзвичайно орган╕чна, жива, а не прикрашена паперовими кольоровими кв╕тами. ╤ кв╕ти, ╕ трави, ╕ дерева, ╕ ласт╕вки та солов’╖, ╕ р╕чка, над якою в очерети профурчить дике кача, – усе в його в╕ршах таке природне, близьке ╕ р╕дне, що коли чита╓ш, то аж серце щемить, болить душа, пригаду╓ться сво╓ далеке босоноге дитинство. ╤ вкотре щиро позаздриш чолов╕ков╕, якого житт╓ва доля не змогла в╕д╕рвати в╕д р╕дних п╕ль, в╕д його р╕дних простор╕в. Та поет ╤ван Дробний не лише коха╓ться в розма╖т╕й зелен╕ свого городу, у пейзаж╕, який пречудово ум╕╓ змалювати словом, опоетизувати його. За кожним полем, за кожною степовою могилою в╕н розп╕зна╓ в╕длуння далеких час╕в, нашу сиву ╕стор╕ю, ╕ серце його переповню╓ горд╕сть за власних пращур╕в, котр╕ ум╕ли ╕ хл╕б ростити ╕ р╕дну землю боронити. Читати в╕рш╕ ╤вана Дробного – це сп╕лкуватися з╕ св╕том, який тебе оточу╓, з людьми – щирими, добрими, гостинними ╕ працьовитими, з кожною бадилинкою ╕ комахою, без яких не було б цього життя, дарованого нам Всевишн╕м. У кожному в╕рш╕ ╤вана Дробного ╓ своя, на перший погляд, здавалося б проста, ф╕лософ╕я, але то т╕льки на перший погляд. Насправд╕ ж його поез╕я всуц╕ль пронизана житейською ф╕лософ╕╓ю, ф╕лософ╕╓ю людини обдаровано╖, талановито╖, кор╕ння яко╖ глибоко в земл╕, а крона вишумову╓ у неб╕ художн╕х образ╕в ╕ високих почутт╕в. Гадаю, краще за вс╕ слова похвали скажуть сам╕ про себе поез╕╖ ╤вана Дробного – людини вельми залюблено╖ у р╕дну землю ╕ р╕дне слово, скромного труд╕вника на неозор╕й нив╕ нашо╖ нац╕онально╖ л╕тератури. Отож, до уваги шанувальник╕в художнього слова пропону╓мо в╕рш╕ поета ╤вана Дробного з його ново╖ зб╕рки «В Златокра╖ жито полов╕╓».
Данило КОНОНЕНКО
«ШОВКОВИМ ПРОМ╤ННЯМ МЕЛОД╤Й ДО ПОЛЯ ПРИВ’ЯЗАНИЙ Я…» ╤ван ДРОБНИЙ
╤ ЗЛАТОКРАЙ, ╤ ЗЛАТОГРАД...
В Златокра╖ жито полов╕╓, Носять бджоли золот╕ меди. Понад жито — шабля Джеджел╕я, В кв╕т╕ жита — дух Сковороди. Кр╕зь в╕ки в нас кров козацька гра╓, На мажорний надиха╓ лад. Кр╕зь в╕ки над нашим Златокра╓м Величаво ся╓ Златоград. В днину гожу, в грозоград Наше м╕сто Златоград Здавна ся╓ ╕менами Думитрашка та Ужв╕й, Що не меркнуть ╕з л╕тами У оправ╕ золот╕й. Орди Чинг╕з-ханов╕ топтали Землю нашу, хижа н╕мчура. Златокрай з-п╕д кожно╖ навали Воскресав для щастя та добра. Златокрай п╕д виссю голубою Жде вес╕ль ╕ накрива столи В╕д блакитних вигин╕в Супою – Аж до хвил╕ ср╕бно╖ Сули. Нам н╕що не стане на завад╕ – Буде в╕чно золота пора. З плес козацьких воду в Златоград╕ Золота веселка набира.
БЛАКИТНЕ ДЕРЕВО ДН╤ПРА
Воно у в╕чн╕сть пророста ╤з чорноморсько╖ глиб╕н╕. На ньому села ╕ м╕ста – Неначе гн╕зда солов’╖н╕. Ворони мчали на блакить, Прехиж╕ вс╕ та гонорист╕, Щоб наш╕ гн╕зда розорить Та й раювать у зелен-лист╕. Гн╕вились Прип’ять ╕ Сула, Рос╕ мало╖ крем╕нь-скали, ╤ сизокрилого орла Вони на битву випускали. Вертались злагода ╕ мир... Та знову галич нетвереза Вганяла в дерево вже леза Вогненних крупп╕вських сокир. Хоча кривавилось од ран, Не впало зрубаним в туман╕ – Повергло в прах на пол╕ бран╕, Взяло напасник╕в у бран. ╤ знов п╕д сонцем богатир Плека сво╖ блакитн╕ шати... Н╕хто не вику╓ сокир, Яким це дерево зрубати!
