Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія і сучасність

(Продовження.
Початок у № 1-8)

Між Україною і Кримським ханством були не тільки ясир, не тільки взаємні набіги, коли кочівники палили українські села, а козаки — кримськотатарські, але були і братання, і домовленості, і державні союзи гетьманів з ханами від Богдана Хмельницького й до Пилипа Орлика. Кримські хани та їхні підручні вчили українську мову, а знання татарської було звичайним у середовищі українського козацтва.
До речі, щодо набігів кримських татар на Україну, то вони розпочалися з часу, коли внаслідок складних геополітичних перетурбацій Кримське ханство стало союзником Московської держави у її перманентній боротьбі проти Великого Князівства Литовського і затим — Речі Посполитої, до складу яких входила тодішня Україна.
Відомі й походи славетних чумаків до Криму за сіллю (до речі, в ті часи це був певною мірою стратегічний продукт, через який незрідка виникали війни та бунти). Так само кримські татари ходили в Україну торгувати кіньми, худобою тощо. Кошовий отаман І. Сірко, коли в татар був «недород на траву», дозволяв їм кочувати на запорозьких землях, кажучи, що «коли ми, мешкаючи з татарами по-сусідськи, допомагаємо одне одному, то це розумному анітрохи не дивно». Вже згаданий вище Е. Челебі, говорячи про стосунки українців і татар, писав, що султан «за торговою угодою... дозволяє козакам і народу уруському (турецька назва українців) вільне плавання всіма морями своїми (турецькими) та ріками для торгівлі й обміну... а коли хтось із донських козаків почав сваволити на морі Запорожжю і Криму (згідно з договором) належало взаємно помагати один одному, аби очистити море».
Є й інша цікава сторінка українсько-кримськотатарських відносин, де йдеться про союзні стосунки двох народів й українську допомогу кримським татарам у їхній боротьбі за незалежність. Перша така союзна угода з’явилася у першій третині XVI століття. Події розгорталися так: 1623 року кримським ханом став Мехмед-Гірей, а колгою (тобто спадкоємцем трону) його брат Шагін-Гірей. На той час кримські хани вже півтора століття були васалами турецького султана, проте Мехмед поводився занадто незалежно, і султан вирішив замінити його Джанібек-Гіреєм. Тоді брати звернулися по допомогу до Запорозької Січі.
І допомога прийшла. У травні 1624 року 800 запорожців здійснили похід на Кафу, де турецький адмірал Реджеб-паша вимагав від Мехмеда зректися трону. Козаки розгромили турків і взяли фортецю. А вранці 9 липня 80 козацьких чайок наблизилися до турецького берега, запорожці висадилися біля Стамбула і запалили його передмістя. За два тижня потому запорожці прийшли до турецької столиці вже на 150 чайках, дорогою розбивши турецьку ескадру в гирлі Дніпра. 16 серпня козаки втретє напали на Стамбул.
24 грудня того ж року у місті Карайтебені Шагін-Гірей уклав з представниками Січі угоду про взаємодопомогу. У ній, зокрема, говорилося: «Якби в пана гетьмана, осавулів, отаманів і всього війська з’явився якийсь неприятель, то я, Шагін-Гірей, як тільки мене оповістять, з усіма беями і мурзами прийду їм на допомогу. А якби з’явився неприятель у мене, вони мають, за моїм оповіщенням, допомагати мені згідно з присяжними листами».
Навесні наступного року запорожці розбили турецьку ескадру біля Очакова і висадилися неподалік Трапезунда. У середині червня на Січ прибув посланець короля Жигимонта Пачановський. Він передав козакам королівське прохання утриматися від морських походів і не порушувати цим турецько-польської мирної угоди. Січовики відповіли: «Нам відомо про угоду короля із султаном, але ми із султаном угоди не укладали».
Були татари союзниками й під час Визвольної війни Б. Хмельницького. Добрим чи поганим був цей союз — мають вирішувати фахівці, проте, на думку істориків, без нього багато козацьких перемог тієї війни були б неможливими.
Тут треба ще додати, що після руйнації Січі Петром І у 1709 році запорожці вийшли з-під протекторату Росії і пішли на союз із Кримом згідно з Прутським мирним договором 1711 року. Чверть століття Кримське ханство і Запорозька Січ були однією державою. Недаремно український і кримськотатарський прапори мають однаковий колір. Тодішні гетьмани України (П. Орлик, І. Скоропадський, П. Полуботок, П. Дорошенко) прагнули домогтися автономії і поєдналися з Січчю. Тому прагнули встановити з Кримським ханством добрі стосунки. Проте це призвело до насильницького приєднання Січі в 1739 році до Російської імперії.
Леся Українка, дивлячись очима письменниці в обличчя кримських татар, знаходила риси і своїх предків — козаків-запорожців, причому не тільки в ознаках антропологічного типу, а й у господарських навичках і прийомах, у сфері культури — звичаях, орнаментах, символах, побутових та інших речах. Це результат інтенсивного обміну не тільки культурою, а й генофондом, чому сприяло тривале перебування у Криму, як уже зазначалося, численних полонених з України та спільні військові походи кримських татар і українців.
Унаслідок взаємопроникнення і взаємовпливу різних етносів — визначального фактора історичного розвитку Криму — змінився й домінуючий тоді в державному житті Криму кримськотатарський народ. Сформувалася його європейська культура на відміну від антиєвропейської культури Московії. Як влучно зауважив знаний сучасний французький філософ Ален Безансон, у часи Богдана Хмельницького й Петра Дорошенка «при Бахчисарайському дворі грали комедії Мольєра — у Москві ж задовольнялися видовищем, як ведмідь стрибає на розпеченому залізному листі».
