Версiя для друку Обговорити в форумi

Виповнилося 175 років від дня народження Ганни Барвінок

Виспівана в наших народних піснях квітка, що не в'яне, барвінок - вічнозелене диво, символ нескореності, безсмертя, гармонії. І ця жінка - красива, скромна, терпляча, вірна... Чутлива до рідного слова і до страждань рідної землі. До кінця не оцінена за життя, не пошанована за свою працю, а після смерті призабута...
Це - вона, Олександра Михайлівна БІЛОЗЕРСЬКА, що свої твори під псевдонімом "Ганна Барвінок" опублікувала в 1860-му в альманасі "Хата", маючи 32 роки.
Пантелеймон Куліш з'явився на їхньому хуторі Мотронівці, що під Борзною, як гість свого приятеля - Олександриного брата Василя (відомого потім кирило-мефодіївця і видавця "Основи"). П'ятнадцятилітня дівчина йому дуже сподобалась, і вона його теж покохала. Та мати була проти шлюбу. Тверда характером Олександра сказала: якщо не за нього, то ні за кого іншого. Через рік Куліш навідався знову - вже як автор "Чорної ради": їхав за кордон вивчати слов'янські мови. Пані Мотрона, що сама вийшла заміж у чотирнадцять і мала шість синів та трьох дочок, змилостивилась і благословила молодих (чоловік, Михайло Білозерський, помер ще в 1832-му). Весілля зіграли 24 січня 1847 року тут-таки, на хуторі. Боярином був Тарас Шевченко. Йому ж Олександра Михайлівна разом із весільною квіткою заповіла все своє весільне віно: прадавні родові клейноди, коштовні жіночі прикраси та ще три тисячі карбованців грішми - аби Шевченко поїхав разом із подружжям Кулішів на три роки за кордон. Усе робилося таємно, аби він не знав, хто благодійник.
У Варшаві, де мали зустрітися з Тарасом Григоровичем, Куліша, як члена Кирило-Мефодіївського братства, наздогнав арешт. Після обшуку його повезли в Петербург. За ним рушила й молода пані Кулішева. Після стресу у неї стався викидень, і вже відтоді ніколи не вагітніла. Розділила з чоловіком усі тривоги очікування суду і заслання в Тулу. А мала ж лише дев'ятнадцять.
Нелегким був її шлюб. Після дев'яти років сімейного життя Куліш, не пізнавши у власній дружині жінку своєї мрії, почувався з нею самотнім. Його романи із Марком Вовчком, О. Милорадовичівною, П. Ф. Глібовою - не розв'язують його душевної драми. Подружжя то сходиться, то знов розлучається. Пані Кулішева нервувала й хворіла. Грошова скрута змушувала її залишатися самій на хуторі й господарювати, поки Куліш у північній столиці творив та шукав заробітків. Була доброю господинею і вміла всьому дати лад... Дуже тужила по материнству. І все прощала Пантелеймону Олександровичу.
У 1862-му він вертається до свого родинного гнізда й нарешті оцінює Ганну Барвінок не тільки як вірну дружину, а й як побратима та помічницю на тернистому культурному шляху. Писав до одного з приятелів: "Без Олександри Михайлівни книга моя не була б написана. Всі житейські клопоти брала вона на себе, оберігаючи мій спокій, час і здоров'я всіляко. Жодна жінка не могла більше зробити для письменника, а вона ще знаходила час писати малоросійські оповідання з "народних уст".
Олександра Михайлівна любила чоловіка та благоговіла перед ним. Згадувала згодом: "Я облишила бали, виїзди, ефекти. І для мене найкращим концертом був шелест його паперів. Рипіння його пера..."
Куліш і надихав дружину, і спонукав до праці, й редагував. "Я горжуся, - згадувала вона, - що була слухняна учениця, увірувала в його істину, в його благородний порив. Багато було, можливо, обдарованіших, проте не прониклись ідеєю любові до справи, вони дивилися на це, як на забаву, як на мазурку. Я ж свого таланту у землю не зарила і принесла своє серце на алтар..."
Залишила після себе понад тридцять оповідань, героями яких здебільшого є жінки. Тому й називають її поетом жіночої долі. "Божественно прекрасна мова, повна чудових епітетів, зворотів, метафор; надзвичайно м'який ліризм і певна доза філософічності", - такі кращі риси в її творах виділив Микита Шаповал. "Із сьогочасних письменників на Вкраїні російській ніхто не пише тепер такою чистою й колоритною народною мовою, як Ганна Барвінок", - відгукується про неї Борис Грінченко.
Прожила Ганна Барвінок із Кулішем рівно п'ятдесят років. Коли в кінці зими 1897-го зосталася сама, дуже засумувала. Сенс життя звідтоді бачила у виданні творів Пантелеймона Олександровича та популяризації його імені. Витрачала на це всі свої гроші. Завдяки її клопотанням вийшли у світ "Біблія", яку Куліш та Пулюй переклали українською мовою, і збірки творів. А також створює музей письменника.
Відсилаючи свої рукописи Борису Грінченку, зазначала: "Що посилаю, те й несу на алтар своєї України. А інші нехай більше несуть... А я - лепту удовиці".
Померла з великого жалю (1828 - 1911), коли побачила, що музей Куліша занедбали. Гірко заплакала над руїною того, чому присвятила останні роки, просила, щоб щороку на день Пантелеймона правили по ньому панахиду...
Від 1927 року чудові твори Ганни Барвінок не видавалися. Лише в 2000-му на кошти депутатів Київської міської ради вийшов ошатний том "Ганна Барвінок". Справді, ця квітка вміє перетерпіти морози й ожити.

Від редакції.
В наступному номері "КС" буде опубліковано одне з перших оповідань Ганни Барвінок "Восени літо".

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 30.05.2003 > Тема "Українці мої..."