СК╤ФСЬК╤ МОГИЛИ
Як тут дуло! Але й понин╕ ╥х не розв╕яно у пил. Мов т╕ вулкани, на р╕внин╕ Син╕ють конуси могил. До них ходжу я у замр╕╖. З них добре видно в далин╕, Як злотом мак╕вки Соф╕╖ М╕й пращур св╕титься мен╕. Що в╕тер? ╢ гр╕зн╕ш╕ сили! То й жалем повниться душа ╤ не розорювать могили Вона блага╓ лемеша. Нам пуд якийсь м╕зерн╕ метри Дадуть картопл╕ чи в╕вса. Це ж тут р╕внинн╕ геометри Тяглись душею в небеса! По крихт╕ гори наносили, Трудом вписавшись в небосхил. Лиш╕м нащадкам ц╕ могили – Далеко бачиться з могил!
СИВИЙ ЧУБЧИК ПОЛИНУ
М╕ж хл╕бами вирина Сива-сива давнина. Чеше колос на лану Сивий чубчик полину. Я до чуба доторкнусь, Щоб в╕дчуть на дотик Русь. Знову лихо? Знов наб╕г? Половчанин? Печен╕г? Чи шул╕ками з-п╕д хмари ╤ монголи, ╕ татари? Сталь скрегоче. К╕нь ╕рже. Зайди лас╕ на чуже. У неволю сл╕зний ранок Вже арканять через гать. Б╕л╕ руки полонянок Н╕би лебед╕ ячать. Ти в╕дбити зайд не зм╕г Й тут, м╕й русичу, пол╕г?.. Мов прапредка сивину Гладжу чубчик полину. Не одна в юз╕-туман╕ Прича╖лась та╖на. Ск╕фська баба на курган╕ Не розкаже, хоч ╕ зна.
В Ц╤М КРАЮ, ДЕ ЧАПЛ╤ ТА ЛЕЛЕКИ
В ц╕м краю, де чапл╕ та лелеки, А над ними — м╕сяць уповн╕, На шляху, що л╕г «з варяг у греки», Думн╕ думи ходять при мен╕. Тут цв╕туть васильки-василечки ╤ бентежна ╕волга сп╕ва. За дощу п╕дсинен╕ вервечки Пучками трима╓ться трава. Дощ з-п╕д сонця. Десь гримить ╕ блиска. Райдуга спива╓ сп╕в у птиць. ╤ земна гойда╓ться колиска На гаках митт╓вих блискавиць. На годину п╕вень кукур╕ка. Голуби воркують. Ой дива! А з-п╕д хмари вже летить шул╕ка ╤ крилом п╕всонця закрива... В ц╕м краю, де чапл╕ та лелеки, А над ними м╕сяць уповн╕, — На шляху, що л╕г «з варяг у греки», Думн╕ думи ходять при мен╕.
НАОДИНЦ╤ З ПОЛЕМ
╤з полем залишившись наодинц╕, Я праколишн╓ бачу наяву. Поза туманом юрмища ординц╕в На ст╕йбищах витоптують траву. Мов чорн╕ круки, мчать чужинськ╕ кон╕, Простершись над сполоханим зелом. Свистить стр╕ла у мене б╕ля скрон╕, Продовжуючись в неб╕ л╕таком. Вт╕ка на Русь м╕й предок ╕з полону, Смертельно╖ торкнувшись та╖ни. Не л╕сосмуги — йдуть б╕йц╕в колони. Не роз╕брать лиш, з котро╖ в╕йни. Смерканням оповит╕ в та╓мниц╕ Хл╕ба навк╕л, дорога польова. Чи то н╕мецький танк сто╖ть в пшениц╕, А чи комбайн в заг╕нц╕ спочива? Пов╕╓ холодочком з рути-м’яти – Мурашками по спин╕ п╕де страх. Мен╕ зда╓ться, де тут не ступати, А все одно ступати по к╕стках... Зак╕нчаться побачення хвилини – ╤ я на лист╕ з поля принесу, Н╕, не росу, а кров╕ крапелини, Що за стол╕ття вицв╕ли в росу.
А Я ПО╥ДУ, Я ПО╥ДУ...