Кримськотатарський народ у XVIII ст. вражав іноземців толерантністю, в тому числі й віротерпимістю, працелюбством, майстерністю, витонченим художнім смаком, високою внутрішньою культурою і гостинністю. Ці прекрасні риси народу відбилися у творчості великого українського філософа, письменника і художника Максиміліана Кирієнка-Волошина.
Письменник завжди підкреслював, що Крим — це не Росія, що росіяни завоювали й окупували Крим, знищили величну, прекрасну й давню культуру Тавриди. «Простір століть був для життя тісний, поки ми — Росія — не прийшли. За півсотні літ — із часів Катерини — ми витоптали мусульманський рай, звели ліси, розсипали руїни, розграбували, розорили край. Сиротами пустіють саклі, по схилах зрубані сади. Народ пішов, джерела висохли...» (М. Волошин. «Будинок поета»).
Росію він зображує як варвара, що руйнує давню цивілізацію. Знищення російським царатом кримських садів і поселень починається ще з першої половини XVIII століття, під час Російсько-турецької війни, з перших походів російської армії на чолі з Мініхом та Лаосі. З 1783 року, коли Крим загарбала Росія, почалася зовнішня та внутрішня агонія країни внаслідок політики імперії щодо Криму й того чинника, що півострів опинився відрізаним від джерела свого життя — Середземного моря з його торговельними шляхами. Руйнується традиційне на півдні сільське господарство, основою якого була вода, бо знищуються системи водопостачання. Виникає перерозподіл земель, що «систематически отнимались у тех, кто любил и умел их обрабатывать, а на их место селились те, кто умел разрушать налаженное», — писав Волошин.
Крім демографічних змін і розорення господарства, Росія також принесла руїну в культуру Криму. За наказом Катерини II знищувалися бібліотеки, було заборонено татарську мову. Якщо у власній культурі Криму доросійського часу Волошин бачить надбання різних народів, зокрема, «...в архитектуре и в украшениях домов, в рисунках тканей и вышивках полотенец догорает вечерняя позолота византийских мозаик и облетают весенние вязи италийского орнамента», то внеску російської культури не існує. Знищивши «магометів рай», «...взамен пышных городов из «Тысячи и одной ночи» русские построили несколько убогих уездных городов по российским трафаретам и частью из потемкинского романтизма, частью для Екатерининской рекламы назвали их псевдоклассическими именами - Севастополей, Симферополей, Евпатории. Древняя Готия от Балаклавы до Алустона застроилась непристойными императорскими виллами в стиле железнодорожных буфетов и публичных домов и отелями в стиле императорских дворцов. Этот музей дурного вкуса, претендующий на соперничество с международными европейскими вертепами на Ривьере, очевидно, так и останется в Крыму единственным монументальным памятником «русской эпохи». Навряд чи можна вважати прилученням до російської культури ту обставину, що в Криму мандрували як туристи декотрі великі російські поети і що сюди приїжджали вмирати від туберкульозу чудові письменники, але внаслідок нищівної російської політики в «благодатном климате всероссийской туберкулезной здравницы» місцеве татарське населення «поголовно вымирало — именно от туберкулеза — это показатель стиля и характера русского культуртрегерства». Грубе імперське панування призвело до майже повного знищення татарської культури, натомість сама Росія Криму нічого не дала.
Отже, про історичне спільне минуле українського й кримськотатарського народів не слід було забувати в роки громадянської війни в Україні, розв’язаної російськими більшовиками.
Ось які спогади про 1917 рік у Сімферополі залишилися в тодішнього поручника, за фахом агронома, Юрія Тютюнника, котрий стане одним з найкращих генералів Української Народної Республіки: «Закінчилося Шевченківське свято тим, чого не сподівалися ні полковник Кондратьєв, ні хто-небудь інший з наших ворогів. Після параду перед військом виступили з привітаннями делегації від сусідніх організацій. Потім говорив член президії нашого клубу поручник Т. Промова останнього була і коротка, і проста. Він сказав:
— Панотець читав у Євангелії — просіть і дасться вам, шукайте і знайдете, добивайтеся і відчинять вам. Ми шукали і знайшли себе — з’єдналися поміж собою. Просили дозволу сформувати український полк, але нам того не дано. Добивалися у двері, та нам їх ніхто не відчиняв. Що маємо робити? Панове! Маємо силу... так ламаймо ж двері!!!
Громове «слава» перервало промову. І довго розлягалося воно далеко навколо майдану. Коли затихло, промовець докінчив:
— Віднині ми не розійдемося, віднині ми складаємо Перший Сімферопольський полк імені гетьмана Петра Дорошенка.
Знову залунало «слава». За кілька хвилин полк марширував до касарень. Касарні були зайняті. Над ними повівав синьо-жовтий прапор.
До президії клубу прибув поручник Ібрагімов, голова татарської військової організації. Була то людина енергійна, рішуча. Як татарський патріот, він ненавидів москалів усією душею. Мав університетську освіту. Весь час татари підтримували нас. Тепер поручник Ібрагімов просив у нас поради і підтримки. Ми порадили йому робити те, що вже зробили, й обіцяли свою підтримку. Через два дні на мусульманському цвинтарі відбулося татарське свято. Мені довелося бути у складі нашої делегації, яку вислала президія клубу для привітання татар. Свято закінчилося маршем через місто до помешкань нашого полку, де татарам салютували наші частини».

(Продовження в наступному номері)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 09.03.2012 > Тема ""Білі плями" історії"