Лиш сонце вигляне з-за гаю — Я в путь зберусь б╕гом-б╕гом. Велосипеда ос╕длаю — Прудкого оленя свого. Ним я по╖ду, я по╖ду В древляни, в древн╕сть, в русу Русь ╤ не вернуся до об╕ду, ╤ оп╕вноч╕ не вернусь. П╕дгонить будуть стебла жита ╤ лунко цвьохкать, мов бат╕г, По вогких гумових копитах, По струнах спиць — як струнах н╕г. За ком╕р будуть капать зор╕, ╤ наляка пташиний крик. Русалки вийдуть яснозор╕ Гулять п╕д м╕сяць-молодик. Тут давня казка не заснула. Поверху древа вкаже Див, Де ратай п╕тував Микула, Де в битву Муромець ходив. Напружу слух — за л╕т ╕млою Виразно вчу╓ться за мить: «╤ржуть комон╕ за Сулою, ╤ слава в Ки╓в╕ дзвенить...» Я обн╕му берези шию В передсв╕тання голуб╕ ╤ не в╕дкрите ще в╕дкрию У не в╕дкритому соб╕.
В╤ТРЯК
Нехай в╕н ╕ншим, як мана, Приходить в д╕м по «теле». Я ж сам п╕ду аж до млина, Хоч в╕н давно не меле. В╕н диха сут╕нню стол╕ть Й сьогодн╕шньо╖ днини Музейно так соб╕ сто╖ть У рамц╕ з павутини. Тче павутинна сивина То св╕тле, то м╕норне. А в╕тер звично до млина Хл╕ба, як море, горне. Не раз приходило, не три Безхл╕б’я до голоти – ╤ щедро в╕яли в╕три, Та н╕чого молоти. Ск╕льком опухлим, о ск╕льком, Пок╕ль земля не вкрила, Усе здавалися хрестом Його стояч╕ крила. Просить хл╕бця не стало сил – ╥м до могил натом╕сть Дали й у голови тих крил Жахливу нерухом╕сть. У тридцять трет╕м без хреста М╕льйонно пхали в ями. Ой ск╕льки ям тих зароста Колючими тернами! Перстом всевишн╕м ╕з Кремля Убит╕ д╕тки й мами. За ними й дос╕ ще земля Рида╓ солов’ями…
МОГИЛА Б╤ЛЯ ХАТИ
Пахощ╕ любистку й рути-м’яти. Голоси далеко╖ р╕дн╕. Прад╕д у могил╕ б╕ля хати Не в трун╕ лежить, а у рядн╕. Глибоко не мали сил копати – Прад╕д на метров╕й глибин╕. Чути все — й в╕н слуха╓ охоче, Що було прелюбим на в╕ку: Лиска мука, курочка сокоче, П╕вень витяга «ку-ку-р╕-ку». Правнуки його, його пав╕ття, Досягають см╕хом у блакить. Про могилу б╕льш як п╕встол╕ття Не вел╕лось вголос говорить. ╤ не см╕й тим б╕льш переховати, Н╕би в ч╕мсь була його вина. Так в╕н ╕ лежить поб╕ля хати, Проти прич╕лкового в╕кна. Мо, це й краще. Будемо в╕дверт╕: Де його лягли товариш╕ В 33-╕м по голодн╕й смерт╕, Вже летять байдуж╕ лемеш╕. Чи стоять л╕си чортополоху На пут╕ до пам’ят╕, мов гать, Щоб забули люди те потроху, Що пов╕к не можна забувать. Ця могила про страшну епоху Може ще й нащадкам нагадать.
ДВ╤ СВ╤ЧКИ ДИТИНСТВА
В дитинств╕ дн╕ були весел╕, Була веселою земля. Ходив лелека при осел╕, Стояла чапля зв╕ддаля. А я корову пас, та й год╕, З вербовим прутиком в руц╕. Стояв лелека при город╕, Ходила чапля в осоц╕. Про них розказував я мам╕. ╤ нав╕ть снилося вноч╕: То у мо╖м дитяч╕м храм╕ Горять незгасно дв╕ св╕ч╕... Мабуть, душа моя ╕з т╕ла Лет╕ти дума за моря, Бо б╕ла св╕чка догор╕ла, А с╕ра св╕чка догоря.
Ц╤П, САПА, ГРАБЛ╤, ЛОПАТА
╤ в колгосп╕, й б╕ля хати В прац╕ в╕чн╕й батько-мати, Баба Васька, д╕д Павло, А в ц╕лому — все село. В╕д роботи не багат╕ – В╕д роботи вс╕ горбат╕. Чорн╕, витягнут╕ в нитку, ╥х хита — мов нап╕дпитку. Вит╕кали ╖хн╕ сили В те, що с╕яли й косили. П╕дсобляли й р╕дн╕ д╕тки ╥м конати «п’ятил╕тки» ╤ у пол╕, й на город╕... Лихо-лишенько, та й год╕. Доп╕ка╓ вс╕м робота, Ще й катма що кинуть в рота. Де м’ясце, я╓чко, сало? Там кружало, де лежало, Все в державу зафурчало. ╥й все мало, мало, мало. У колгосп╕вськ╕й бригад╕ Люди вже й життю не рад╕. Мають дякувати влад╕, Що лишив на харч Союз Хоч картоплю та гарбуз. Н╕ в╕дпустки, ан╕ свята – Ц╕п, сапа, коса, лопата. З глини миска, з глини хата. В хат╕ глиняна дол╕вка. Од жури болить гол╕вка. В люту зиму в хатн╕й стуж╕ Од застуди вс╕ недуж╕... Кв╕тне луг, ╕ пахне м’ята, ╤ щебечуть ласт╕в’ята – Лиш суму╓ б╕ла хата, А при н╕й коса щербата, Ц╕п, сапа, грабл╕, лопата.
ТРАВИ-РОДИЧ╤
Як в╕йною гуло Та ще довго й потому, Ласим харчем було Молоко в основному. А його, зна╓ всяк, У години т╕ хмарн╕ Вистачало сяк-так, Бо — соб╕ й молочарн╕. Наче бачу й тепер Годувальницю нашу. За село, до озер, Гнав я З╕рку на пашу. О, як паслась вона В холодку й на осонн╕! Кожну пучку зела Ц╕лувала в поклон╕. З поля йшла спроквола Вся закутана в ласку. Пот╕м воду пила, Морду всунувши в ряску. Т╕льки кв╕тень дихне – Н╕жно в серц╕ заколе: Мов магн╕том, мене Так ╕ тягне у поле. ╤ не йде з голови Думка, мною в╕дкрита: Я ж з трави-мурави, З молоденького жита. З пир╕ю, з миш╕ю, Де долина та г╕рка, З тих кв╕ток, що в гаю Наша випасла З╕рка. Лиш тому й по ц╕ дн╕ Я живий та здоровий, Що давали й мен╕ Молока з-п╕д корови. Хоч не так, як з води – Все ж я р╕с, мов билина: Виручала з б╕ди Трав зелена родина... Т╕льки кв╕тень дихне – Ни╓ серце до млост╕. Знаю: кличуть мене Трави-родич╕ в гост╕.
ПОЛЕ
Це хто мене кличе, о доле, На мрева булан╕м кон╕?.. Прадавня закохан╕сть в поле Не вмерла з д╕дами в мен╕. Люблю його в кв╕т╕ ╕ в плод╕, В грозу ╕ як сонце с╕я. Шовковим пром╕нням мелод╕й До поля прив’язаний я. Його (уже вкотре!) св╕тлицю В╕дв╕дати серце бажа. Ще сонце не с╕ло в пшеницю, А м╕сяць з╕йшов як д╕жа. Вони, н╕би шальки-тарел╕ (Та ср╕бна, а та золота), Хить-хить з-п╕д небесно╖ стел╕, Мов зважують л╕то й л╕та. Сл╕д лайнера ваги могутн╕ ╢дна╓, мов прутик лози. ╤ в дзьобику жайв╕р на прут╕ Трима╓ от╕ терези.
ВЕСНА ЗАВ╤ТАЛА В САДИБУ
Весна зав╕тала в садибу. Ступа╓ в тор╕шн╕ сл╕ди. Постуку╓ г╕лкою в шибу: — Бабуню, виходьте сюди! Вас жде ╕ сапа, ╕ лопата, Бо вже в╕дскрип╕ла зима... Мовчить, не об╕зветься хата, Неначе одв╕ку н╕ма. За вишню тримаючись, слуха, З-п╕д бр╕в погляда на лани, Од╕гши бадилля кожуха На б╕лу сорочку ст╕ни. Гуля по садочку в╕длуння, Як в луз╕ дитинн╕м лоша. Що кличуть, не чу╓ бабуня, Бо вже десь на неб╕ душа. Сп╕вають, не в╕дають лиха ╤ ласт╕вка, ╕ солов’╖. Лиш хв╕рточка хлипа╓ стиха, Як в╕тер торкнеться ╖╖.
м. Золотоноша на Черкащин╕
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 16.03.2012 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10055
|